Дмитро ПОЛЮХОВИЧ

І сказали вони один одному:

Ану, наробімо цегли, і добре її випалімо!

І сталася цегла для них замість каменя,

А смола земляна була їм за вапно.

 

(Буття 11:3)

 

 

Олександр Волков – наповажніший "цеглознавець" Галичини.

 

 

Що може бути цікавого в банальній цеглині? Шматок випаленої глини та й годі. Але звичайна цеглина може розповісти багато цікавого. Особливо якщо вона з клеймом виробника.

 

Перші цегляні клейма з’явилися ще в біблійні часи, коли під час будівництва Вавилону цар Навуходоносор наказав ставити на цеглі позначку з його ім’ям. В Україні ж найдавніші клейма-позначки зустрічаються на давньогрецькій цеглі в причорноморських античних містах Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї тощо. Можна побачити такі клейма і на цеглі-плінфі Княжої доби. Переважно це «тризуби» Рюриковичів. Пізніше тризуби зустрічаються лише на клеймах петлюрівських часів у Кам’янці-Подільскому, коли місто було столицею УНР.

 

Останніми часами за старовинною клеймленою цеглою триває справжнє полювання. Такі антикварні будівельні матеріали дуже респектабельно виглядають в інтер’єрах кав’ярень, ресторанів, сувенірних крамниць і просто приватних осель.

 

Давні клейма часом бувають дуже гоноровими.

 

 

Але не всіх стара клеймлена цегла цікавить зі суто утилітарною метою – знайти, відмити та вліпити у стіну як прикрасу. Виявляється, що старі цеглини з клеймами – це ще й об’єкт колекціонування. Такий самий, як марки, монети, значки, медалі, стародруки й цяцьки з кіндер-сюрпризів. Такий напрямок колекціонування має навіть власну назву, створену, до речі, героєм нашої публікації – ФІЛОБРІКІЯ («брікс» – цегла англійською, «філо» – любов грецькою). Звичайно, знайти філобрікера набагато складніше, ніж банального філателіста чи нумізмата (такі є чи не в кожному селі). Хобі це рідкісне й важке – як у прямому, так і переносному значенні цього слова. До того ж, не кожна дружина заплющить очі на присутність у домі такої колекції. Це не клясер з марками чи альбом з монетами.

 

Зі львів’янином Олександром Волковим я познайомився випадково. Рік тому мені замовили книжку-путівник про давній Сатанів. Постало питання: хто ж зробить гарні професійні фотографії містечка та його численних пам’яток? Колеги-краєзнавці порадили пана Волкова – мовляв, в Україні краще за нього храми та замки ніхто не зазнімкує…

 

Під час походеньок Сатановим і околицями мене здивувала якась аномальна поведінка пана фотографа. Помітивши штабель старої цегли чи напіврозвалену хату, він робив стійку, наче мисливський пес, а потім весь такий зраділий біг азартно длубатися в будівельному мотлоху. Відтак повертався, гордо тримаючи в руках здобутий трофей, мов мисливець щойно підстрілену качку.

 

Один із сатанівських трофеїв. Цегла з ініціалами власниці містечка та цегельні графині Климентини Тишкевич (КТ)

 

 

Як з’ясувалося, пан Олександр не лише знаний фотожурналіст, але й широко відома у вузьких колах філобрікерів персона. Ще б пак! Адже його колекція цегли є найбільшою у Львові і другою за обсягом в Україні (більша – лише у Павла Маменка з Дніпропетровська). Нині у волковській збірці – понад шість сотень різних цегляних клейм. І це без урахування дублікатів для обміну з колегами-колекціонерами. Нічогенька збірка. На будиночок, може, ще не вистачить, а на гараж – цілком!  

 

Як з’ясувалося, незвичайне хобі теж виникло завдяки професії «пам’яткового» фотографа: «Тоді я працював над довідником замків Львівщини, які не збереглися до нашого часу. Їздили по області, а я фотографував місця, де ті замки стояли та що від них залишилося. Одного разу в рамках цього проекту разом із заступником директора Львівської галереї мистецтв Володимиром Пшиком ми завітали в село Колодниця Стрийського району. На місці колишнього замку знайшли лише просту сільську хату. Запитав господарів, чи ті, бува, не знаходили на подвір’ї чи на городі  чогось цікавого. От дядько й приніс цеглу з написом. На клеймі була назва сусіднього села Голбутів (Holobutów). З цього експонату і почалася моя збірка».

 

Найперший експонат колекції О.Волкова – цегла зі с. Голобутів Стрийського району на Львівщині (ймовірні власники цегельні – Hausman N. i Hubel A.). Вище – клеймо цегельні Захарових (Санкт-Петербург, Росія). Нижче (з датою 1894) – цеглина з Кременецького району Тернопільської області.

 

 

Як і нумізматика (збирання монет), чи, скажімо, фалеристика (колекціонування відзнак), філобрікія – не просто собі хобі, але допоміжна історична дисципліна. Завдяки цеглі (навіть не обов’язково з клеймами) можна, наприклад, датувати час зведення будівлі – у різні часи пропорції, розміри цеглин і навіть компоненти глиняного тіста були різними. Завдяки ж клеймленій цеглі дату побудови споруди часом можна «діагностувати» з точністю до року.

 

На фото – все, що залишилося від гуральні, зведеної в Городку (Подільському) бароном Федором Гейсмаром. Вважалося, що її звели 1838 року. Але цегла з клеймом «БГ 1840» (цифра «4» тут, до речі, догори дриґом) засвідчує, що споруда щонайменше на два роки молодша.

 

 

Завдяки клеймам можна також встановити, які цегельні діяли в певній місцевості (навіть якщо вони були зруйновані, а в архівах нічого не збереглося), дізнатися про потужність виробництва, торгівельні зв’язки тощо. Але ототожнювати дату на клеймі з часом виготовлення цеглини не варто – це може бути й рік заснування фабрики, а не дата появи конкретного глиняного виробу.

 

Зверху до низу: цегла з Бродів (Львівщина). Про її виробника точних відомостей немає. Цегла зі села Моспанова Харківської губернії. Остання цеглина – продукція фірми «Sygniówka» (про неї читайте далі)

 

 

Як розповів пан Волков, цегла (а радше цегельні) залишили свій відбиток і на топоніміці його рідного Львова. Зокрема, район Красучин (частина теперішнього Нового Львова) завдячує своєю назвою цегельні Красуцьких. Миколай Красуцький заснував тут цегляне виробництво ще 1848 року. У 1891 році цегельня стала паровою, на ній працювало 50 робітників. Продукція фірми отримала найкращі відгуки на крайовій промисловій виставці 1892 року у Львові.

 

Штілерівка (район сучасних вулиць Тютюнників і Кубійовича) теж пов’язана з цегляним виробництвом. Тутешню фабрику заклали ще у 1877 році. Щороку вона виробляла близько 5 млн. штук цегли, а з 1893-го продукувала ще й кахельні печі. Але Першої світової війни не пережила – вже у 1930-х роках всю Штілерівку, замість цегельняних приміщень, забудували 2-4-поверховими будинками в модному тоді стилі конструктивізму.

 

У районі сучасних львівських вулиць Виговського та Кульпарківської колись досить поширеною була продукція цегельної фірми «Sygniówka» («Сиґнювка»). Сиґнівкою дотепер називається район сучасної вулиці Патона. Власником фірми був колись знаний архітектор Маврикій Зильберштайн (Silberstein Maurycy).

 

До речі, на Кульпаркові, добре відомому львів’янам завдяки місцевій психлікарні, була ще одна цегельня. Містилася вона на місці сучасної школи №40 (вул. Кульчицької),  а власниками були Герман Кносеф і Мойсей Обергардт.

 

Цегла з клеймом однофамільця головного філобрікера Західного регіону. Так, це не фейк. Дійсно був колись під Києвом такий собі купець Хаїм Шмуль Волковъ. Мав цегельню в селі Корчувате Хотівської волості Київського повіту. У документах його згадують від 1911 року як власника самостійного підприємства, але ще з 1906-го Х.Волковъ орендував виробничі потужності у відомих київських виробників цегли С.В.Шатова і Ф.А.Снежка.

 

 

 

Зрозуміло, що в колекції Олександра Волкова найбільше цегли зі Львова та найближчих до нього міст і сіл. Що й не дивно: Львів – місто давнє, велике, цегелень тут працювало достобіса. Але в колекції журналіста – не лише львівська та галицька цегла. Є екземпляри чи не з усієї України, а також із Росії, Білорусі, Абхазії, Німеччини, Польщі, Угорщини, Словаччини, Туреччини і навіть з острова Валаам на Ладозі.

 

«І, очевидно, з Британії?» – питаю я, тицяючи пальцем у цеглину з написом «London».

 

«Лондони» не з Лондона

 

 

«Та ні, - весело сміється Олександр. – Цей «London» жодного відношення до Британії не має. Це, як сумнозвісний китайський «ababas» чи «adudas»... Пам’ятаєш продавали таке в дев’яностих під виглядом продукції знаної німецької корпорації з подібною назвою?».

 

Насправді всю «LONDON-ську» цеглу штампували на Волині місцеві євреї (там є великі родовища шамотної глини, дуже доброї для виробництва вогнетривкої цегли), а назву «LONDON» ставили для солідності та приваблення покупця. Там же клепали й цеглу «PАRIS». «Лондонська» цегла відносно «молода» – датується кінцем ХІХ століття, початком ХХ. Вона зустрічається у безлічі різновидів – різняться як розмір і колір цегли, так і самі написи. Наприклад, трапляються смішні помилки, які яскраво підтверджують небританське походження продукту. Зокрема, напис  «LOНDONS» з кириличним «Н» замість латинського «N». Або «И. LONDON.S» (латинське «N» – дзеркально повернуте) чи «N.LONDON. Б.» тощо. Але найпарадоксальнішим є клеймо з безглуздим написом «N. LONDЛ. П». Важко уявити, як англієць міг би зробити таку помилку.

 

«Лондонська» цегла досить поширена по всій європейській частині колишньої Російської імперії – її знаходять у Білорусі, Прибалтиці, навіть Петербурзі. Також вона масово зустрічається й у колись австро-угорській Галичині, зокрема, у Львові. Отже, економічні зв’язки між двома імперіями були досить інтенсивними.

 

Найкращим місцем для полювання за старою цеглою є закинуті та напівзруйновані будівлі

 

 

«Цегляні колекціонери» країни обмінюються дублікатами за допомогою водіїв автобусів, маршруток і провідників залізничних потягів. Адже достачання їх звичайною поштою було би недешевим – це не марку в конверті переслати. І тут трапляються кумедні випадки. Причому, за стандартним сценарієм. Пан Волков уже й звикати почав:

 

«Зазвичай витягує водій передачку та й дивується: «Тю, а чого важелезна така, там у тебе що, кірпічі?» – сміється Олександр Волков. – Ага, кажу, саме вони, рідненькі. Той не вірить. Показую. У водія очі на лоба!».

 

Цегляні «сталкери»

 

 

Як і в кожній порядній колекції, у збірці Волкова є свої улюбленці, раритети та рекордсмени.

 

Часом за клеймо правив герб власника-аристократа. Ці цеглини помічені "Пилявою" – гербом найбагатшого в Україні магнатського роду – графів Потоцьких. На правій цеглині видно ще й слід котячих лапок.

 

 

Наприклад, найбільшою цеглиною є екземпляр, ледве випрошений у черниць монастиря св. Софії у Бурштині. Ця цеглина завдовжки майже у півметра (при стандартній ширині і товщині)  і датується кінцем ХІХ – початком ХХ століття. «Черниці, що дуже радісно завжди реагують на те, коли їм хтось щось жертвує на монастир, чомусь дуже насторожено і нервово стали реагувати на прохання подарувати одну-дві цеглинки. «А нащо воно Вам?!» – ніяк не могли зрозуміти», - згадує пан Олександр.

 

Розмір має значення

 

 

Зауважимо, що подібну цеглу ми знаходили в Новому Поріччі на Хмельниччині .

 

А от наймініатюрніші екземпляри – шамотні (вогнетривкі). Вони завжди білого або кремового кольору (не плутати з сучасною силікатною цеглою). Їхні розміри – 15-20 см. Це тому, що такою маленькою цеглою легше викладати в пічках і промислових котлах канали складної форми. Трапляються «шамотки» з клеймом у вигляді паровозу – з них викладали паровозні топки.

 

Найдавнішим же експонатом у колекції Волкова є фрагменти античної черепиці з давньогрецької Ольвії. Зауважмо, що давні греки дуже часто використовували дахівку замість цегли. А найдавніша галицька пам’ятка – цеглина з  ініціалами польського короля Станіслава Ліщинського (Stanisław Leszczyński), знайдена під час розкопок одної з кам’яниць у центрі Львова (її подарували друзі-археологи). Досить давньою є й цеглини-«пальчатки» або «пальцівки». Їх можна надибати на руїнах середньовічних замків й інших споруд, яки останніми роками дуже інтенсивно почали валитися, завдяки «дбайливому» ставленню до них держави.

 

Пальчатка.

 

 

Цеглу-«пальчатку» виробляли у XVI-XVII століттях, і її ні з чим не сплутаєш. На верхній поверхні (до речі, вона має назву «постіль») завжди є кілька слідів-борознин від пальців. Майстер щільно набивав дерев’яну форму глиною, потім проводив зверху пальцями і зчищав зайву. Залишалися сліди, і щоразу інші. Та й пальці у кожного майстра були різні. Тому неможливо натрапити на дві однакові тогочасні цегли. Трапляються такі «пальцівки» і у львівських будинках кінця XIХ – початку ХХ століть. Отже, цеглу «секонд-хенд» використовували в усі часи.

 

Найцікавіші «пальчатки» – не просто прямокутні, а заокруглені або іншої фігурної форми. Їх використовували для викладання карнизів та інших декоративних елементів.

 

Але клеймлені цеглини зазвичай відносно молоді – масово позначати продукцію цегельні що підавстрійської, що підросійської України почали лише у другій половині ХІХ ст. Тож більшість найцікавіших експонатів – приблизно з цього часу.

 

Як на смак пана Волкова, з досить чисельної підбірки львівських клейм чи не найгарнішою є позначка «Цегельні Снопків», яка належала Олександру Домашевичу.
 

Її власник, литовський шляхтич, учасник польського повстання 1863-1864 років, після його поразки змушений був тікати до Галичині. У Львові він придбав ділянку на місці нинішних вулиць Липова Алея та Дністровська. Цей район досі зберегає назву Снопків. Домашевич збудував тут невеличку економію (фільварок), який назвав Лауда (на честь свого маєтку, покинутого під Каунасом). До речі, цегла з клеймом «Лауда» теж зустрічається у Львові.

 

Дуже схожим за дизайном до «Снопкова» є клеймо «Цегельня Сіхівська».

 

Сихів – найбільший «спальний район» сучасного Львова, колись – приміське село. Хто був власником цегельні, достеменно невідомо, бо в тому селі їх було до біса. Найімовірніше, клеймо виготовив на замовлення той самий майстер або фірма, що робила клеймо для Домашевича.

 

Дуже гарно виглядає величезне клеймо (розміром майже на всю «постіль») цегли Філіп і Храйн. Причому, Філіп – це прізвище, а не ім’я. Мойсей Маркус Філіп (Mojzesz Markus Philip) був родом зі  Станіславова і виробляв цеглу в 1895-1902 роках. Порівняно недовго. Тому цегла з таким шикарним клеймом зустрічається доволі рідко.

 

 

Ну і жоден колекціонер не обмине шикарного клейма вже згаданої цегельні «Красучин». Воно займає майже всю поверхню здоровенної (32-сантиметрової) цеглини.  

 

Продукція цегельні «Красучин» із вдавленим і вигнутим клеймами. Останнє – одне з найгарніших львівських клейм.

 

 

Якщо ж поцікавтися найцікавішими експонатами, прибулими з далеких країв, то це можуть бути «Якір» і «Підкова» з Санкт-Петербургу, «Корона» з Балтії, «Плутвіннен» зі Східної Прусії, ну і, звісно, «Сараф», власноручно привезений п. Волковим із Стамбула.

 



 

 

 

 

 

Найзагадковішу свою львівську цеглину колекціонер знайшов на вулиці Личаківській, де між бічними вулицями Мечникова та Рильського розбирали старий будинок. На клеймі значиться: «MEDAL ZASŁUGI WYSTAWA KRAJOWA 1877». Згадану виставку розгорнули тоді на місці, де нині лежить площа Петрушевича. Пану Олександру так і не вдалося з’ясувати, чия ж цегельня тоді отримала медаль.

 

«Медальна» цегла» (ліворуч) і однотипні клейма цегелень «Снопків» Олександра Домашевича та «Цегельні Сіхівської».

 

 

Впадає у вічі, що клейма є з опуклими написами і з видавленими. Олександр Волков пояснює різницю: «Опуклі написи здебільшого більш давні, їх вирізали на дерев’яних дощинках. Вдавлені – пізніші. Вони виготовлялися з металу і масово з’явилися десь у 1880-х роках».

 

Але тут варто зробити ремарку. Слово «здебільшого» у тексті виділене не просто так. «Архаїчні» випуклі форми зустрічаються і наприкінці ХІХ століття, і на початку ХХ-го. Такі клейма переважно ставили в невеличких сільських цегельнях, де й найманих робітників могло не бути. Власнику такого міні-виробництва було простіше й дешевше власноруч вирізати штамп для клейма з дерева, ніж замовляти металевий за чималі гроші.

 

Архаїчні, випуклі клейма цікаві великою кількістю різновидів. Такий «штамп» зазвичай досить швидко ламався, тож доводилося вирізати новий. Звісно, він відрізнявся – часом кардинально – від попереднього. Ще одна особливість «архаїки» – різьбярі штампів часто-густо були абсолютно неграмотні, тож вирізали позначки з помилками – літери та цифри часто-густо зображені у дзеркальному відтворенні чи догори дриґом. Бувало, з під різця виходили зовсім фантазійні позначки.

 

Опуклі клейма архаїчного типу (всі з м. Жовква)

 

 

Оригінальними є цеглини з випадковими відбитками. Відформовану вручну цеглу колись сушили на сонці або під навісами. А там дуже часто гуляла всяка хатня живність. Найчастіше, звісно, зустрічаються відбитки котячих і собачих лап, а також сліди домашньої птиці, ратиці кіз, поросят і навіть дитячі ніжки.  Не виключено, що деякі такі сліди (наприклад, велика собача [вовча?] лапа) – це спеціальні клейма.  Ще у ХІХ столітті в Німеччині й Австрії був широко поширений звичай, коли у новий будинок неодмінно вкладали «на щастя» цеглину з відбитком вовчої лапи.

 

 

Як і всякий справжній колекціонер Олександр Волков хоче, аби його збірку побачили якомого більше людей, тож мріє організувати постійно діючу виставку в одній із веж львівської Цитаделі. Тим більше, що є досвід таких постійних виставок у музеях Золочівського, Луцького та Меджибізького замків, а також у Палаці Потоцьких у Червонограді, де відвідувачів ніколи не бракує.

 

 

 

Світлини Олександра Волкова й автора.

 

 

 

31.01.2015