Така фортуна.

У дитинстві мені подобалося, як мій тато вживав слово «не пощастило». Він використовував їх як визначення, як висновок, як підсумок, коли дізнавався, що з кимось сталося щось недобре. Коли, наприклад, хтось гинув. Тато дуже вірив у те, що від кожної людини залежить те, як вона живе, як їй ведеться. Він вважав, що тільки правильні вчинки ведуть до більш-менш щасливого життя, і ці вчинки у повному твоєму розпорядженні. Тобто, все у твоїх руках. Однак фактор «пощастило – не пощастило» був у його теорії життя не менш важливим від власної відповідальності. Але мені подобалося, що тато сприймав його дуже спокійно, розуміючи, наскільки несподіваною і неконтрольованою може бути кожна ситуація, незалежно від того, скільки вона триває – секунду, хвилини, роки чи цілі покоління.

Вперше він зрозумів, що йому пощастило, у дитячому концентраційному таборі. Коли він вийшов з нього живим. Відповідно не пощастило тим кільком десяткам інших дітей, які повмирали поруч від різних інфекційних хвороб. А потім – на висланні у Читі – цього розуміння більшало. Перейшовши через підліткові вуличні банди, він зблизька бачив, як не щастило тим, хто загинув від ножа, або тим, хто сам не мав іншого виходу, як когось зарізати. Потім він став борцем і вже у лагідних умовах навчився спокійно виходити на кожен поєдинок. Знаючи, що ти зробив для того, щоби перемогти, знати, що у кожному поєдинку двох підготовлених, вправних і мислячих, однаково налаштованих на перемогу борців завжди мусить бути той хтось, кому не пощастить. А потім тато серйозно займався автомобільним спортом, що ще більше посилило його віру у пропорційність дій залежних і незалежних від тебе чинників. Вже пізніше, без ніякого спорту, виїжджаючи в дорогу, він завжди пам'ятав про те, що навіть найкращому водієві, обережному, з досвідом і реакцією у будь-який момент може зустрітися дуже неправильний водій, і тоді не пощастить і їм обом, і тим, хто опиниться там, де не слід було опинятися. Хоч те, де не слід було опинятися, стає таким, де не слід було опинятися, вже тоді, коли ти там опинився. Врешті татові дійсно не пощастило – у нього виявився рак, який не залежить від здорового чи нездорового способу життя, від правильних чи не правильних вчинків. Йому серйозно не пощастило, бо не вдалося стати старим і пожити так, як він собі вимріяв, і зробив все залежне від нього, щоби підготувати місце для такого життя.

А в мене в дитинстві було інакше. Не знаю, звідки то взялося, бо мені про це прямо ніхто не говорив, але в дитинстві я був переконаний, що мені страшенно пощастило, бо я є українцем. Мабуть, це виглядає смішно і наївно, але я справді багато років вважав, що це є незаперечним, нездоланним, непорушним щастям. Настільки об'ємним, що вже нічого по-справжньому поганого не може статися. Щось таке, як народитися без вроджених вад і спадкових хвороб. Я дивився на світ довкола і думав собі, як могло не пощастити, якби народитися не українцем, як безрадісно можна було прожити без цієї землі, без цієї мови, без цієї історії і без цієї приреченості на українську долю. Як виглядає пекло, я побачив у підлітковому віці, коли щось таке сталося у моїй голові, що я майже два тижні думав по-російськи. Я розумів, що вар'юю, що це кінець, що мені не пощастило. А через два тижні – коли забурення минуло – я на собі пережив воскресіння.

Потім я дізнався про свого рідного діда, татового тата, який не був українцем. І зрозумів, що у моїй особистій історії був закладений дуже вагомий шанс також стати не українцем. А пощастило мені саме тому, що не пощастило йому.

Дідо походив з химерної території і його життя було химерним. Він народився і виріс на Заольжі, у Тешинській Сілезії. Тепер я можу помилятися, але здається, що через це саме національна проблема стала головною його проблемою. У тешинців все було добре аж до кінця австрійської імперії. Від тринадцятого століття вони були окремим князівством, в якому виробилася своя особлива ідентичність. У 1918 році треба було визначатися, хто є хто. Хто з тешинців має стати чехом, хто – поляком. І до кого їм притулитися: до нової Чехословаччини чи нової Польщі. З того всього ця земля на двадцять років стала місцем середньоєвропейського конфлікту. Тешинщину розділили, включно з самим Тешином-Цєшином. Дідо опинився у Чехії. Його тато, а мій прадід вважав, що їм пощастило, бо він сам був чехом. Але діда – як то буває з хлопчиками – чомусь тягло до маминого. Мама, а моя прабабця, була з гуралів, які повважали себе ближчими до польськості. Дідо свій вибір зробив у юності. Він вчився у вищій школі за рікою, за кордоном – у польській частині колись єдиного міста Тешина. Вивчав польську філологію. Напевно він вважав, що йому пощастило, коли у 1938 році Польща захопила усе Заольжя, скориставшись ліквідацією Чехословаччини. Його тато, мабуть, мав протилежне відчуття. Мамі, можливо, було все одно, бо вона була собі передовсім гуралькою. Діда відправили вчителювати на Волинь. Там він полюбився з моєю бабцею, яка не могла знайти роботи на рідній Галичині. Не знаю, з якими думками дідо пішов воювати у вересні 1939 року. Може, хотів захищати польську державу, яку він вибрав, може, хотів відомстити німцям за рідну Тешинщину і за приниження Чехії, яка була його батьківщиною. В кожному разі йому трохи не пощастило. Він загинув дуже молодим. Хоч пощастило не менше. Він не опинився у Катині, не опинився у місці, в якому не слід було б опинитися – на Волині через кілька років; після його смерті народився його син, а мій тато. А найбільше з того всього пощастило мені. Принаймні з погляду дитинства. Після дідової смерті у мене не залишилося шансів не народитися українцем.