У Вірменії кілька днів поспіль відбуваються протестні демонстрації. Почалися вони як вилив гніву проти жорсткого вбивства вірменської родини російським солдатом-дезертиром, а переросли в антиросійські акції протесту зі спалюванням прапора РФ.
Акції протесту у Вірменії тривають від середи, 14 січня. В них брали участь мешканці другого за величиною вірменського міста Гюмрі, обурені жорстоким вбивством, яке вчинив військовик російської 102-ї бази (яка саме в цьому місті й дислокується) Валерій Пермяков.
Ця жахлива масакра сталася зранку 12 січня у Гюмрі. Солдат-строковик Пермяков, покинувши з автоматом розташування військової бази, розстріляв у приватному будинку сім'ю Аветисянів — шістьох людей, включно з дворічною дівчинкою. Живим залишився лише шестимісячний хлопчик, хоч і його нелюд у російській військовій формі штрикнув ножем. Зараз лікарі борються за життя малюка.
Злочинця-дезертира упіймали швидко, менш як за добу після розстрілу родини Аветисянів. А спіймали втікача, коли той намагався незаконно перейти вірмено-турецький кордон поблизу села Баяндур, саме російські прикордонники. Такі вже реалії державного існування Вірменії, політичній волі якої Кремль зв'язав руки й ноги, використавши чинник Нагірного Карабаху, але про нього — далі.
На слідстві Пермяков повідав безглузду історію про те, що, мовляв, випадково опинився біля будинку Аветисянів, хотів лише попросити у них води напитися, але раптом перелякався, що його видадуть як дезертира, і тому відкрив вогонь. Ще безглуздіше вчинили російські військові слідчі, які провадили допит затриманого: відразу ж видали ці слова Пермякова пресі. Тобто відтепер кожен вірменин, у якого російський військовик попросить води, солі чи просто запитає, котра година, мусить тікати від нього світ за очі, аби не отримати кулю.
Зрештою, вірменські слідчі вже спростували брехливість цієї версії. «Злочинець дістався у будинок Аветисянів, зламавши раму і скляну частину вхідних дверей», — йдеться у повідомленні прес-служби Слідчого комітету Вірменії. Можна припустити, що Пермяков планував пограбувати кілька приватних будинків, щоб було з чим тікати за кордон. Але вже на першій справі юний «джентльмен удачі» (щойно 15 січня йому виповнилося 19 років) зірвався.
Отже, 14 січня кілька тисяч мешканців міста Гюмрі влаштували ходу до консульства Росії, вимагаючи передати вірменським правоохоронним органам Валерія Пєрмякова. Потім демонстранти попрямували до 102-ї військової бази, де росіяни тримають злочинця.
На підступах до бази їх зустріли кордони поліції. Протестувальники й правоохоронці пішли «стінка на стінку».
Кілька годин атмосфера на підступах до військової бази панувала надзвичайно напружена, подеколи відбувалися сутички між демонстрантами і поліцєю. До бази було стягнуто посилені наряди правоохоронців, оснащені спецзасобами.
До протестувальників вийшов прокурор Ширакської області Раффі Асланян, який намагався заспокоїти розлючених людей. Він, зокрема, заявив, що Пермякова притягнуто до відповідальності і його справу будуть розглядати у Вірменії. «Питання про передачу Пермякова Вірменії не вичерпане. Це питання перебуває на порядку денному», — стверджував прокурор, закликавши людей розійтися, оскільки «акція протесту біля військової бази не допоможе справі».
Лише пізно ввечері протестувальники згодилися розійтися. Проте постановили зібратися наступного дня, відразу після поховання загиблої родини.
Наступного дня, коли мешканці Гюмрі поховали розстріляну родину, їхній гнів спалахнув з новою силою. Люди знову рушили до російського консульства. Піднялися на акцію протесту й мешканці столиці республіки, Єревану, рушивши до Посольства Росії.
Людей абсолютно не влаштовував той розвиток слідства, на який фактично згодилася вірменська влада, тобто що «справу Пермякова» провадитимуть російські слідчі і судитимуть його в Росії. Адже, згідно з законами Російської Федерації, справа російського військовика, хоч він служив і за кордоном, має розглядатися у відповідному окружному військовому суді. Цим разом — у Північно-Кавказькому, який міститься в Ростові-на-Дону.
Але окружний військовий суд може в разі доконечної потреби провадити виїзні засідання за місцем скоєння злочину. Саме на цей максимальний компроміс і готова пристати російська сторона. Варіант передання Пермякова вірменському правосуддю вона навіть не розглядає, покликаючись на своє законодавство, яке забороняє видавати громадянина РФ за межі країни. Згідно з нормою КК РФ (ч. 1 ст. 13), російський громадянин, який вчинив злочин на території іноземної держави, не підлягає виданню цій державі, а може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за законами своєї країни.
Зрозуміло, що такий сценарій аж ніяк не влаштовував вірменів, котрі щиро переживають за вбиту родину й вимагають адвекватного покарання для вбивці. Генеральна прокуратура Вірменії, навпаки, хотіла б якнайшвидше спекатися цієї справи. Спершу її працівники пояснювали людям, що вимагати видачі російського солдата — без сенсу, оскільки це суперчить законам Росії та угодам, укладеним між Москвою і Єреваном щодо перебування російських військових службовців у Вірменії. Зрозуміло, що такі пояснення ще більше розпалили розлючений натовп.
У Єревані до протестувальників навіть вийшов сам генпрокурор Вірменії Геворк Костанян. Він розповідав людям різні небилиці про можливість спільного російсько-вірменського слідства й спільного суду. Потім говорив про можливість спостереження за процесом у режимі відео-конференції.
Всі такі пропозиції протестувальники зустрічали вигуками «Ганьба!», вони вимагали лише одного — передання злочинця вірменському правосуддю. Зрештою Костанян мусив заявити: «Ви вимагали від мене написати лист генпрокурору Росії. Ось моя відповідь: з таким проханням я маю намір звернутися до генпрокурора РФ, щоб цю справу було повністю передано під вірменську юрисдикцію». Але у щирість прокурора вже ніхто не вірив.
Напруження на акції протесту 15 січня доходило до точки кипіння. Протестувальники перед російською військовою частиною та перед консульством у Гюмрі закидали поліціянтів камінням, ті, своєю чергою, застосували спецзасоби. Внаслідок сутичко кілька осіб отримали поранення, багатьох учасників акції затримали за опір правоохоронцям.
Ще 14 січня учасники акцій заявляли, що їхній протест не спрямований проти Росії. Можливо, так воно й було на початку, але вже 15 січня антиросійську спрямованість акцій годі було приховати. Тим більше після того, як протестувальники спалили під посольством російський прапор.
Мало хто чекав такого розвитку подій, враховуючи те, що ще якихось два тижні тому Єреван став повноцінним членом створеного Москвою Євразійського економічного союзу, пам'ятаючи, що на російській зброї тримається безпека закавказької республіки.
Свого часу, ще наприкінці 1980-х років, Москва дуже вдало використала суперечку Нагірного Карабаху, аби нацькувати Вірменію та Азербайджан одне на одного. Кривава ворожнеча між двома сусідніми народами ще за кілька років перед розвалом Радянського Союзу і так званого «параду суверенітетів» стала визначальною для подальшої долі вірменів.
Російська армія допомогла Єревану окупувати Нагірно-Карабахську область, яка за часів СРСР належала Азербайджанській Республіці. Зрозуміло, що Баку має твердий намір відбити у вірменів свою територію. І лише міць російської зброї стримує азербайджанських військовиків від рішучих дій.
Інциденти на кшталт того, що стався в Гюрмі, яскраво демонструють, на що перетворюється «братня підтримка» Росії. Це вже не перший випадок, коли російські військовики у Вірменії виявилися винними в смерті мирних громадян. Так, 1999 року п'яні прикордонники відкрили вогонь з автоматів на ринку в Гюмрі. Внаслідок стрілянини дві людини загинули, 14 були поранені. Злочинців заарештували, але передали в руки російському правосуддю. Суд відбувся в Ростові, про долю військовиків-злочинців так нічого й не відомо. Ще два роки тому на полігоні поблизу тієї ж таки 102-ї частини підірвалися двоє малих хлопців. І за це нікого не притягнуто до відповідальності.
У «справі Пермякова» Москві було б найвигідніше віддати злочинця вірменські стороні. Це, по-перше, відповідало б усім чинним у світі міжнародним конвенціям. Адже злочин було вчинено за межами військової бази. Дезертирство Пермякова — злочин куди менший, ніж убивство шести осіб. У випадках, коли злочинець скоїв низку злочинів на теренах різних країн, спершу він відповідає перед правосуддям тієї, де злочин був найтяжчим.
По-друге, це б не змушувало Москву ризикувати цінним союзником на Кавказі. Бо що далі Кремль затягатиме вирішення питання, то сильнішими робитимуться антиросійські настрої у Вірменії, то більше політизуватиметься «справа Пермякова».
Проте навряд чи треба розраховувати, що російська сторона піде на поступки у цій справі. Бо Кремль і сам став заручником власної зовнішньої політики. Президент Росії Володимир Путін не може собі дозволити віддати солдата-злочинця Вірменії, адже це зруйнувало б його імідж як лідера, який «своїх не здає».
У Росії вже навіть сформувався рух на захист Пермякова. Його активісти вважають російського військовика жертвою політичних інтриґ. На форумах прихильників руху можна прочитати щонайрізніші небилиці, зокрема про те, як всю справу з убивством інспірували американські спецслужби, а оплатив злочин президент Азербайджану Ільхам Алієв.
На сторінці «Антимайдан» соціальної мережі «Вконтакті» про Валерія Пермякова розповідають як про в'язня сумління і публікують добрі відгуки про нього, наприклад розповідь батьків про те, яким «чемним хлопчиком» був Валєра, як він любив свою службу, як був відмінником бойового вишколу.
Що ж, такі «рускомірівські» рухи лишень поглиблять конфлікт навколо трагедії в Гюмрі, яка ризикує з локального інциденту перерости в геополітичний конфлікт.
18.01.2015