Наосліп

Зиґмунд Бауман, Леонідас Донскіс. Моральна сліпота. Втрата чутливості у плинній сучасності / Перекл. О. Буценко. К.: Дух і літера, 2014. 280 с.

Згадався середньовічний анекдот: демон проповідує істину, позаяк люди, які істину знають, але не сповідують, робляться злішими. Донскіс розповідає інший жарт: Бог питає у померлого атеїста, чого той так палко доводив, що Бога немає. Безбожник відповідає: «Бо потрібно у щось вірити». Власне, між двома цими координатами – знанням про зло і вірою у щось, що може бути добром – відбувається бесіда соціальних аналітиків Леонідаса Донскіса і Зиґмунда Баумана. Розмова, яка зрештою доходить до небезсумнівного висновку: цінність людського життя (чит.: людська гідність) вимірюється здатністю відмовитися від співчуття до інших та спроможністю повернути собі цю опцію.

У книжки є два рівноцінних автори та дві рівноправні назви.

«Моральну сліпоту» вигадав Бауман. Він часто використовує той чи інший літературний матеріал як метафору на позначення соціальних процесів; цей випадок – не виняток. Моральна сліпота відсилає до «Сліпоти» Жозе Сарамаго. У романі відомого португальця люди, нагло позбавленні звичних орієнтирів повсякденності, намагаються вижити під час епідемії сліпоти. У роздумах Баумана ця хвороба стає способом означити такий собі стан війни, до якого призвів постмодерністський вектор суспільства, і який домінує нині на рівні цивілізації глобально і жорстко. Видозміни суб’єкта політики та її публічних форм ствердили авторитет тріади на позначення меж особистісної свободи: непевненність–невизначеність–невідомість. «Нечестивій трійці сучасності» відповідають адекватні стратегії поведінки: страх, приголомшення, виправдана ненависть. Віднині глобальність віртуального світу, за Бауманом, маркує саме стан «сліпої» війни, не прив’язаної ані до певної території, ані до певної держави.

«Втрата чутливості у плинній сучасності» – таким є роз’яснення Донскіса щодо метафори Баумана. Він в «епідемії» фіксує насамперед протиборство між моральною сліпотою і здатністю бачити в інших людях носіїв етики. Донскіса цікавлять причини такого засліплення, і він знаходить їх у трансформації способів та ідеологій контролю. Скажімо, соціальні мережі, з активністю яких пов’язані успіхи публічних протестів останніх років – від Захопи Волл-стріт до Арабської весни і Революції гідності, – водночас є граничним порушенням приватного життя. Ми, боячись залишитися на маргінесах технократичного суспільства, радо залучаємося до його спокус. «Зроби це сам» – лозунг соціальної активності часів фейсбуку і твіттеру, але він же – чільна засада плинного тоталітаризму, що виникає на руїнах добровільно втраченої приватної сфери. Світ, в якому ми живемо, попри те, що він є одержимим ідеєю контролю, сам себе не контролює, відтак не здатний пом’якшити напругу між свободою вибору і потребою бути захищеним. Непевненність–невизначеність–невідомість Баумана Донскіс доповнює не менш яскравою формулою доби соціальних мереж: «Я можу» перетворюється на «Я мушу». Технології не дозволяють лишитися осторонь трансформаційних щодо публічної сфери процесів – і жодних тобі дилем, пов’язаних з моральним вибором. 

У такий спосіб відбувається, зрештою, розподіл авторських ролей у книжці, що претендує на формат «живої бесіди» (не плутати з «відкритою дискусією»). Здається, безпосередньою моделлю для збірки «Моральної сліпоти» є діалог кінця 70-х між Томасом Венцловою і Чеславом Мішолем («Вільнюс як духовний спосіб життя», зокрема). Але оскільки темою книжки є моральна чутливість до іншого, то її діалогічна установка вдало ілюструє тезу про відповідність форми і змісту. Розкладені на два голоси роздуми про взаємодію суб’єктів публічної сфери презентуються з переконливістю засобів наочності.  

Отже, Бауман говоритиме переважно про чутливість, Донскіс – про плинність (хоча це улюблене поняття саме Баумана); на перетині цих двох тем оприявниться сучасність – мусить бо.

За логікою живої бесіди «Моральна сліпота» знову і знову повертається до кількох визначних тем: свобода, споживання, час, публічність, мораль; і до пари-трійки ключових тез.

Свобода – це наше ставлення до інших, а отже вона є простором моралі як способу співіснування з іншими. Цікавий ракурс наразі: свобода вибору, зокрема, включає не лише відповідальність за рішення, а й потенційну невдачу і готовність до неї. Щодо відповідальності, то це не відповідальність за себе як така, а безсумнівна відповідальність за Іншого. Вибір у плинності сучасного світу, за авторами «Моральної сліпоти», є вибором апріорі хибним, а свобода – свободою невдахи. Безпека без свободи означатиме рабство, свобода без безпеки – непевність, що призведе до неспроможності діяти.

Бауман наголошує на основному уроці Голокосту: в ситуації надскладного вибору людина насамперед відвертається від вимог морального обов’язку і обирає самозбереження та безпристрасну логіку раціональності. Таким є урок-попередження. Донскіс наполягає: цей урок ми не засвоїли; і нині доводиться говорити не про вирішення дилеми морального вибору, а про його, вибору, можливості. Хронічні нещастя – супровідний фактор хронічних війн і революцій – послаблюють чутливість.

«Карнавальна зупинка звичної буденної рутини» на мить привертає нашу увагу і наше співчуття, але потреба співчувати є миттєвою тільки якщо й  нещастя триватиме лише мить. Терміни людської уваги скорочуються до 140 знаків текстового повідомлення. Кризовий стан сучасності – логічна помилка, адже «криза» передбачає безперервний причинно-наслідковий ланцюг. Мусимо натомість говорити про «катастрофу»: швидка реакція і таке саме швидке забування. Звідси: моральний вибір неможливо відокремити від офірної конкуренції – більше уваги матиме той, хто переконливіший в ролі жертви.

Сучасне сприйняття часу повністю зосереджене на поточному, надкороткому моменті – він важко надається до фіксації: можливість діяти і мислити повільно втрачена назавжди. Новий час природно породжує новий наратив. Смерть Великого Стилю, зафіксовану постмодерністами, автори «Моральної сліпоти» вважають передчасною. «Новий наратив людства» просто змінив свою форму: від епіки роману до фрагментів чату. Це чистий перформанс наразі, в якому злиті причина і наслідок, уява і прагматика, дія і думка. Очевидно, що такий наратив вимагає відповідних – нових – форм поведінки і відповідної – нової – чутливості.

«Якби Еміля Золя сьогодні попросили перед телекамерами висловитися про своє ставлення до скандалу із Дрейфусом, у нього вистачило б часу тільки на те, щоб вигукнути: Я звинувачую!». Іронічна замальовка Донскіса, який переповів жарт когось з французьких газетярів, має показовий фінал. На те, щоб вигукнути: «Я звинувачую!» у нас завжди знайдеться і зручна мить, і уважна телекамера. І якщо знайти свого Золя може бути нині проблемою (адже рейтинги та ієрархії тепер вельми хисткі), то своя справа Дрейфуса – завжди у відкритому доступі.

Плинний час відзначає посилена увага до документальних жанрів. Більше шансів, що наше розпорошене співчуття приверне сповідь «однозначного» ката або «однозначної» жертви – у такий спосіб винагороджується моральна паніка і задовольняється потреба в апокаліптичних сценаріях. Автори «Моральної сліпоти» добачають в цій тенденції найочевидніші прояви «сучасного зла», а саме: бажання захопити чуже приватне життя і нечутливість до страждань іншого. Бауман і Донскіс прислуговуються на позначення такого кшталту зла поняттям «нейтральність», точніше «адіафора». Цим словом описують явища невизначені щодо добра чи зла. Власне, адіафора і є першоджерелом моральної сліпоти. Момент, коли ми припустимо наявність «нейтральних» речей, стане миттю, в яку ми втратимо здатність співчувати. Проста кореляція: відсутні сталі моральні принципи – не є можливим вирішення моральних конфліктів. Висновок: ми взаємозамінні.

Говорити про те, про що говорити не можна – це симптом нечутливості і безглуздості. Зло не є нестачею добра (як трактували від Августина), а існує на правах автономної паралельної реальності. Воно більше не потребує демонізації, а споживається у гранично баналізованому вигляді (як злобний комент у закритій групі ФБ). Реальний соціальний контроль – стратегія занадто затратна і громіздка. Непевність і невизначеність – не менш дієві, але в символічному плані дешевші. У такий спосіб ми добровільно відмовляємося від значної частини свободи в обмін на часткове покращення безпеки.

Головне питання: чого саме ми настільки боїмося? Єдина задовільна відповідь: «Величина і сила страху в людських суспільствах більше не відображає об’єктивну серйозність та неминучість загрози; це, натомість, похідні від розмаїття ринкових пропозицій та масштабу комерційної промоції (або пропаганди)». 

Автори «Моральної сліпоти» часто згадують два твори, які блискуче розігрують карту «людина проти системи» – «1984» Орвела і «Чудовий новий світ» Гакслі. Ми звикли звертати увагу передусім на «людину», тож рішуче ставимо обидві книжки поруч: антиутопії, і крапка. Донскіс натомість підказує: з погляду «системи», ці твори не просто різні – вони діаметрально протилежні. Орвел змальовує систему, що ґрунтується на примусі і наднормативному контролі, ця система характеризується недовірою. Суспільство Гакслі – це спільнота, об’єднана звабою і насолодою; ідеальна споживацька система (виробник – споживач – свідок споживання), яка дає збій саме в зоні контролю... Відчули, що відбулося? – Для прозріння інколи достатньо змінити кут зору. Втім, тут нам своєчасно нагадають епіграф до одного з цих романів: утопії здатні до втілення; на часі болісне питання – як уникнути остаточного втілення утопій.

«Моральна сліпота» – певна гра в простоту на полі складних тем, утопічна за визначенням (зрештою, тут немає аргументів і доказів, лише спостереження і припущення). Цією грою легко спокуситися, але не варто обманюватися. У міркуваннях Баумана і Донскіса ми маємо справу щонайменш з виробництвом не-ексклюзивної ідеології. Моральний суспільний контракт, така собі спільність, здобута через взаємну домовленість сторін, про яку міркують та про яку мріють автори, зрештою, мусить в їхній схемі сягнути не озвученого елемента – солідарності.

Книжка Баумана і Донскіса вийшла в серії «Бібліотека спротиву». Це, власне, третя назва. Вона не так доповнює перші дві, як пояснює; принаймні для нас – тих, хто читає цю книжку в Україні’14-15. Думка про спільність, прочитана через події останнього нашого року (а це і буде та стратегія читання, якої потребує заявлений «спротив»), оприявнить ще один замовчуваний на рівні схеми Баумана-Донскіса елемент – приналежність. І вже суто наше право, читаючи «Моральну сліпоту» (втішну звістку зі стурбованої Європи), переживати приналежність як прокляття або як благодать; нехай цей вибір і означатиме «свободу невдахи».