Письменниця і перекладачка Дзвінка Матіяш у своїй новій книжці «День сніговика» оповідає про суспільство, яким керує страх і шепелявий тиран. Про суспільство, в якому інакодумців «знешкоджують» у центрі роботи з психікою. У якому бояться снігу, сміху, радості, в якому немає місця любові і серцю – цінується тільки інтелект та технічний прогрес. Казка-антиутопія адресована насамперед підліткам, однак дорослі читачі знайдуть у ній чимало паралелей із сучасними подіями в Україні. І також змушені будуть замислитися над власним життям.
Як писався «День сніговика», як говорити з дітьми про страждання і смерть, як кожен із нас може протистояти злу – письменниця розповіла в інтерв’ю «Збручу». А також поділилася спогадами про власне буття підлітком, коли доводилося приховувати від однокласників, що тато став священиком, та розповіла про свої книжки і переклади, що невдовзі побачать світ.
– Дзвінко, восени Ти презентувала у Києві, Львові, Тернополі, Франківську свою нову книжку «День сніговика», тож, напевно, зустрічалась із своїми читачами, шанувальниками. Які чула від них відгуки?
– А ще у Вінниці й Житомирі. Переважно на презентацію приходять люди, що не читали книги. І чекають, що я їм про неї розповідатиму, й в них з’явиться мотивація чи бажання її купити і прочитати. Але нещодавно я отримала на фейсбук листа від пані Наталі Петришин із Франківська. Я добре її запам’ятала, бо вона прийшла на презентацію з 9-річною дочкою Ірою. Іра вже почала читати Сніговика, але на презентації сказала тільки, що читати цікаво. Обіцяла поділитись враженнями, коли дочитає книжку. І виконала обіцянку – ось дослівна цитата з листа пані Наталі: «...їй сподобалось, що багато персонажів у "День Сніговика", що Ірма завдяки друзям була врятована, що люди полюбили сніг і що все-таки зліпили Сніговика». А від себе мама додала, що Іра вчиться любити зиму, бо народилася влітку, і літо було для неї улюбленою порою року. Зиму любити складніше – з цим я абсолютно згодна. Але почати вчитися її любити – це серйозний крок уперед – до росту і важливих змін. Зараз для мене цей відгук 9-річної Іри чи не найважливіший. Бо це справді потрібно – вчитись любити холодну пору, коли нам не так просто живеться, як улітку. І ми часом страждаємо від численних зовнішніх обмежень: важкий теплий одяг сковує рухи, на слизьких зимових дорогах більше корків, легко послизнутися і впасти, обвітрюються губи, мерзнуть руки, губляться рукавиці, відключають електрику на дві години. А що, якщо полюбити всі ці обмеження – і радіти зимі, як часу випробувань, що принесе важливі зміни?
– Як оцінила цей текст сестра Богдана, яка є редактором «Дня сніговика»? Загалом для Тебе важливі її враження/критика?
– Мені завжди важливо, щоби рукопис прочитали мій чоловік і сестри, і висловили свої міркування. Після них книгу можна давати читати іншим читачам. Богдана сказала, що відчуває у книзі впливи Дороти Тераковської, польської письменниці (я переклала її книгу про дівчинку із синдромом Дауна, а зараз працюю над перекладом казки «Дочка чарівниць»). Мені здавалося, що прямих впливів Тераковської у книзі немає. Але, можливо, бажання написати казку для дорослих і дітей, у якій чисті серця рятують понівечений простір, з’явилось таки справді завдяки її книгам. Бо я прочитала все, що написала Дорота Тераковська.
– Розкажи, як створювалась ця книга, знаю, що то була своєрідна терапія писанням під час трагічних подій на Майдані.
– Терапія видається мені зараз недостатньо сильним словом. Бо я писала «День Сніговика» з відчаю. Йшлося вже не про лікування, а про саморятування. І я дуже поспішала писати цю книжку – так, ніби від того, як швидко я її напишу, багато що залежить. Я почала 25 січня, трохи оговтавшись від перших смертей на Майдані. А закінчила 14-16 лютого приблизно, бо я не пам’ятаю точної дати. Тобто, дійсно дуже швидко. Коли писала, не могла робити більше нічого, тільки писати. Все інше було неважливим і заважало мені – відволікало. Їсти треба було тільки для того, щоб мати сили писати. І я цей час харчувалась переважно вівсянкою, бо її було найшвидше приготувати. Цілком може бути, що були ще якісь каші і щось, окрім каш, але я найкраще пам’ятаю цю вівсянку, смаку якої я не відчувала. Тому що навколишній простір мав зовсім інший смак, і цей смак змушував мене писати – якомога швидше.
– Як Тобі вдається творити в такий складний час?
– Цей час мені видається куди менш складним, ніж період «правління» Януковича: з 2010 до початку Майдану дихати було набагато важче. І багно, про яке я писала у «Дні Сніговика» – образ зовсім невипадковий. Ми жили у багні і загрузали у нього все глибше. Кількість багна навколо збільшувалася пропорційно до відкриттів у Києві нових ресторанчиків з промовистими назвами «Катюша» і «Евразія». Зрозуміло, що ці назви викликали у мене дуже однозначну реакцію. І бажання щось скуштувати у такому закладі навіть не виникало. І я цілком щиро і наївно не могла зрозуміти – і чого туди люди ходять? Як вони можуть там їсти? А зараз я проходжу повз ці ресторанчики і думаю: «Цікаво, а коли вони закриються? Або коли змінять назви?»
Зараз дуже складний час, але це час очищення – виходу чи виборсування з багна, що кому випало. Тому творити у цей час складно (тому що творити завжди складно), і в той же час – невимовно легко.
– «День сніговика» – казка з елементами антиутопії. З утечею тирана для жителів Великого міста усе змінюється до кращого. Але якщо зіставити текст із реальністю, то після втечі Януковича почалися ще складніші події, далі – фактично війна. Як читачі-діти мають протистояти злу – адже наша дійсність не може, як казка, «добре закінчитися», а їхня психіка дуже вразлива.
– Читачам-дітям мають допомагати їхні батьки, які мають змінюватися. Не на словах, а на ділі. Які мають працювати над тим, щоби наша реальність змінювалася, починаючи із себе. Скажімо, не давати вчительці конвертика з певною сумою за гарну оцінку, а провести з дитиною кілька чи кільканадцять вечорів, пояснити їй складну для неї тему, допомогти написати твір тощо. І не нарікати на те, який у нас поганий новий Президент. Тому що доброго ніколи не буде – з таким підходом, про що свого часу мудро сказав кардинал Рішельє: «Народ заслуговує того правителя, якого обирає».
Коли я зараз бачу, що бари-ресторани у Києві переповнені, а попри підвищення цін візочки покупців у супермаркетах наповнені доверху, я відчуваю, що багато до чого наші люди ще не доросли. Власний комфорт – досі на першому місці. І які там хворі діти на Донбасі? Гідність, свобода, цінність людського життя – десь у хвості. Тож нічого дивного, що досі війна, адже для когось із наших громадян – це вигідний бізнес. Не всі можуть їхати в зону АТО, не всі можуть бути волонтерами, надавати медичну допомогу, організовувати збір коштів тощо. Але всі без винятку можуть або молитись (якщо вони віруючі), або просто пам’ятати про те, що у нашій країні війна і гинуть люди – і поводитись відповідно. І у чомусь себе обмежувати – випити менше пив у барі. Наприклад.
– Чому необхідно в художній формі говорити з дітьми на непрості теми смерті, страждання, втрат, і, попри все, віри?
– Тому що ми народжуємось і вмираємо – всі без винятку. Тому що онкохворі діти інколи вмирають дуже рано. Тому що діти взагалі – здорові й безтурботні – можуть померти рано внаслідок нещасливого випадку, аварії, травми. Тому що у нашому житті є хвороби, страждання і біль. І є втрати – улюблена іграшка поламалась, померло улюблене котенятко. І набагато серйозніші – смерть бабусі, дідуся, старенької сусідки, яка ще минулої неділі почастувала пиріжком з маком – а сьогодні її вже немає. Якщо дитина не знає нічого про смерть, не розуміє життєвих ритмів, не відчуває їхньої природності й доцільності, якщо батьки цього всього їй не передали, не навчили – то їй потім дуже важко жити.
Щодо віри – то саме люди, що вірять у Бога, мають правдивіше розуміння смерті й не борються з нею, не ховаються, а приймають. Пробують приймати – бо це не даність, що дається раз назавжди. Страх смерті притаманний усім, але дехто пробує його переборювати, а дехто від нього ховається. Проте гра в піжмурки з такими страхами малоефективна.
Щодо того, що смерть – це тільки двері, за якими починається нова реальність, я не буду тут багато говорити. У деякі речі можна або вірити, або ні. Я вірю у те, що смерть – це двері. У книжці «День Сніговика» вони білі.
Мої батьки ніколи не ховали від нас, дітей, смерть. Я добре пам’ятаю похорон дідуся й бабусі, які з нами жили. Пам’ятаю, що це було дуже урочисто й світло. Про ці речі чудово пише митрополит Антоній Сурозький (Блум), ці речі варто й треба батькам доносити у доступній формі дітям. А то потім такі діти не ходять на могилу ні до дідуся з бабусею, ні до батьків, бо не відчувають у цьому потреби. І бояться смерті.
– Героїня «Дня сніговика» – майже 12-річна дівчинка Ірма. А якою Ти була в її віці? Ти згадувала якось у розмові про своє «подвійне» життя тоді: одне в Києві, а інше – на Західній Україні.
– Моє подвійне життя – це довга і окрема тема. Воно у Києві також було подвійним. У школі одна реальність, удома – зовсім інша. З підпільними службами – з 1988 року, з жовтня, здається, в нас удома щонеділі греко-католицькі священики служили підпільні літургії. У нас удома відбувалось воскресіння Греко-Католицької Церкви, якої начебто ніколи у Центральній Україні не було. Чому ж тоді Тарас Шевченко був охрещений у греко-католицькій церкві? – таке виникає питання. Але про це у школі й інституті не говорять, а мало хто піде у музей Шевченка, щоб подивитись, що написано у метриці Тараса Григоровича…
Перший священик, якого я побачила у житті – о. Себастьян Дмитрух, монах-студит зі Львова – видався мені схожим на ангела. Хоча я до того не надто замислювалась про ангелів – не можу сказати, щоби вони мене дуже цікавили. А о. Себастьян видався мені досконалим – за формою і за змістом ))). Тому він був ангелом – бо ангели досконалі, а люди – ні. Не було нічого прекраснішого, ніж почути, як він співає «Благословенне Царство…»: мені здавалося, що це ідеальні звуки. Я днями ходила по кімнатах і співала «Благословенне Царство…», намагаючись скопіювати його голос, інтонації.
У 1989 я вперше потрапила до Львова і провела осінні канікули в монастирі у сестер Милосердя, на вулиці Огієнка (тоді ця вулиця звалась інакше). Я любила по ній гуляти, завертати на Городоцьку і купувати у пиріжковій (якої, мабуть, теж зараз немає) пиріжок. І почувала себе принцесою у казковому місті. На Личаківському цвинтарі я почувала себе як удома. Любила читати написи на надгробках, дати смерті, імена похованих людей. І дихати тишею і спокоєм на могилі о. Миколая Чарнецького.
А мої однокласники нічого про це не знали – про іншу сторону мого життя. І не знали, що тато став священиком: цей факт я намагалась якнайретельніше приховати. Мені бракувало тільки, щоби з мене кпили ще й за це. «Досить того, що мене в школі звуть «селом» і питають, звідки я така взялася – «щира україночка»», – так я собі міркувала. І досі коли чую оцю фразу «щира україночка» – мене коробить. Або ж плющить. У мене не було відваги й уміння захистити себе і сказати, що у мене найкращі у світі батьки, які виховують мене у правді й гідності. Що мій тато став священиком, а це великий дар і можливість служити іншим. Але у підлітковий період мені хотілося зіллятися з масою моїх ровесників, не відрізнятись від них. Я соромилась своїх батьків, що вони інакші, не такі, як батьки моїх однокласників, замість того, щоби пишатися ними і розповідати про них. Але що про них можна було розповідати? Ну, явно не те, що на урок до моєї мами колеги пускали у підсобку кагебіста: бо він мав почути, що саме Марія Петрівна розповідає на уроках української літератури, і чи згадує вона хоча б деколи про Леніна. У підлітковий період я хотіла бути такою, як мої однокласники. Скільки ж можна бути інакшою? Хотіла дружити з хлопчиком, який мені подобався, точніше, у якого я закохалась по вуха у 13 років. Він помер від раку, коли нам було 15, і так і не звернув на мене уваги. Хоча у 15 в мене була вже інша симпатія. Але смерть Ж.С. мене дуже сильно вразила. І його виснажене хворобою обличчя дорослого немолодого чоловіка в домовині – хоча йому було тільки 15 – я пам’ятаю і досі.
Коли я сьогодні згадую про свої шкільні роки, мені часто буває соромно. Адже я дуже часто була за крок від втрати власної ідентичності. І якби не мої батьки, не о. Себастьян Дмитрух, не підпільні греко-католицькі літургії, я би її втратила. Але мені вдалося не втонути у багні – як моїй героїні Ірмі з «Дня Сніговика».
– Свого часу Ти казала, що хотіла б писати для дітей так, як Марія Парр. Ця мрія здійснилась? І що саме в письмі цієї норвезької письменниці тебе приваблює найбільше?
– Свого часу я хотіла писати так, як Тарас Прохасько. Але я не можу писати ні як Тарас Прохасько, ні як Марія Парр. Можу писати тільки так, як можу. Коли я цього літа читала Корнелію Функе, мені також хотілося писати, як вона. Отож мої уподобання змінюються. Точніше, список авторів і авторок, що мене вразили, стає довшим. І це дуже добре.
Щодо Марії Парр, то йшлося про дуже добру якість її реалістичної прози, і про взаємини між дітьми й дорослими – бо ж вони одне від одного вчаться. Вчаться різного. Цей діалог мені завжди був дуже цікавий. Моя наступна книга зветься «Марта з вулиці святого Миколая» (вийде у "Видавництві Старого Лева" у 2015). У ній я намагалася розповісти про дружбу дівчинки Марти – юної художниці з її старшими друзями: паном Карлом, що вчить її малювати, Поліною, піаністкою, що пересувається на візку, Марією – жінкою, що мріяла у дитинстві працювати святим Миколаєм, а тепер працює у благодійному фонді й допомагає тим, хто потребує.
– Для дітей та підлітків важче писати, ніж для дорослих?
– Коли пишеш правдиво і не лукавиш, це зовсім не важко. Навпаки – для дорослих, які вже ні в що не вірять, писати набагато складніше. Спробуй до них достукайся.
– Як Ти поєднуєш власне письмо з перекладом? Умовно кажучи, що з цього «робота», а що «хобі»?
– І те, й інше – невід’ємна частина мого життя. Я вчусь, коли пишу і коли перекладаю. Уже доволі давно не перекладаю того, чого не хочу перекладати. Сама обираю книги, які хочу перекласти. Не чекаю замовлень від видавництв. Завдяки моєму чоловікові і його «фінансовій підтримці» можу це собі дозволити – бути вільною у перекладі.
– Знаю, що готові Твої нові переклади поезій отця Яна Твардовського. Коли читачі вже зможуть погортати книжку, адже в «Ще однієї молитви» є багато шанувальників.
– Зараз це залежить не так від мене, як від видавництва «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», оскільки саме там мають вийти вірші о. Яна. Сподіваюся, що наступного року книга вийде – минає сто років від дня народження поета-священика, тож це буде непоганий подарунок йому на день народження.
– Торік вийшов твій переклад книжки польської письменниці Дороти Тераковської «Мишка» – про дівчинку із синдромом Дауна. І ти казала, що вже відчуваєш, як вона «діє». Розкажи про це детальніше.
– Поділюся тим, як книга «діє» особисто на мене. Цього року відбулося дві презентації «Мишки». У Львові та Києві. Вони були зовсім не схожими на типові книжкові презентації – принаймні я так це відчула для себе. Можливо, тому, що не стільки сама книга була у центрі уваги, скільки особи із синдромом Дауна, які живуть поруч із нами, і про яких ми дуже мало знаємо. Або не звертаємо на них уваги, якщо у нас немає ніяких точок дотику до них. Тобто, якщо ми не маємо дітей чи родичів із синдромом Дауна, то вважаємо, що нас ця проблема не стосується.
Мені здається, що тільки після київської презентації «Мишки» я врешті зрозуміла, навіщо я переклала цю книгу. Вочевидь для того, щоби почути виступ президента організації «Даун Синдром» Сергія Кур’янова на прес-конференції у книгарні «Є»: коли він запитав, зі скількома людьми з особливими потребами кожен із нас познайомився цього року? Скільки інвалідів ми знаємо? У скількох «особливих» людей ми запитуємо, як справи? Я познайомилась цього року тільки із Романом Максимовичем зі Львова, який завдяки випускниці УКУ Наді Калачовій прийшов на презентацію «Мишки» в УКУ. Прочитав гімн любові апостола Павла – неймовірно пронизливо і сильно. Ми запросили Романа до Києва – не могли не запросити – і він знову декламував. Гімн любові і Симоненкове «Ти знаєш, що ти людина». Декламував так, наче він сам написав ці тексти. І знає, як їх читати – так, як хоче. Там голосніше, там тихіше. Ось тут можна крикнути, а тут сповільнитись і зробити довшу паузу. Роман будив нас усіх своїм голосом. Змушуючи усвідомити неприємну річ: насправді неповносправний – це той, хто боїться любити. Бути щирим, усміхатися до інших тощо. Надя Калачова повторила слова владики Бориса Ґудзяка, які мені також хочеться тут повторити: «Коли я спілкуюсь із людиною з особливими потребами, то їй не має значення, чи владика я, чи двірник». Я довго про це думала – про наші статуси і регалії, за якими ми ховаємось, як за щитом. Ховаємо нашу упослідженість, пасивність, інертність, байдужість і неповносправність серця. Інтелект у нас працює. Поки що.
– На Твою думку, в нашій країні в останні роки якось змінилося ставлення до людей з особливими потребами?
– Маю враження, що на рівні загалу поки що ні. Але на рівні того, як працюють мікроспільноти, як вони розвиваються – думаю, що вони набираються сил. І плоди їхньої діяльності, і зміни вже на рівні суспільства ми побачимо років так за 10. Це буде видно по тому, скільки людей з особливими потребами ми бачимо на вулицях, у книгарнях, на концертах. Коли буде видно, що це повноправні члени суспільства, інакші, але реалізовані. І що відбувається контакт між цими двома сегментами.
І ще така ремарка: кожен із нас може в якийсь момент потрапити в таку ситуацію, що прикує його до візка. Тому варто вділяти увагу людям з особливими потребами... хоча би з такої причини. Якщо складно сприймати їх як дар, що вчить нас відкритості, любові й толерантності до інших – бо ж це дійсно непросте завдання.
– Особисто Ти могла б стати другом неповносправної людини, наприклад, у спільноті «Лярш Ковчег»?
– Свого часу у мене були такі спроби, я навіть листувалась з однією неповносправною дівчиною. Але якось воно доволі швидко обірвалося. Зараз не знаю, чи змогла би? Бо на це треба вділяти справді багато часу. Але після київської презентації «Мишки» я відчуваю, що більше про це думаю. Про своє ставлення до людей з особливими потребами. Про те, яким чином це порушило би зону мого власного комфорту. Що не можна цього робити для «галочки» або для «відмазки» перед власним сумлінням: перерахувати кошти, зробити подарунок на святого Миколая, взяти участь у разовій благодійній акції. Цього замало. Але на більше я нездатна – на даному етапі життя.
– Багато ниточок пов’язують Тебе зі Львовом (сестра Софія, маленька похресниця, подруга Іванка Крип’якевич). А чи є місто настільки «твоїм», щоб бути героєм або ж тлом однієї з Твоїх книжок?
– Ні. Я не знаю Львова настільки. Я навіть зараз гублюся у центрі, і мені треба напружитись, щоби згадати, як попасти з Ринку на вулицю Братів Рогатинців. Я ходжу по місту з картою. Але я і по Києву ходжу з картою. У мене доволі дивна орієнтація у просторі. Тому мені важко сказати, як Львів стане присутнім у моїх наступних книгах – поживемо – побачимо.)))
Зараз я думаю про те, як мені писати книгу про дорогу Святого Якова, яку ми з чоловіком пройшли восени 2013 року, подолавши пішки 900 км. Місяць тому я була певна, що вже маю концепцію. Зараз ця концепція знову «не працює».
Отож я і далі знаю, що хочу писати цю книгу – про унікальний досвід пішого паломництва – і не знаю, як її писати. Тому читачі можуть очікувати тільки, що я нарешті це дізнаюся, і врешті щось про це напишу.
29.12.2014