Людина є особою і її обставинами. Обставин є багато, вони бувають виразними і непомітними, зауваженими і неусвідомленими, тривалими і мінливими. Але важливим є те, що вони є чисельними і діють у сукупності. Обставини – як той леґендарний віник, на прикладі якого київський князь учив своїх синів єдності. Важко переломити віник, бо він уже є чимось зовсім іншим, ніж певна кількість тонких прутиків. Навіть той рабин, який порадив покращити життя єврейської родини у такий спосіб, щоб спочатку оселити на якийсь час у тісному переповненому домі ще й козу, а потім її вивести і відчути величезне полегшення, знав, що обставини цих людей насправді не зміниш. Їх можна лише висвітити якимось парадоксом. Але тільки висвітлення обставин, їх згадування і називання може привести до прийняття, або, як кажуть фізіологи, адаптації.
Нехтування фізіологією, до речі, як фундаментальною обставиною , дуже ускладнює розуміння того, що відбувається. Бо є очевидним, що вже рік все наше суспільство перебуває у стані стресу. Стрес не є чимось поганим, саме стресова мобілізація дає здатність зорієнтуватися у небезпечній ситуації і знайти шлях до пристосування, до адаптації. Але стрес – як і обертання Сонця довкола Землі (чи Землі довкола Сонця), як термін вагітності, як те, що крапля камінь точить – має свої незмінні закони. Тривалий стрес приводить до виснаження. І тоді вже про ніяку адаптацію не йдеться. Якою би складною не була особистість, реакцій застресованих людей може бути дуже небагато. Стрес стає тою критичною визначальною обставиною, порівняно з якою значення всіх інших зменшується до мінімуму.
Найтиповіших реакцій є три. Втеча, заціпеніння і нестримна аґресія. У наших умовах всі ці реакції можна побачити на кожному кроці. Виснаження дійшло майже до кожного. Майже кожен реагує на свій затяжний стрес якимось таким чином. І в цей час – безперервно думаючи, що ж робити – мало хто здає собі справу з того, що насправді ним керують насамперед чіткі закономірності фізіології мозку, нервової системи. Годі сподіватися віднайдення раціонального сенсу своїх дій, поки визначальною є ця мотивація, нав'язана стресом.
Сам раз згадати про автогенне тренування. Колись про нього багато говорили, але, здається, крім спортсменів і розвідників, ніхто серйозно таким не займався. Тепер – час.
Крім всіляких вправ для розслаблення, легкості і налаштування, сенсом автогенного тренування є прояснення самому собі (якщо вже нема кому це зробити краще, а тепер якраз нема) кількох базових речей, які переважно оминаєш, напружено роздумуючи, що робити.
Оскільки у більшості випадків наш стрес викликаний словами, бо з них складаються думки, які ми продумуємо, то саме словами можна себе полікувати і підсилити. Щоправда, тільки тими словами, які є для тебе вагомими, тими, від яких втікаєш, на які нападаєш, від яких ціпенієш.
Наприклад. Сказати собі, що дуже важко повірити у власне безсмертя, але так є. Бо живемо у двох часах – персональному й історичному. Наше ціле життя – фраґмент, включений у те, що було, і те, що буде. Хід історії – власне, та найбільша обставина, якої не уникнути. А історія не надто зважає на наші уявлення про те, як хотіли би прожити свій фраґмент. До того ж живемо у такому місці, звідки історія любить брати сировину для формотворення. І живемо у суспільстві, яке перебуває у затяжному стресі, тож не може бути вдатнішим. Живемо у державі, якої ніколи не було, а от тепер є. І живемо у часі, в якому вона може перестати існувати, і в тому не буде нічого дивного. Теперішнім поколінням за життя не буде так добре, як ми собі понавигадували. Але цілком може стати настільки зле, що про таке навіть не думали. І нічого несправедливого у тому не буде, бо справедливість – лише одна із сотень обставин для історії. Настільки незначна, як і те, в який спосіб закінчуються поодинокі життя у той чи інший час.
Спочатку треба розслабитися, відчути важкість, відчути тепло, відчути невагомість, відчути поповнення життєвої сили. Повторити значні слова. Звільнитися від заціпеніння, втікання і злості. А тоді синхронізувати розгортання своєї часової пружини з історичною. Далі все буде залежати від відчуття міри. Того, що можеш взяти, того, що хочеш дати.
29.01.2015