Сумно відомий у фахових психіатричних колах доктор національно-екзистенційних наук Петро Іванишин знову прославився. І знову, ясна річ, на ниві борні проти космополітизму, постмодерного неоцинізму та іншого генітально-ліберального пацифізму – цього разу в особі Юрія Андруховича. Так, того Юрія Андруховича, який у часи Майдану, певно, найбільше захищав українських націоналістів від сформульованих Кремлем західних звинувачень у неонацизмі. Дозахищався.
Щоправда, імені Петра Іванишина під правосекторівською заявою «За національну відповідальність інтелігенції!» немає: нічого, мовляв, особистого, провід і так далі. Але хто ж би з досвідчених читачів не розпізнав у цій заяві руку майстра? Руку, яка, хвацько змішавши передові риторичні прийоми Донцова, Геббельса і Жданова, витворила з них унікальний – даруйте на слові – метастиль.
У кожному разі я розпізнав. Бо я цей – даруйте на слові – метастиль обожнюю. Ще від часів знайомства з шедевральною на свій лад працею Іванишина «Вульгарний «неоміфологізм»: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка». Озброївшись виданим у 1974 році «Словником іншомовних слів» і довідавшись, що слово «міф» переносно може означати вигадку, молодий ще тоді Петро Іванишин пояснив Оксані Забужко, Григорію Грабовичу та заразом усіляким відсталим гарвардам, як єдино правильно слід розуміти творчість Шевченка. І так переконливо пояснив, що серед більш-менш притомних літературознавців сама лише згадка про Іванишина донині викликає гомеричний регіт.
До речі, про регіт. Вираз «психіатричні кола» я тут вживаю зовсім не випадково. Відомо: малесенькі діти не розуміють гумору. Не розуміють доти, доки не усвідомлять прірви між реальністю і словами, які цю реальність описують. Кожен – у найширшому сенсі – жарт є стрибком (вдалим чи ні, то вже залежить) над цією прірвою. І так само кожна – у найширшому сенсі – метафора є містком, над цією прірвою прокладеним. І так само мистецтво загалом споконвіку є ігровим – попри всю його часом сакральну серйозність – балансуванням на таких містках. Коли цього не розуміють діти, ми їм кажемо: «Зачекай, підростеш – зрозумієш». Коли цього не розуміють дорослі доктори наук, котрі, наприклад, в Андруховичевому визначенні Шевченка як «пияка і шланга» не бачать авторського іронічного відсторонення від такої характеристики Тараса Григоровича, залишається тільки констатувати безнадійну затримку психічного розвитку. І мріяти, щоб колись нарешті втілилася в життя максима Єжи Лєца: «Люди, які не мають нічого спільного з мистецтвом, не повинні мати з ним нічого спільного».
Відтак запитання перше. Чи провід військово-політичного руху «Правий Сектор», а також його рядові члени справді вважають Юрія Андруховича відповідальним за «панування злочинних олігархічних кланів», «утвердження антинаціонального й кримінального режиму Януковича» та «криваву російсько-українську війну», а чи це лише самотні фантазії позбавленого почуття гумору й відчуття реальності Петра Іванишина? Якщо самотні фантазії, тоді все, запитань більше немає.
Якщо ж Правий Сектор ці фантазії, а за ними й погляд на творчі вечори Андруховича як на «прояв диверсії проти нашої держави» поділяє, тоді запитання друге. Судячи з численних публікацій, інтелігенція, яку Правий Сектор закликав до національної відповідальності, переважно стала на бік Юрія Андруховича. Судячи з численних інтернетних баталій, чи не єдиний поважний аргумент (серед сотень і сотень безграмотних коментів із порадою постмодерністам поменше матюкатися) на користь заяви Правого Сектору звучить приблизно так: «Хлопці на фронті кров за Україну проливають, тож мають право висловлюватись як завгодно і про кого завгодно».
Це правда: чимало бійців – зокрема й Правого Сектору – воюють сьогодні на Донбасі, демонструючи героїзм, який, без сумніву, ще знайде гідне відображення в нашій літературі. Питання в іншому: чи вважає провід ПС, що проливання своєї та чужої крові автоматично перетворює людей на спеціалістів у галузі літературознавства? А в інших галузях? Чи повинні відтепер, скажімо, професори академій мистецтв і консерваторій разом із художниками й музикантами рахуватися з думкою кожного учасника АТО про абстракціоністську колористику і хроматичні інтервали? Якщо ні, тоді все, запитань більше немає.
Якщо так, то переходжу до запитання третього. Отже, Правий Сектор має свою візію української культури, своє уявлення про те, хто в цій культурі заслуговує на, так би мовити, осяйний національно-екзистенційний п’єдестал, а кого слід загнати в ліберально-постмодерні сутінки неоцинічного Содому. Як – за умови здобуття влади – Правий Сектор збирається перетворювати свою візію на дійсність? Просто заборонить зустрічі з читачами Андруховичу, Грабовичу, Забужко, Жаданові, Карпі та решті ненависних Петрові Іванишину авторів? Чи кине їх за ґрати? А що з книжками? Дозволить провід ПС друкуватися постмодерністам бодай у самвидаві? Чи ніякого самвидаву не буде, а все, видане до правосекторівської ери, запалає на вогнищах? І якщо, приміром, якась газета опублікує раптом карикатуру на пророка нашого Тараса, то розстріляють лише рисувальника чи цілу редакцію?
Сміх сказати, але я не жартую. Ніхто не сперечається: війна за сильну й незалежну державу – справа свята. Біда однак у тім, що сильна незалежність буває різною. Навряд чи в усій своїй історії Німеччина була такою сильною й незалежною, як за часів Гітлера, але більшість німців цей факт у підсумку не надто ощасливив. Тож дайте відповідь. Ви – як хотілося б вірити мені – несвідомо корисні для кремлівської пропаганди недоумки? Чи все ж – як продовжує побоюватися значна частина західного світу – цілком свідомі неонацисти? Ну, хай там що, а на Майдан проти режиму Януковича ми ніби всі вийшли разом. То принаймні натякніть заради спільного революційного минулого, коли нам – тобто тим, хто не звик, щоб його естетичні горизонти обмежувалися дашком фельдфебельського картуза – починати збирати еміграційні манатки.
09.01.2015