Зомбі «радянськості»

На львівські екрани вийшла стрічка «ПМР» – документальна драма з елементами політичної сатири про сучасне життя ніким невизнаної Придністровської Молдавської Республіки. Цю ізольовану країну раніше часто сприймали як незагоєну рану радянського минулого, а з 2014 року ще й почали порівнювати з гіпотетичним майбутнім самопроголошених республік Донбасу.

У своєму сучасному вигляді Придністровська Молдавська Республіка виникла після розвалу Радянського Союзу. Тоді під час збройного конфлікту сепаратистів Придністров’я з центральною владою Молдови до республіки увійшли російські «миротворці», заморозивши своїм втручанням придністровське питання на довгі роки. ПМР де-юре залишилася в складі Молдови, її незалежність не визнала жодна країна ООН, навіть Росія, яка економічною та військовою присутністю де-факто перетворила Придністров’я на свій регіональний сателіт. Президентом ПМР від моменту її заснування і на наступні два десятки років став Ігор Смирнов – енергійний політик комсомольської закваски. Зі знайомства з Смирновим і починається фільм «ПМР». Зйомки цієї документалки співпали з президентськими виборами в Придністров’ї. Президентська гонка стала головним лейтмотивом стрічки, а розмаїття кандидатів в президенти показало спектр настроїв, популярних в придністровському суспільстві.

Ігор Смирнов був на виборах традиційним фаворитом навіть попри те, що втратив останніми роками підтримку Москви. Кремезний та красномовний, цей політик за десятиліття правління вибудував навколо себе не лише міцну вертикаль адміністративного ресурсу, але також зумів зберегти систему радянських ритуалів управління. Фільм «ПМР» зокрема звертає увагу на актуальне існування в Придністров’ї таких зомбічних інституцій як піонерія чи КГБ. Або ж на те, як подібно до комуністичних вождів, керманичі ПМР виступають на державні свята з широкої червоної трибуни з неживими промовами про конфлікт совісті і бізнесу, порядності і грошей. На дещо гротескних ритуалах вибудовують свою передвиборну кампанію і опоненти Смирнова. Так кандидат в президенти історик Дмитро Соїн проводить з’їзд партії під акомпанемент «Польоту Валькірії» Вагнера та говорить про створення громадянського етносу придністровців. Після його виступу перед учасниками з’їзду танцівниця виконує танець живота. 

Показано в фільмі і кампанію переможця виборів, етнічного українця Євгена Шевчука. Попри більшу, ніж у опонентів, долю прагматизму, його виступи також є сумішшю затертих лозунгів та естрадних номерів.

Фільм «ПМР» зняли естонські кінематографісти Мееліс Муху та Крістіна Норман. Режисери і в своїх минулих роботах працювали з темою колективної пам’яті. Зокрема, фільм «Альоша» Мееліса Муху розповідав про перенесення пам’ятника «Бронзовий солдат» з центру на околицю Талліна, а Норман в своєму арт-проекті для Маніфести 10 в Санкт-Петербурзі будувала копію загубленої в часі новорічної ялинки з київського Майдану.

Попри добре відчуття унікальності історичної фактури Придністров’я, може здатися, що естонські режисери дивилися на нього очима європейців – тобто трішки інакше, ніж це робили би ми. Їх ракурсу притаманна певна ретро-екзотизація радянських пережитків: Придністров’я показано, в першу чергу, як пікантний острівок «радянськості», і лише потім, як країна з живими людьми та їх проблемами.

ПМР, можливо, і справді найкраща з існуючих декорацій СРСР. Проте, на відміну від давно європеїзованих естонців, український глядач ще не встиг відійти від радянських пережитків на безпечну відстань, щоби почати їх смакувати. В Україні все ще вистачає пам’ятників Леніну і військових парадів, та й культура наших електоральних процесів подекуди все ще ближча до наївності та популізму ПМР, ніж до прозорості та програмності ЄС.

Взагалі, появу фільму «ПМР» можна вписати в один з світових трендів документального кіно останніх років – знімати картини про політичні процеси країн так званого Глобального Півдня. Можна згадати, як документальними хітами 2013 року були фільми «Акт вбивства» та «Зниклі зображення», які дотепно розжовували європейським фестивальним глядачам політичну ситуацію відповідно в Індонезії та Камбоджі. В 2014 році з’явилися схожі гострі оглядові стрічки про сучасні Сирію, Анголу, В’єтнам.

Придністров’я – локальний східноєвропейський аналог країни-загадки. Ніби вливаючись в ці світові тенденції, естонські режисери роблять узагальнюючий документальний портрет малозрозумілої країни. На відміну від перерахованих вище країн, Придністров’я, на щастя, не є країною війни чи тиранії. Проте ізольовані умови сформували в ній досить специфічну політичну модель фіктивної демократії.

Саме через це президентські перегони, які показано в фільмі, виглядають досить комічно, а кандидати з їх заяложеними фразами та виступами по дворах – дещо карикатурно. Цей неочевидний комізм «ПМР» – найбільше досягнення фільму. Він допомагає в тому числі і українським глядачам поглянути на політичну систему та промови політиків менш серйозно, розгледіти в них, кажучи словами Гі Дебора, «технологію спектаклю».

Смирнов, Соїн, Шевчук – реальні невигадані політичні персонажі Придністров’я, але подекуди вони виглядають, мов збірні літературні образи, в яких ми можемо пізнати в тому числі багатьох українських політиків. Фільм «ПМР» – пізнавальний антропологічний коктейль, який не лише пропонує нам концентрований радянський сентимент, але й показує, як за ритуальним фасадом «радянськості» може існувати бідність, безробіття та відсутність політичних свобод. Про те, як можуть виникати нові республіки, ми віднедавна знаємо дуже добре, а от у що вони перетворюються з роками, можна повчально дізнатися на матеріалі «ПМР».