І.
Власне вийшла з друку гарна партитура, обнимаюча 20 найпопулярнїйших коляд церковних, підложених під ноти на чотири голоси мужескі. Гармонизації доконав і видав п. Остап Нижанковскій. Користаю з нагоди сего виданя і надходячих Свят Рождества Христового, щоб висказати кілька уваг о наших піснях церковних взагалї а особливо о колядах.
Піснї церковні, а властиво піснї набожні, се твори, котрі значно різняться від тих "пісень" (гимнів, славословій, канонів і т. п.) церковних, які обняті уставом церковним і співаються від віків підчас богослуженя по грецкому обряду. Пісень набожних грецкій устав церковний не знає; в церкві православній в Россії они не истнують, а введені почасти в богослуженє они являються тілько в церкві греко-католицкій, уніятскій. В значнїйші празники они співаються декуди підчас павз, які заходять між поодинокими чинами богослуженя, н. пр. між утренею а службою божою, перед вечірнею, підчас обходів по полях і инших процесій, особливо-ж підчас богомільних вандрівок на відпусти в більших компаніях і підчас обходів тих компаній по місцях відпустових. З давна також духовеньство пропаґувало ті твори церковної набожности між народом, щоб ними замінити "поганьскій", властиво світского змісту колядки і другі обрядові піснї народні. І справдї, пропаґанда та, а надто ще безперечна поетична стійність многих набожних коляд довела до того, що в деяких околицях нарід зовсїм перезабув стародавні колядки світскі, а співає тілько ті книжні, церковні.
Що коляди церковного змісту, а бодай деякі з них тїшаться широкою популярностью, сего найлїпшій доказ бачимо в тім, що здужали они перейти в уста народу не тілько в сторонах і до нинї уніятских, але удержалися і в таких сторонах, де унія упала ще в XVIII віці (на Волинї), або й у таких, де она нїколи міцно не стояла, н. пр. в кіївскій губернії. Доказом их истнованя на Волинї й Поділю, в Брацлавщинї і т. д. є збірник пісень Чубиньского, в котрім находимо книжні коляди (Ой бачить Бог, бачить Творець, Нова радість стала і т. и). Що і в Кіївщинї они співаються, а бодай співалися недавно, на се маємо доказ в Шевченковому "Назарі Стодолї", де колядуючі козаки в 1-ім актї під вікном сотника співають звістну пісню з "Богогласника", що починаєся словами "Видї Бог, видї Сотворитель", тілько перешлюфовану на народний язик.
Що ті пісні мали деякій вплив і на поетичну творчість самого нашого Кобзаря яко одні з перших взірців книжної поезії, які дійшли до відома бідного сїльского школяря в дяківскій школї, на се маємо клясичний доказ в словах самого Шевченка в єго "посланію до Козачковського". Ось сі памятні слова, повні глибокої горечі й туги:
Давно се дїялось, ще в школї,
Таки в учителя-дяка
Гарненько вкраду пятака, —
Щоб не почув хто, не побачив, —
Виспівую було тай плачу.
Сі жалібні слова живим гомоном відзиваються в душі кождого, хто перейшов сїльску школу. Ті самі звичаї — переписувати колядки і вчитись их на память, держалися ще й за наших часів, в 1850-их і 1860-их роках, як довго друковані их виданя були рідкостью. А і слова сі доказують безсумнївно, що і сам Шевченко, бувши сїльским школярем, списував і співав колядки з "Богогласника". Правда, колядки, котра би починалася словами "Три царіє со дари", в наших виданях друкованих нема, але для мене нема сумнїву, що Шевченко в висше наведених словах згадує про звістну прекрасну колядку "Радост нам ся являє"; друга строфа тої колядки зачинаєся именно словами:
Тріє цари со дари
Христу поклон отдали.
Можемо затим без великої помилки приняти, що наші, уніятскі піснї набожні від самого малку полишили значний слїд в памяти Шевченка і мали деякій вплив на єгo поетичну творчість. Вплив той я вбачав-би головно в религійній окрасці єго поезій, в тій чудовій наївности і простотї, з якою поет наш привик у всяких нагодах обертатись до Бога; наївність та є одним з перших характерних признаків Шевченкової поезії, якій впадає в очи чужинцеви*).
Вже се одно могло би бути достаточним, щоб звернути на наші набожні піснї увагу историка нашої литератури. Але увага та буде тим пильнїйшою, коли скажемо, що ті піснї набожні становлять безперечно найціннїйшій вклад, якій внесли в нашу литературу уніяти в XVII в XVIII віках, становлять обіч творів Ивана Вишеньского і интермедій Гаваттовича найкрасшій памятник, — памятник, на якій тілько здобулася наша прикарпатска Русь перед Шашкевичем. Збільшиться ще увага историка литератури, коли придивиться процесови повставаня тих пісень, жерелам, з котрих черпали они свій зміст, традиціям литературним, які в них находили більше або менше ясний відгомін, а вкінци коли через порівнанє з піснями церковними инших народів постараєся оцінити их властиву стійність литературну. Я позволю собі в коротенькім нарисї освітити близше піднесені тут пункти. Спеціяльний розслїд тих питань, які вяжуться з нашими піснями набожними, не може мати місця в часописї призначеній для широкої публики.
*) Гляди н. пр. К. Е. Franzos. Kleinrussische Poeten, статья надрукована в берлиньскім тиждневнику "Die Nation", (N-r 2 з жовтня 1889) де подана ось яка характеристика україньскої школи литературної взагалї, а особливо нашого Кобзаря: "Es sind niсht blos Vorzüge einer edlen und berechtigten Tendenz, welche wir dieser (der ukrainischen) Dichterschule nachrühmen dürfen. Beheit der Empfindung, schlichte, ungeschminkte aber eсht dichterische Spraсhe und insbesondere ein seltenes Vermögen, plastisch zu gestalten, technet alle diese Talenten aus. Sie sind origenell, weil sie durchaus volksthümlich sind; sie unterscheiden sich von den Dichtern des Westens eben so sehr, wie eich ihr Volk von denen des Westens unter scheidet. Wenn sie klagen, so geschieht es sichtlicher, greifbarer Schmerzen wegen; sie dichten aus einem Volkstum heraus, in dem es nun tiefe Nacht ist, aber eine Nacht, welche von den Sternen ruhmvoller Erinnerungen tröstend erhellt wird. Ihr socialer Horisont ist ein enger, ihre algemeine Bildung eine geringe, sie sind naiv im guten wie im schlimmen Sinne des Wortes. Im Grunde ist ihre Poesie niohts als veredelte, vertiefte Volkspoesie, nichts weiter. Aber schon dies ist so unendlich viel, dass diese Poeten sicherlich der eingehendsten Beachtung werth sind, und besonders der grösste unter ihnen, Taras Szewczenko" (Nation, стор. 27, гляди також тогож автора книжку "Von Don zur Donau" 1877.) Замітимо при нагодї, що К. Е. Францоз, судячи по многим признакам, дуже слабо знає україньских поетів, особливо по Шевченківскої доби, так що повисша характеристика списана правдоподібно з одного Шевченка.
[Дѣло, 25.12.1889]
ІІ.
Реформація религійна з початку XVI. віку дала могучій товчок розвоєви духовому і литературному всїх европейских народів. Товчок той дався почути й нашому народови, хоть посередно, та все таки досить сильно. З півночи через Литву й Білу Русь доходило до нас протестантство безпосередно, проявляючись такими працями, як переклад Библії Скорини, Катехизис Будного і т. и. Прямо з заходу доходив ще давнїйше гуситизм, продерлось пізнїйше социніянство. Але далеко важнїйшою була друга филя того могучого руху — католицка реакція против реформації. Та реакція католицка захопила цілу Польщу, віддала в нїй усе майже вихованє публичне в руки Єзуїтів, а бажаючи здобути для Риму відплату за страчену Нїмеччину, Англію й часть Франції, подвоїла змаганя польскі около ассимиляції рускої шляхти і около сотвореня унії обряду грецкого з римским.
Під конець XVI. віку одно й друге їй в значній мірі удаєся. В р. 1596 відбувся звістний собор берестейскій, де рускі владики приняли унію з Римом, а в кілька лїт опісля умер князь Константин Василь Острогскій, остання могуча опора православнoї Руси. Але власне ті побіди католицкої реакції, котра швидко опісля упоралась і з неглибоко вкоріненим литовско-польским протестантизмом, розбудили і в Русинах дрімаючого духа протесту, попхнули их на дорогу организації громадскої і освітної. В часї собору берестейского вже истнували і досить були змоглися численні братства церковні у Львові, Луцку і т. д., а й по за тими братствами були вже підготовлені сили, що мали розпочати боротьбу з реакцією католицкою на тім самім поли, на котрім она вважала себе побідителькою, т. є. на поли освіти і науки теологичної. Горді слова Єзуїта Скарги, що католицизм — то світло, а православіє — тьма і неуцтво, мусїли глибоко в души заболїти кождого Русина і викликали велику полемичну бурю. Одповіди на ухвали берестейского собору і на підпираючу ті ухвали книгу Скарги О jedności kościoła Bożego виходять і з Острога від князя Константина Василя, і від псевдонимного та вельми талановитого Христофора Филалета, і вкінци з далекої Атоньскої гори від нашого знаменитого Червоноруса Ивана Вишеньского. Особливо сей послїдний муж, хоч не дбав зовсїм о те, щоби письма єго були друковані, але кидав их в нарід мов оживляючій дощ, нехай падуть де хочуть і нехай з ними буде що хоче, — зробив богато для скріпленя церковно-громадских организацій в нашім краю і для зверненя братчиків на дорогу освіти. "Письма мої читайте на зібранях — навчає він в передмові до збірничка своїх творів, захованого в рукописи в монастири підгородецкім, — нехай читає оден, хто до того найздатнїйшій, нехай читає звільна і невеличкими шматочками, по дві або три сторони на раз, щоби кождий братчик міг их вирозуміти і розміркувати. А прочитавши подавайте далї або перепишіть." Правда, Иван Вишеньскій не радить закладати шкіл в дусї західнім, противний західній схолястичній премудрости з єї Плятонами і Аристотелями, рад би відгородити Русь від того руху, котрий обхопив усю Европу, але що-ж, коли власне своїм накликуванєм до думаня, до читаня книг, до организації братств — він був одним з могучих пропаґандистів того руху. Писаня єго, горячі, сильні і енергичні; по троха безладні як импровизація, але все вірні духови автора, читані були пильно. Не видавано их друком аж до наших часів, бо ще за єго житя (перед р. 1625) в литературі нашій завели перворядне місце инші люде, вивчені власне в тих школах, на тій схолястичній философії а по части і в дусї того віку відродженя, против котрих виступав Иван Вишеньскій, Ставровецкій, Калнофойскій, Могила, Галятовскій, Баранович, Сакович, Смитрицкій — цілий ряд людей енергичних, талановитих, трудящих і як на свій час очитаних і вчених, гідно репрезентують наше литературне відродженє. Повстають школи і шкільні підручники, починаються дослїди над язиком і проби витвореня язика литературного на підставі язика церковного, з більшою або меншою примішкою язика народного. Вчені єрархи видають коштовні книги церковні, Острогскій заставляє цілу комисію працювати над переводом і виданєм Библії, котре мусимо ще й нинї вважати взірцевим. Литература полемично-теологична розвиваєся сильно, але по при неї починає рости й литература світска. Перекладуються на нашу нову такі світові книги, як gęsta Romanorum. Якась невідома рука пересаджує на Білу Русь таку чужоземну квітку, як лицарскій роман о Трістанї і Изольдї. Иншій безименний автор перекладає на чисту майже мову народну протестантскі піснї церковні, щоб дати тексти для співу — може на зборах братств, в більшій половинї занятих духовними справами. Львовянин Гаваттович пише також майже по чисто-народному свої интермедії — о котї в мішку і о найкрасшім снї, черпаючи сюжет до них чи то з польскої книжки людової о Sowizdrzale, чи з єї нїмецкого оригиналу о Тіll-ю Ulenspiegel-ю. З заходу через Польщу або й безпосередно з Нїмеччини приходить до нас і религійна драма і вертеп. В другий половині XVII віку бачимо драму религійну вже розширену, представленя драматичні йдуть в Кієві, Каменци, Львові, мабуть і в Жовкви, у Собєских, бо в Смерекові коло Жовкви доховався доси текст одної такої драми, о муках Христових. Она писана язиком народним в суміш з полонизмами і немногими словами церковними, а пролог писаний по польски; однако дух в нїй далеко не католицкій і фактичний скелет библійного оповіданя про муку Христову дуже перемінений. Рівночасно з тими західними напливами оживають і старі наші литературні та церковні традиції, появляються нові лїтописи, хронографи, збірники житій святих, нової популярности набирають старі ипокрифи, з котрих деякі, як знаменита книга Еноха, переводяться й на народний язнк.
Але все те роблять православні або протестанти. Значна часть южно-руского народу, котра тимчасом перейшла на унію і в XVII віці переходила чим раз більше, разом з відлученєм від церкви всхідної немов-би пропадає для Руси. Уніяти в значній части пишуть по польски, а хоч і не цураються Руси, то все таки можемо сміло сказати, що унія в XVII віці не видала майже нїчого такого, що могло-б стати під пару висше наведеним творам православних і протестантів.
В XVIII. в. основно зміняєся стан нашої литератури, і зміняєся не на добре. Хмельниччина, Виговщина а далї Руїна підкопують индивидуальне житє нашого народу, переносять центри єгo духового руху в инші сторони. Литература духовна упадає, а з хвилею підчиненя кіївскої митрополії під патріархат московскій центр тої литератури переноситься до Москви, а на Українї починаєся систематичне нищенє тих памятників нашої литератури і праці, котрі недавно ще так сильно піддержували православіє в нашім краю, але в очах московских ортодоксів були не досить православними. Житє народне передвигаєся на лївий беріг Днїпра, нарід займає великі простори Слобідскої України. Серед козацкої старшини якійсь час держаться ще традиції литературні XVII. віку, повстають обємисті лїтописї козацкі Величка і др., в значній части компиляції і переробки давнїйших записок. Потомки старшини козацкої рвуться до европейскої освіти, але рівночасно чим раз більше русификуються, а місцева литература в самім жерелї розбігаєся на дві течії язикові: россійску і народно-україньску. Все, що більше або менше підходило до сеї другої течії, з гори засуджене було на те, щоби бутнїти в поросї библіотек або ширитися способом так примитивним, як переписуванє. Анї лїтопис Величка, ані вірші Климентія, анї драми Довгалевского, анї віршована переробка новель Боккачія, анї множество инших творів литературних того часу не були публиковані друком, не зробили на суспільність україньску того впливу, якій би були могли зробити при незначности і слабім розвою тогдїшньої литератури россійскої.
Не лїпше дїялось і в тій части України, що осталась під Польщею. Позбавлена головного свого центра — Кієва і головної своєї сили — козацтва, котре привернулось до Россії або шарпалось в безплоднім а фатальнім "шатанію между чахи і ляхи", та часть нашого краю була надто сама в собі роздвоєна різницею обрядовою. Православіє, котре хоронило найбільшу часть литературної традиції ХVІІ. віку, упадало чим раз більше під напором католицизму і унії. Вчасно починаєся тут обертанє очей на північ, відки Скит Манявскій одержує постійні підпомоги, куди 1668 р. їздить игумен підгородецкого монастиря Ломиковскій в мисії від львівского владики. Але й унія, котра з початком XVIII. віку в Руси Червоній бере рішучу перевагу, не може серед польскої суспільности анї в польскій державі добитись рівноправности з латинством і упадає чим раз низше. Василіяне полонизуються, висше духовенство бореся о свої права і привилеї, братства підупадають ураз из зубожінєм міщанства. Коли судити з друкованих плодів тогочасного письменства, то здавалось-би, що всякій самостійний рух духовий завмер ту цілковито. А прецінь так не було.
В лонї тої бідної, опущеної і погордженої суспільности рускої доконувався, хоч звільна, значучій поворот, переварювались традиції литературні XVIІ. віку, робились несмілі але все таки замітні кроки в тім напрямі, котрий був єдино спасаючим — до народу, до народної мови. Слїди такої еволюції ми бачимо в деяких рукописних памятниках того часу. Найдальшими єї етапами є такі твори з остатного десятилїтя ХVІІІ. в., як "Буквар язика словенского", виданий у Львові 1790 р. з доданою при кінци єгo "Свіцкою полїтикою" писаною майже чистим язиком народним, як "Богогласник" виданий 1791 р. в Почаєві і видані тим-же 1796 р. "Науки парохіяльния".
"Богогласник" ми вважаємо найважнїйшим твором червонорускої литератури ХVІІІ. віку, одиноким важним здобутком уніятским на поли нашої литератури до часів Шашкевича. Ми піднесли вже потрохи в першім роздїлї сеї розвідки, в чім бачимо важність "Богогласника". Тут звернемо увагу ще на деякі другі моменти.
"Богогласник" не є твором одноцільним анї з одного часу. Се є збірник пісень церковних, котрі повстали в лонї унії в різні часи, походили від різних авторів і писані були в різнім дусї. Є се не збірна праця групи людей, але радше здобуток довгої роботи кількох поколїнь; деякі піснї походять з XVII. віку, других автори дожили ще XIX. віку, як Дм. Левковскій, котрий умер 1821 р. в Дрогобичи. Не всї піснї, утворені в тім довгім часї, війшли в "Богогласник"; збирачі єгo самі кажуть, що виключили богато таких, котрі або за-для старости, попсованих рукописів та кепских копій стались незрозумілі, або таких, котрих текст був добрий, але мельодія незвістна. Певна річ, що крім того уйшло их уваги богато пісень, котрих і текст був добрий і мельодія звістна, але котрі розсипані були десь по рукописних збірниках або співались по дальших закутках краю. Здаєсь надто, що збирачі троха неохітно давали місце в своїм збірнику пісням зложеним в чисто народнім дусї і на народній мові; принаймі в двох місцях "Богогласника" они віддїлюють окремо піснї "простійшим язиком сложенния". Документно знаємо о одній пісни, писаній народним язиком а в дусї народних пісень, що она звістна була одному з авторів і збирачів "Богогласника"', згаданому вже Левковскому, але в друкований "Богогласник" не війшла — може за-для свого надто світского змісту; се гарна "Піснь о світї" або "Піснь моральна о плачливом станї нищого студента", написана Александром Падальским перед 1750 роком.
Хто були автори тих пісень? Акростихи самих пісень заховали нам поверх 20 назв, але всї ті назви мало нам говорять. Хто були ті Левковскі, Вольскі, Достоєвскі, Мастиборскі, Моравскі, Пашковскі, Тарнавскі, Дяченки і др., котрих память загибла, а котрих піснї співаються й доси побожним руским народом? Лїтописї церковні анї світскі нїчого не говорять нам о них; хиба де случайні записки на марґинесах книг церковних або не менше случайно доховані шематизми та помяники зможуть нам вказати стан та дату смерти одного або другого з тих скромних трудівників нашого слова. А все ж таки з другого боку имена их і говорять нам де що. Они показують, що правдива побожність, правдива, тиха і глибока сила слова нашого, котра в ту тяжку пору висохла була на вершках нашої єрархії, живим ключем била серед низшого монастирского і зовсїм низького світского духовенства, а то й серед малограмотних але тим близших до народу дяків. Прості братчики та послушники монастирскі, світскі духовні та дяки — се по нашій думці автори тих пісень. Все се народ бідний, робучій, покривджений долею, народ, котрий ураз из згаданим уже Падальским справедливо міг о собі сказати:
А хтож на сем світї без долї вродился,
Тому світ марне як колом котился;
Лїта плинут марне, як бистриє ріки,
Часи молодиє як з дожджу потоки,
Все то марне минаєт.
Нїхто чоловіка в нещастю не знає,
Як на собі сукней богатих не має,
Хочай би поп бил і чесного рода
Як немаш в кишени, то певна незгода.
Хоч би бил намудрішший.
Серед такого то народа, котрий був немов типовим експонентом долї цілої рускої интелигенції, цілого руского житя духового, повстала між нашими й ті безименні, торжественні, радістні піснї, котрі через кілька день роздадуться в кождій рускій хатї, по-під віконню найбіднїйших руских осель, всюди несучи хоч на момент радість, світло і тепло, що пливе з правдивого піднесеня духа в сферу идеальних бажань і змагань. В таких то сумрачних низинах зародились ті правдиві перли церковної поезії, наші колядки про Того, котрий
Убого ся народив,
Богатого засмутив...
(Дальше буде.)
[Дѣло, 26.12.1889]
ІІІ.
Різдвяні свята — се без сумніву найпоетичнїйше свято у Славян, ба й у всїх народів христіяньских. Чисто людскій, я в значній мірі й соціальний интерес, вяжесь ту найтїснїйше з интересом доґматично-обрядовим. Народженє Того, що мав статися вчителем і просвітителем світа, потїхою "всіх труждающих ся і обремененних", народженє єго серед найбіднійших обставин, в стайни між худобиною, все те від перших віків христіянства чинило сей празник правдивим празнаком бідних, убогих духом та повних того "благоволенія", тої щирости до людей, котра й є найбільшою славою божою на земли, найвисшим і єдиним идеализмом в житю людскому. Подїя та, котру церков установила святкувати безпосередно по зимовім пересиленю дня й ночи (21 грудня), т. є на самім початку нового зросту дня, немов знаменуючи ним нехибне наближенє нової весни для людскости, з-давна була улюбленою темою для христіяньских поетів, була основою многих леґенд, котрі розвивали просте і чудове в своїй простотї оповіданє євангельске. Леґенди ті, розсипані в писанях святих отців, в апокрифичних "словах" в родї "слова Афродитіяна Очюдеси вже бі в перстїй земли і о звіздї", "слова" Паллядія, Никифора і др. о пробуваню Исуса в Єгиптї і т. и. Що правда значна часть тих леґенд, що опісля вийшли і в наші богослужебні книги, має переважно характер романтичний, любуєся в чудесах і дивних пригодах. За то поезія церковна пізнїйших часів особливо на Заходї, ведена правдивим чутєм, відвертаєся від них і вертає до здорового, чистого жерела оповідань євангельских. Правда, перші піснї о Рождестві Христовім були радше введеними в віршову форму доґмами; их матеріялом було не стілько оповіданє євангельске, як радше доґматичне толкованє оповіданя, розеноване на аллеґоричнім толкованю старого завіта. Приміром тої доґматичної поезії нехай послужать слїдуючі три строфи з гимну Венантія Гонорія Фортуната, латиньского поета з VІ. столїтя, котрий належить до найчільнійших поетів в католицкій гимнології:
Maria ventre concipit
Verbi fideli semina;
Quem totus mundus non capit,
Portant puellae viscera.
Radix Jesse floruit
Et virga fructum edidit
Foecunda partum protulit,
Et mater virgo permanet.
Adam vetus quod polluit,
Adam novus hoc obluit;
Tumens quod ille dejicit,
Humillimus hic erigit!*)
Строфам тим, помимо их доґматичнoї хитроумности, годї відмовити простоти і сили виразу. Они тим интереснїйші, що фрази в них ужиті, майже стереотипово проходять через усї литератури Заходу і стрічаються також в наших колядках. В иншім гимнї латиньскім VI. або VII. віку стрічаємо вже деякі, хоч нечисленні ще побутові риски; се є звістний гимн: Angelus pastoribus dixit vigilantibus, перекладений мабуть ще в XVI. або XVII. віці на польске, а з польского переведений в нашім віці на нашу мову — се популярна у нас коляда "Ангел пастирем мовив". Побутова сторона євангельских леґенд о Рождестві Христовім розвинена далеко ширше в нїмецких піснях різдвяньских. Конечно, пісні ті, творені так само як і наші серед низших верстов народних, черпали з житя хлопа нїмецкого і з нїмецкої природи деталї для розмальованя сцен євангельских. Христос, після них, родиться в зимі, серед морозів
Ze Betleheme daz gaschach,
Von frost so leit got vugemach**) —
каже одна пісня з XIV. віку, зовсїм так само як польска, в котрій пастухи говорять до маленького Исуса:
Jak ze cię porzucim, pociecho nasza,
W tak okrutne mrozy idąc do lasa!
або як наша:
Іисус мой возлежит в яслех на сїнї,
И зимно терпить,
Створитель дрижить,
Которий в руках світ держит.
Нїмецка пісня йде ще далї в мальованю деталїв; з наивностю властивою людовій поезії она оповідає:
Joseph bei dem krippelein sasz,
bisz dasz er schier erfroren was.
Joseph nam ein pfannelein
und macht dem kinde ein müsselein. ***)
Наша коляда нe пускає так широко поводів побожній фантазії і говорить тілько:
Іосифе старенькій,
Плаче Исус маленькій!
Помагай єго
Чистій Дїві колисати
И піснь єму заспівати:
Люляй пане наш!
А в иншім місці показує нам, як
Іосиф в руках носить
Исуса маленького.
"Люляй, люляй !" приспівує, і т. д.
Нїмецка пісня з особливим натиском підносить бідний стан Исуса в єгo родичів. Они в місточку не можуть нїде найти нічлїгу, всї прогонюють их з хат як жебраків, аж один милосерднійшій господар позволяє им спати в стодолї на соломі. З вдоволенєм властивим бідному, робучому чоловікови безименний автор піснї з початку XVI. віку кінчить свою пісню слїдуючими словами:
Maria die kont spinnen,
des freit sy siсh;
Joseph der kunt zimmern,
des nerten sy sich.
Jhesus der kunt haspen garn.
Der reich war, der wird arm;
Der arm, der wird reich;
So bit wir got vоn himel,
das er uns helt in sein ewigs reich.
Так само пастухи, котрі після оповіданя євангельского перші прийшли витати Христа, почувши співи ангельскі, являються в піснях нїмецких простими нїмецкими пастухами XV. або XVІ. віку. Епизод о пастухах розроблений був особливо в містеріях і вертепних драмах на тему Різдва Христового в Италії, Франції і Нїмеччинї; на тисячні лади розсновуєся там коротесеньке библійне оповіданє, котре стаєсь канвою, в котру вплїтаються то грубо гумористичні розмови та анекдоти, то тенденційні, соціяльні речи про бідноту робучого люду, кривди та утиски і т. и. Дивним якимсь способом трохи не весь той драматичний матеріял відбився в польских колядах, т. зв. пасторалках, немов-би европейска повінь, котра з часом потрощила і знесла з лиця землї західно-европейску містерію і религійну драму, як-раз на польскій беріг викинула цілу купу обломків і трісок. І хоч обломки ті на польскім грунтї одержали потроха й льокальну окраску, то все таки по моїй думці зовсім невластиво бачити в них, як се чинить гр. Тарноскій (гл. "Czas" 1882), оригинальні плоди польскої ниви. В наших колядах далеко менше, ба навіть таки дуже мало є елементів, занесених из західно-европейскої религійної драми. Майже одиноким незапереченим свідоцтвом того впливу (трудно сказати, чи безпосередного, чи через посередництво польского) є пісня, що починаєся словами:
Не плач Рахили,
Зря чада ціли!
Є се діялог, в котрім Рахиль плаче за своїми дїтьми, що помордував Ирод, а поет (очевидно поставлений замість якоїсь иншої особи в драмі) потїшає єї. Конечно, треба додати, що й деякі "пасторалки" польскі коли не цілком переведені на нашу мову (як "Согласно співайте"), то все таки послужили взірцем творцям наших коляд і спонукали их також до ширшого, драматичнїйшого і більш реалистичного обробленя епизоду з пастухами, як н. пр. в слїдуючій строфі коляди, що починаєся словами "Нинї Адаме возвеселися":
"Витай малоє, витай Дитятко,
Златорунноє з неба ягнятко!" —
Пастиріє так повідали,
Гди со дари єгo витали:
Кладут булку і гомулку,
А до того масла много
Из ягням — пред Дитям;
Потом грали во кимвали,
Во свиріли і сопіли,
Співали, плясали.
Правдиво поетичною в своїй сердечній простотї є промова пастухів наведена в иншій пісни ("Цвіт мисленний"), в котрій епизод сей так представлений:
Пастиріє там приспіли,
Бога в плоти гди узріли,
Яко творца витают,
Честь от сердца воздають:
"Прійми віру за офіру,
Преблагій Боже! Больше не може
Пастир дати з подлой хати,
Кромі ягняти"
Так і бачиться нам, що чуємо мову людей з XVII. віку, коли мужики називалися "подлими", конечно, не в значіню моральнім, а в значіню бідноти і упослїдженя соціяльного.
Як бачуть читателї з наведених доси цитатів і порівнань, наша коляда церковна є далеко більше строгою і повздержливою, коли ходить о реалистичне мальованє деталїв, нїж піснї нїмецкі і польскі, і тілько денеде проскочить два-три побутові рисочки. Не можемо сказати, щоб се малювало характер нашого народу і єго поетичної творчости загалом; противно, в піснях чисто-народних ми бачимо, що народ наш любуєся в яркім мальованю подробиць побутових і можемо хиба ураз из К. Е. Францозом і подивляти ту незрівнану плястику, вірність і певність в охоплюваню тих подробиць і в их доборі. Коли коляди церковні відрізняються від пісень народних більш тусклим кольоритом, то причини ceгo треба шукати де инде. Може бути, що автори пісень по троха і з умислу ретушували кольорит своїх творів в той спосіб, щоб достроїтися до загального духа нашого богослуженя, більш строгого, більше зверненого в глуб, більше дїлаючого на чутє (конечно, на чутє того, хто може єгo відчути, хто розуміє всї подробиці того, що і як і чому співаєсь), а менше на фантазію. Намаганє таке могло у авторів явитись і зовсїм мимоволї; аджеж они сяк чи так мали весь вік дїло з церковними обрядами і піснями і пронялись на скрізь их духом. Але менї здаєсь, що коли сей вплив і справдї був, то все таки він не був головний і рішучій. Перше місце треба тут признати тим жерелам, з котрих они безпосередно черпали мотиви до своїх творів.
Ми бачили вже, що в наших колядах є чимало реминисценцій і гимнів латиньских, і пісень церковних нїмецких і польских і навіть дещо трохи слїдів впливу середновікової драми религійної. Та все таки впливи ті не вичерпують усего змісту ваших коляд. Головним і найвидатнїйшим их жерелом були книги, котрі автори по своїй професії все мусїли мати під рукою і в уживаню — книги церковні і богослужебні. Поетичні нераз, часто однакож тілько риторично і доґматично заострені канони, стихири і автифони чинів богослужебних, писаня отців церкви, прологи і житія, акафисти і толкованя письма святого, а вкінці легенди апокрифічні, котрі помимо заказів властей церковних часто користувались такою самою повагою, як і писаня канонічні і переписувались а то й друкувались поряд з ними, ось що мусїло им давати канву до укладуваня пісень, ось що мусїло в головній мірі вплинути на их кольорит, а почасти й на их стійність поетичну. Вплив тих жерел, переважно творів византійських з доби великого упадку смаку, мусимо назвати не дуже то корисним. Велика часть наших коляд церковних нездужала охоронитись від тої самої риторичности і доґматичної хитроумности, від тих далеких і за волосє натяганих порівнань та реминисценцій из старого завіту, які характеризують висше наведені твори. Тілько в немногих случаях, де колядка наша черпала зміст прямо з оповіданя евангельского, а форму з піснї народної, і де надто правдиво религійний настрій і глубоке чутє автора здужали перетопити ті далекі від себе елементи в одну органичну цілість там тілько ми одержали піснї справдї взірцеві, твори високої поетичної стійности, яких не повстидалась-би жадна литература на світї і котрі сміло можуть видержати порівнанє з найкрасшим, що тілько є на поли христіяньскої гимнології, твори, котрі справедливо і по заслузї здобули собі серед народу так широку популярність і не стратять єї доти, доки серед того народу тревати буде тепле чутє религійне і привязанє до своїх гарних та поетичних звичаїв і обрядів.
Щоб докладнїйше вияснити мою думку про різнородні складники, які зложились на утворенє наших коляд, і оправдати свій суд про ті складники, я позволю собі подати анализу кількох коляд, котрі можна вважати типовими для кождої з намічених груп.
*) Марія почала в животї сїмена правдивого слова; того, котрого світ увесь не може обняти, носить нутро Дїви. Зацвила лїска Єссеєва, й пруток дав плоди; плідна мати привела чадо, а осталась дївою. Що старий Адам замазав, се новий Адам обмиває; що тамтой загордївши зіпхнув, се сей унизившись підносить.
**) В Вифлеємі се сталось, від морозу терпить Бог дуже.
***) Іосиф сидїв коло ясел, аж трохи не замерз. Іосиф узяв риночку і зварив дитинї клиїчок.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 28.12.1889]
ІV.
Стародавна, а основна різниця истнує між двома родами поезії. Першій Шиллер, спонуканий різницею між поезією Ґетого і своєю, старався виясняти ту різницю і дійшов до двох катеґорій: поезії наївної і сантиментальної (ми сказали-б нинї — рефлексійної). Поезія наївна не знає віддаленя між виображенєм а виразом, між чутєм а словом, між фактом а наслїдком. Она держиться річей конкретних, не силуєсь проникнути в глубину явищ, але дбає тілько про одно, щоб найти як найплястичнїйшій вираз для чутя чи виображеня. Поезія рефлексійна виходить з иншого жерела, з аналитичної думки. Праця розуму побуджує у поета чутє і заставляє єго виливатися в словах. Обнимаючи широкі простори часу і місця, поет рефлексійний мусить часто послугуватись абстрактами або й словами далекими від конкретного змісту, мусить натужувати свою фантазію для підшукуваня різних фиґуральних виражень і порівнань, і нераз, коли має дуже живу фантазію або коли під рукою є богатий матеріял утертих зворотів, хапає ті порівнаня дуже з-далека. Отсю саму основну різницю добачаємо і між нашими колядами церковними.
Перші піснї церкви Христіяньскої, які доховалися до наших часів — гимни грецкі і латиньскі, повстали в часї упадку клясичної литератури. Жерело поезії наївної давно вже було висохло. Поезія поганьска звелась на чисту риторику, на самий добір гладких, але конвенціональних фраз та бездушних порівнань. В тій темряві блиснув ясний промінь наївної поезії в синоптичних евангеліях, котрі, в такій чи иншій формі, все-таки початком своїм сягають доволї близько до жерела христіяньства. Але й тут впливи клясичного світа швидко перемагають. Уже в листах Павлових видно школу Филона з єї аллеґоризуючим викладом святого письма старого завіту, а євангеліє Іоана вносить в теологію христіяньску значний запас философії нео-плятоничної, що розвилась в Александрії. Виробляєсь христіяньска доґма, головно в боротьбі з єретиками, в протягу кількох столїть укладаєся канон нового завіта, формулуєся символ віри, нагромаджуєся обширна литература апологетична і екзеґетична, котра розроблює елементи наївного вітхненя синоптиків в дусї Филона й неоплятоників.
Всї ті здобутки теології христіяньскої були конечно обовязуючі і для поета христіяньского. Він міг і мусїв користуватися тілько матеріялом спрепарованим в великій роботї доґм церковних. Всї можливі стежки була вже протоптані, всї порівнаня і зближеня вироблені і передискутовані як найподрібнїйше. Фантазія поета не сміла анї на крок схибити з тих стежок, під загрозою — попасти в одну з тих многих єресей, що мов зачаєні звірі або скриті ями грозили поетови на кождім кроці. Та переважаюча праця розуму і холодної розваги з одного боку, а також нагромадженє готового матеріялу, котрий оставалось тілько комбинувати та виливати в поетичну форму — ось дві головні характеристики старої христіаньскої поезії. На нас она робить переважно вражѣнє холодного доґматизованя, убраного нераз в досить тяжку форму риторичну.
Годї заперечити, що именно той рід поезії рефлексійної переважає в наших піснях церковних поміщених в "Богогласнику", а також в колядах. Оно й не могло бути инакше, коли піснї ті виходили з під пера духовних, монахів, очитаних в книгах церковних і творах отців церкви. Возьмім для прикладу хоч-би загально звістну коляду "Бог натуру", котру можемо вважати типовим представником того рода поезії.
"Хотячи спасти "натуру", т. є. чоловіка зродженого під натиском матерів (після нео-плятоників) alias під проклятєм первородного гріха (після виводів св. Августина) і посадити єї на тронї в Сіонї небеснім (після откровенія св. Іоана, де вичитати можна й опись того небеного Сіону, чи нового Єрусалима, опис скопіований по троха з Єзекіїла й апокрифичної книги Еноха), Бог сам знизився і у всїм стався подібний до нас (після євангелія св. Іоана), помимо того оставши Богом (після викладу собору Ефеского проти Манихеїв і других єретиків, котрі заперечувати божество Исуса). Тайна неявна, недовідома! — озиваєсь поет силуючись зглубити те, що сказав в перших стрічках своєї піснї. Але розум єгo відмовляє служби, чуєся безсильним, а уста немов в нетямі лепечуть останній склад останнього висказаного слова: ма, ма, ма. Се лепетанє по високій доґматичній мудрости чинить значне вражїнє — як усякій спочинок по трудній дорозї, як проблиск наївного, натурального голосу людского по штучній музиці. Интересно, що після такого, хоч чисто елементарного проблиску автор не може вже зараз повернути на свій доґматичний котурн, і кінчить сю майстерно збудовану строфу простими, сердечними словами: "Дїво Сина повивай і корми своїми грудьми". Сі слова не вяжуться логично з попередними, та що нас се обходить? Они освіжують нас; з світа високих абстракцій ми тут нараз чуємося в теплім і близькім нам світї житя родинного. Поет підмішав, хоч може й не зовсїм зручно і не артистично а більш механично, поезію рефлексійну деякими зернами поезії наївної, а тим учинив свою пісню дуже оригинальною, здобув їй ту популярність, якої не мають наші піснї тої катеґорії.
Скелет епічний в тій пісни (як і у всїх майже того рода) зовсїм не истнує або являєсь тілько уривками; случайно тілько згадані "отець, мати с бидляти", "дари благі пастухів і царів" і т. п. Перше місце займає тут скелет доґматичний, котрому слїд нам близше приглянутися. Першим суставом того скелету є гріх Адама, гріх первородний, котрий від праотця нашого (після науки св. Августина, принятої опісля цілою церквою) перенїсся на всїх людей. В наслїдок того гріха Адам і всї праведники старого завіту аж до приходу Христового пробували в власти злого духа. Різдво Христове було для них першим віщуном скорого визволеня з "неволї ворожої", тож пісня обертаєся до наших прародичів радістними словами:
Нинї Адаме возвеселися,
Ева прамати от слез отрися!
а дальше також:
Вси Патріарси і вси Пророци,
Лик Богоотець, с ним отроци
Торжествуйте!
Интересна тут назва "богоотец"; патріархи старого завіту названі "вітцями божими" в дусї звістних ґенеалогій Христових, поміщених в євангеліях, — се також один из необхідних суставів доґматичного скелету, бо-ж, як знаємо, теологія христіяньска, почавши від самого Исуса, любила покликуватись на старий завіт, толкуючи єгo в сучаснім дусї аллеґористів і виказуючи, що все, що було в старім завітї виразно або лиш символично сказано про Мессію, сповнилося на Исусї. Особливо-ж любила теологія христіяньска противставити Христа древньому Адамови. Як Адам був начальником ("автором") роду людского по тїлу, так Христос є автором новим, духовим. Ми бачимо сю фразу в латиньскім гимнї Фортуната, —
Автор новий, Адам вторий,
Христос избавитель,
Жизни вічен, вчеловічен
Смерти побідитель, —
говорить зовсїм подібно наша пісня. Між польскими колядками є деякі, в котрих оповіданє прямо починаєся сценою вигнаня Адама з раю, а кінчиться різдвом Христовим, перескакуючи очевидно все, що було між одним і другим актом. В нашім "Богогласнику" стрічаємо також пісню під заг. "Плач Адама праотца нашего из рая изгнаннаго", але автор єї мав очевидно більше почутя артистичного, бо до представленя плачу не додавав нїчого більше. За то в устах народу живе і співаєся декуди яко колядка дуже интересна пісня о упадку Адама і різдві Христа, яко наслїдку і заразом експіяції того упадку; пісня та починаєся словами:
Ходить Господь по раю,
З Адамом розмовляє...
Ми приглянемось їй близше, коли будемо говорити о колядках наївного типу.
Другим основним суставом доґматичного скелету наших колядок є теза, що Христос — Бог, син Бога Отця, "Слово" нео-плятоників, перетворене з староримского fatum (від грецкого φημί — ректи), що опісля сталось основою философії Питаґора яко "слово-число" і Плятона яко "идея-понятє" (по грецки λόγος). "Слово Отчеє взяло на ся тїло" — говорить наша колядка, повторяючи майже дословно Іоанове "а Слово плоть бисть". Христос — се найвисша идея — "цвіт мисленний", як каже наша колядка, першій з усїх живих истот враз из Богом Отцем і разом з ним творець світа, тож і наша колядка бачить в нїм:
Царя віков, человіков
Младенца, первенца
І содїтеля.
Родячись в тїлї людскому, він стаєсь Еммануїлом т. є. "з нами Богом". По своїй волї він вибирає для себе людску долю в часї, собою-ж визначенім ("Предвічний родился под лїти"). Марія зродивши єгo, знає докладно всю донеслість сего чудовного факту. Прекрасно описує колядка єї настрій:
Марія чиста, родивши Христа,
В яслїх восклони на сїнї.
Недоумієт, что ся то дїєт,
Бог умістися в хлївинї!
Пелени готуєт, пресладко цілуєт
Возлюбленнаго младенца.
"Кіїм ти образом во мнї вмістился,
В дївстві без болїзни, чадо, родился,
Радосте моя безмірна!"
Сей круг понять широко оброблений в наших колядках. Христос являєся превеликим даром неба для землї.
Дар нинї пребогатий от небес прийде,
Яко капля каплющая на землю спаде.
Вертеп, в котрім він родився, являєсь другим небом. "Аки небо второє вертеп явися". Народженє Христа — се першій акт єго побіди над злим духом, над "князем міра сего", котрому він має видерти єго добичу — рід людскій, і длятого пісня наша каже, що при різдві Христа самі злиї духове жалостливе плачуть. — Але Христос не тілько першій творець людей; він уродився на те, щоб сотворити их другій раз, відродити до нового, красшого житя. Пісня наша виражає се може й вірними з погляду доґматичного, але доволї темними і запутаними словами:
Ибо в сіє время
Человіче племя
Прорастет от глави.
Чрез источник здравий
Текущ во яскинї
От Марії нинї
Дождем Параклита,
Тайна єсть открита
Живущим на земли.
Христос, ставшися чоловіком, не перестає бути Богом, царем ангелів і володарем світа.
Ангели служать своєму королю
І во вертепі творять єго волю.
Єму служать також і всї сили природи, "вся стихія надземния": звізда спеціяльна оповіщує царів про єго різдво, а місяць по єго наказу сеї ночи являєся в повнї.
Полнота місячная била,
Гди дїва сина породила.
Цілую ноч світити,
Волю єго полнити
Мусїла.
Як бачимо, для такого великого празника перериваєся звичайний порядок природи. Вже первістна леґенда христіяньска, що найшла свій вираз в оповіданях євангельских, зробила в тім початок; пізнїйші єретики в своїх творах апокрифичних пійшли сею дорогою далеко дальше, кождий ступінь земного житя Христа і єго матери зазначуючи якимсь чудом. Наш остатний цитат взяли ми вже з піснї, основаної на таких апокрифах. Границя між повістями апокрифичними а каноничними є майже зовсїм затерта, бо, як ми вже висше згадали, значна часть леґенд апокрифичних, коли тілько они не нарушували основних доґм, увійшла в пізнїйші твори отців церкви і в богослужебні книги. В часах, коли критика исторична не истнувала, коли найвисшою похвалою для теолога було єго "усердіє до звеличеня имени Божого", писателї церковні не цуралися і поетичних мотивів апокрифичних.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 01.01.1890]
V.
Остаєсь нам кількома словами схарактеризувати третю групу коляд церковних.
Піснї того типу мають за основу головно оповіданє євангельске, а скелет епичний в них переважає. Простота композиції і тону і заразом тепле чутє — ось головні характеристики тих пісень.
Найкрасшою з них, і найкрасшою з усїх наших пісень церковних я вважаю звістну коляду: "Бог предвічний". Се правдива перла поміж нашими піснями церковними, і коли де, так именно в тій пісни автор здужав піднятися до того чистого і високого религійного настрою, яким відзначуєся оповіданє євангелиста Луки о Різдві Христовім, про котре то оповіданє один знаменитий коментатор Библії ось як виражаєся: "У разі из сценою благовіщеня, вчиненого пастухам, ми находимось перед картиною так идилличною по формі, так глибоко религійною в основі, що ми тілько чудуватись їй можемо. Уродженє Исуса в убогім вертепі і вибір першого кружка людей для єгo окруженя мають однакове значінє. Як бачимо, панує тут думка про те униженє (humilite), зі яким царство Боже вступає на світ... Світло небесне, котре ясніє довкола трону маєстату Божого, освічує ще тілько маленькій куточок землї ("В темностях земних сонце засвітило" — каже в подібний спосіб наша колядка), але тут оно поперед усїх людей впадає в очи власне тим, котрих положенє чинило их найлїпшими представниками тої верстви людей, до котрої Исус опісля найрадше з найбільшим поводженєм звертався — убогих духом. Високій дух религійний тої піснї проявляєся именно в теплій любві до всїх людей. По словам єї Исус
Прийшов днесь со небес,
Аби вздрів люд свій весь
И утїшився.
Радістного моменту сего прибутя Бога на землю автор не хоче псувати згадками про те, яка доля чекає Єго на земли. Народженє Єго
Ознаймив то ангел божій
Наперед пастирем,
А вчера звіздарем
І земним звірем.
Автор оповідає про похід трех царів до Вифлеєму. Не хоче псувати радістного настрою своєї піснї згадкою про Ирода; три царі розмовляють з якоюсь близше неозначеною особою:
"Тріє цари, де ви идете?"
— "Ой ми йдем в Вифлеєм,
Виншуєм спокоєм,
І повернемся."
Як бачимо, царі говорять сі слова не до Ирода, бо-ж, як звістно, царі (чи волхви) власне у Ирода питали: де тут народився цар юдейскій? і тілько у него дістали вказівку ити до Вифлеєма. Раз тілько згадує автор про Ирода словом обуреня, коли говорить о поворотї царів "иншим путем", але анї словом не згадує про різню дїтей, натякаючи тілько на неї з далека оповіданєм про побіг Іосифа і Марії з дитиною.
Іосифу ангел мовить:
З дитятком і з матков
З бидлятком, з ослятком
Най ся хоронить.
Звертаю увагу на сю строфку, котрій автор, помимо крайної скупости на слова і браку всяких прикрас риторичних, самими натуральними способами нашого язика народного, отими здрібненями, зумів придати кольорит теплий, що так і хапає за серце. Кінчиться-ж пісня та рівно прекрасною строфою:
Слава Богу! заспіваймо.
Честь сину Божому,
Яко пану нашому,
Поклон оддаймо!
Жадної просьби, нїчого еґоїстичного, що дотикало-би нашої (чи автора) особи, — тілько слава Богу, тілько честь Єго Синови! Автор так пронятий радістним настроєм своєї піснї, так чуєся щиро щасливим самим тим фактом, що Бог зійшов з неба між свій народ, що більше єму нїчогісїнько не остаєсь бажати. Отсе й є вірний знак високої поетичної стійности піснї, знак правдивої поезії, котра розшарює добре чутє чоловіка далеко по за рамки тїсного еґоїзму і доставляє єму тим найчистїйшу радість.
Також з радістного настрою виплила, хоч і скомпонована в більш торжественнім тонї, пісня "Вселенная веселися" і друга, також дуже гарна пісня "Радость нам ся являє". До того самого типу зачислити треба також гарні піснї: "Новая радость нинї ся явила" і уложену чисто народним складом (першій вірш 6+6, другій коломийка) пісню "Дивная новина". Не вважаю потрібним вдаватися в розбір тих пісень. Кождий, хто схоче близше застановитися над их текстом, без сумнїву й сам потрафить зрозуміти і відчути их красоту.
Піснї ті становлять прямий перехід до пісень того самого змісту, котрі доси не війшли в друковані збірники, але живуть в устах люду. Пісень таких звістне нам досить значне число. Зміст их або часто каноничний і нї в чім не противний доґмам і переказам церкви, як н. пр. гарної піснї, котрої першу строфу тут заміщую:
Марія Дїва
Нам породила
Цвіток райскій пожаданий,
Котрого світ оплаканий
Давно пожадав —
або оснований на леґендах апокрифичних, як н. пр. пісня (друкована в Головацкого Збірнику пісень народних) про побіг Марії з дитиною до Єгипту і про єї стрічу з орачем, що сїє пшеницю. Марія просить єго, як будуть бігти за нею жиди в погоню і запитають єго, коли бачив Марію, щоби сказав: тогдї бачив, коли пшеницю сїяв. На другій день мужик приходить на ниву і бачить, що пшениця єго, вчера посїяна, вже достигла. Надходять жиди і питають про Марію, а почувши єгo відповідь, вертаються, міркуючи, що всяка погоня даремна, коли Марія так давно утекла. Про жерела сеї леґенди не місце тут розводитися.
На закінченє подаю тут повний текст гарної (також доси не друкованої) піснї про гріх Адама. Она доси співаєся як колядка в повітї дрогобицкім і записана на мою просьбу моїм вітчимом Гринем Гавриликом в Ясеници Сільній.
Ходить Господь по раю,
З Адамом розмовляє.
"Ой Адаме, Адаме!
Що є в раю, то твоє,
Но яблоко одноє
Брати не позволяю."
А гадина в корчи чує
Тай Адама трібує:
"Ой Адаме, Адаме!
Що є в раю, то твоє,
А яблоко одноє
Чому не трібуєш?"
Єва яблоко зірвала,
Адамови подала.
"Ой Адаме, небоже,
Ти не бійся, мій друже!
Вкуси яблока того,
Будеш старшій над Бога
І пан всего світа!"
Адам яблока вкусив,
Весь рай му ся нарушив.
Ой Адаме, Адаме,
Іде Господь во раю!
"А де-ж я ся сховаю,
Поганий тай голий?!"
Війшов Господь в райскій сад,
На яблони ввидїв гад.
"Ой Адаме, небоже,
Изробив-єсь негоже,
Приклад дав-єсь другим!"
Летить Ангел из мечем,
Взяв Адама за плече
Тай витрутив на сей світ.
"Ти проклятий і твій рід,
Аж прийде Син Божій!"
Син ся Божій народив
І весь світ освободив
Од мук, од пекла, од ада.
Тому буде честь слава
На віки віком. Аминь!
VI.
Неупереджений читатель, прочитавши отсі мої уваги о наших колядах церковних, певно не схоче мене посуджувати о те, що я перецінюю их вартість. Противно, я добре бачу их хиби, а именно риторичність великої их части, надмірну штучність форми при браку мельодійности та ґраціозности самого язика. Але з другого боку уважний розбір показує нам чималу их вартість яко творів литературних, і длятого я думаю, що й слїд відноситись до них з таким пієтизмом, з яким відноситься всяка наука до предмету своїх дослїдів. Подвійно се потрібне при творах, що в значній части увійшли в уста народу і в склад єго культу. Длятого я думаю, що й видаючи друком ті твори для загального ужитку, треба відноситися до них з таким самим пієтизмом, подаючи текст або зовсїм без зміни, поправляючи хиба ортографію та интерпункцію, або зміняючи хиба деякі надто вже разячі польонизми. З моїх дотеперішних заміток читатель, я думаю, міг достаточно переконатися, що ті старі автори, котрі укладали ті піснї, звичайно добре знали, що писали, і завдавали собі при писаню тілько труду, що нинїшним нашим віршописам подай Господи хоч десяту часть тої праці над формою і над поглубленєм самої річи!
А прецінь у нас, не знаю як і відки, виродилась думка, що ті піснї церковні з погляду на змисл і форму — твори без вартости, звичайні собі стишилища, котрих не можна брати на серіо. Слїдом за таким поглядом пійшло й те, що появилось досить знаних і незнаних майстрів, котрі користуючись обставиною, що піснї ті суть литературною res nullius і нїкому за ними прилюдно упімнутися, взялись поправляти их — як? Се постараюсь показати бодай на деяких прикладах.
Та попереду кілька слів загальних про виданя наших пісень. Хто і коли почав збирати их тексти і ноти — не знаємо. Першій звістний нам збірник зроблений був Левковским около р. 1777; він находиться в рукописи в библіотеці Капитули перемискої. Перше виданє, обнимаюче около 200 пісень церковних, назване "Богогласник", вийшло в Почаєві з датою 1790 р., але з додатком в серединї одної піснї уложеної 1791 р. Там-же вийшов 1806 р. збірничок пісень, котрі не війшли в "Богогласник". В р. 1825 вийшло опять в Почаєві друге, незмінне виданє "Богогласника" з р. 1790. В рік опісля в Почаєві запанувало православіє і про дальші виданя уніятских пісень там не було вже мови. Праця та переноситься до Галичини, а именно з початку до Перемишля, де 1846 р. виходить книжочка "Пісни богоговійния избранния из почаєвскаго Богогласника". Деякі піснї печатались много разів дрібними листками; виходили й виходять доси поменші збірнички, про котрі тут не місце говорити.
В р. 1850 видав тогдїшний сеніор Институту Ставропигійского Сосновскій третє по загальному числу, а перше львівске виданє цілого "Богогласника", розумієсь "исправленное". Що правда, пок. Сосновскій був ще чоловік скромний, тексту пісень загально звістних він майже не тикав, а коли старався декуди по своєму "модернизувати" язик, то хиба так, що де старий текст говорив:
Совершихом, предложихом лїтни пісни ціло,
Нїкіїми говійними желанноє дїло —
то він покійничок замість сего писав:
Исправилши предлагаєм лїтни пісни ціло,
С нїкіїми говійними — желанноє дїло, —
або де в давнім текстї було:
На сія же, видиш яже, не тчи похвал сїти, —
він поправляв "тчи" на "чти". Одним словом, від разу видно було, що чоловік працює в потї лиця і з щирою охотою, але не відповідає за свою роботу, бо "не відаєт что творит". В текстї пісень він вдовольнявся такими змінами, як "Дїва" зам. "Панна" — хоч змін сих не міг усюди консеквентно перевести.
Заслуга грунтовної і справдї монументальної переробки всего Богогласника приналежить аж неназваним (на жаль!) добродїям, котрі потрудились над найновійшим виданєм, що вийшло накладом Института Ставропигійского 1886 р. Тут уже сміло можна сказати, що нові видавці не пожалували труду і показали, до чого спосібне молодше поколїнє. Вибираю на виривки кілька прикладів тих переробок і постараюсь дійти, якими принципами руководились видавці при своїй праци. Ось н. пр. перша строфа одної з найпопулярнїйших пісень:
Вселенная веселися,
Бог от Дїви днесь родися
Во вертепі со бидляти,
Которому ся кланяти
Царіє приходят.
Видавцям нашим не подобаються нещастні "бидлята" — за що? — трудно зміркувати. Чи польонизм, чи тривіялизм — досить “бидлята" мусять ити проч! і ось повстають чудові по своїй безбарвности стихи:
Христу Богу поклонитись
І глубоко покоритись
Царіє приходят.
Кому ся поправка лїпше подобаєсь від тривіяльних, та все таки плястичних слів оригиналу — той може єї собі взяти. Дальше йде в тім же родї. Оригинал каже:
Ливан, смирну, злато — дари
Гди принесли тріє цари, —
a наші "справщики", щоб змодернизувати (зовсїм непотрібно!) "злато" (народ і так співає "злото") на "золото", а лаван і смирну також на відповідні термини, творять ось якій відстрашаючій дістих:
Миро, золото, кадило
Сердце трех царей дарило.
Те "сердце" — одно у "трех" царей і даруюче такі дари — справдї варте памяти людскої. Або хоч-би зовсїм зрозумілий і нетривіяльний дістих:
Іосифе не смутися,
Веселіє днесь родися —
з якої рації єго змінено на безбарвний і зовсїм конвенціональний
Іосифе веселися,
Рожденному поклонися —
ceгo я нїяким способом не можу зміркувати.
Возьмім котру небудь нашу коляду, от хоть-би не менше загально звістну: "Небо і земля нинї торжествують". Маємо там ось яку строфку:
Слово Отчеє взяло на ся тїло,
В темностях земних сонце засвітило.
В тій гарній своєю простотою і плястикою строфці нашим справщикам не подобались дві речи: "взяло на ся" — фі! провинціялизм! — і "темности" — ciemności! польонизм, хоч між нашим народом се слово також уживаєся. І ось они беруться до дїла. Ну, замість "взяло на ся" прийде "воспріяло" — се вже буде таке старославяньске, що й Остромірови-б не встид. Але "в темностях" — що ту з тими "темностями" зробити? Чи довго думали, чи не довго, про се исторія мовчить, досить, що результатом их думаня вийшло монументальне слово в теменах". Що собі наші справщики виображали під тим словом, — не знаю, але, по всякому граматичному змислу судячи, "теменах" походить від "темя", по великоруски то само, що наше "тімя". Значить, он де сонце засвітило! Жаль, що хоч один добрий промінь не впав в тїмя наших справщиків!
Або чудова строфка в тій самій пісни:
Ангели служат своєму королю
І во вертепі творят єго волю.
Що сталось з нею через те одно, що справщикам нашим не подобалось одно слово — "король":
Ангели служат Богу Господеви
І над вертепом співають цареви.
Длячого тут конечно замість "короля" мусїв явитися "цар" — сего не знаю; знаю тілько одно, що десять таких поправок не стоїть одної строчки "І во вертепі творять єго волю".
А тепер представте собі, що наші справщики з такими принципами язиковими і естетичними беруться по своєму до такої піснї, як "Бог натуру"! Що они з неї зроблять! Прошу поглянути:
Бог природу хотяй избавити,
Воцаритись во Сіонї на тронї.
Очевидно — справщики не зрозуміли змислу оригиналу і бухнули таку дурницю, що Бог зійшов на землю, щоб самому воцаритись в Сіонї на тронї, а не щоб піднести земну натуру до небесного Сіону.
Друга строфа вийшла ще красше:
Слава наша лежить днесь на сїнї
Во храминї, Отець Мати всїм знати:
Торжествует і ликует Бог Агнець
І Юнец всїм возжеланний.
Признаюсь, що не зумію перекласти на людску мову сю вязку нїсенїтниць. Оригинал каже: "Торжествуймо і ликуймо: отсе слава наша лежить днесь на сїнї в яскинї а именно: отець, мати з бидлятами, і Бог Агнець дитя, всїм пожадане". Наші справщики з яскинї (вертепу) зробили "храмину", т. є. будинок, палату, в супереку письму святому; щоби викинути нїщо невинні "бидлята", они волїли викинути з піснї й усякій змисл і поставити нїчого не означаючі слова "всїм знати", а вкінци нї к селу нї к городу заставили самого Новонародженого торжествувати і ликувати — чого і як? — се нехай розуміє хто хоче.
Або в иншій строфі, де оригинал каже:
Страшаются слишаще язици вся єлици
Царя віков —
т. зн. "Всї, які є народи, чуючи про се, почувають страх перед царем віків", — наші справщики не знати для чого пишуть:
Повиймають слишаще язики вся елики
Царя віков.
І що-ж виходить? Раз те, що змисл змінений, а друге: що-ж се за мова? Нї она церковна, нї россійска, нї наша. Ті незабутні "язики вся елики" повинні статись правдивою "притчою во язиціх".
Я не скінчив-би, коли-б хотїв вивішувати тут на показ всї здобутки праці наших справщиків. Вже і з того, що доси було показано, читатель, надїюсь, переконався, що наші старі, цінні піснї церковні на наших очах і під ослоною так поважної фирми Института Ставропигійского попалися в руки якихсь недорік, котрі, без искри поетичного дару, без крихітки того религійного настрою, що був жерелом сих пісень, без відчутя их красоти і без зрозуміня нераз их змислу, бачили в них тілько терпіливий предмет язикових і инших експериментів.
Ми чули, що Институт Ставропигійскій задумує приготовити нове виданє Богогласника. Для того головно ми й зважилася надужити троха терпіливости читателїв "Дѣла", щоби висказати, як самі знаємо, значінє того нашого латературного памятника. Надїємось, що на будуще анї публика анї компетентні сфери не позволять поповнювати негідних еспериментів з сею цінною книгою, і нову єї редакцію повірять людям фаховим, котрі зуміють ушанувати думку і форму старих оригиналів і погодити єї з сучасними вимогами рускої публики.
(Конец.)
[Дѣло, 04.01.1890]
04.01.1890