Якщо ви зайдете за лаштунки будь-якого притомного фестивалю, поблукаєте між гримерками, прислухаєтеся до розмов, то помітите одну особливість. Звідки б не приїхав той чи інший музикант, вони між собою ніколи не сваряться. Вони спілкуються на іншому рівні – в інших дискурсах і навколо інших цінностей. Їм нема для чого сваритися. І їх не розведеш.
...Волонтер Роман Полійчук їздить на східну Україну регулярно. Допомагає перевозити все – від медикаментів у наплічнику до користованих джипів від польських благодійників. Він знає ціну і бронежилета, і аптечки. І знає також, що мусить це доставити вчасно і за призначенням, мусить встигати. Їде сам або як перекладач для іноземців-волонтерів.
А днями Роман повіз на Схід не одяг, не медикаменти і не спорядження. Він повіз на Схід джаз – у межах фестивалю Jazz Bez. У звільнених містах Краматорську та Слов'янську відбулися безкоштовні джазові Концерти Миру. Роман зголосився стати волонтером-перекладачем для польського «Dominika Rusinowska Quartet», який очолює 25-річна відчайдушна скрипалька. Він каже, що музика зокрема і мистецтво загалом дуже потрібні там, де ще вчора гриміли вибухи. На відміну від нескінченних теоретизувань на тему «Культура під час війни», які ми у Львові успішно влаштовуємо тут і там, Роман Полійчук розуміє цінність мистецтва не з теорії, а з власної практики.
Володимир Бєглов: Навіщо воно тобі?
Роман Полійчук: Воювати я ще не можу, але можу і хочу бути корисним для своєї країни і своїх людей. Для себе вирішив, що допомагатиму у всьому – від перевезення бронежилетів через кордон до послуг перекладача у зоні АТО. Возив туди фінських журналістів, кореспондентів з Британії. Полякам допомагав. Скоро знову поїду. Поки можу бути помічним без зброї – буду помагати.
Звичайно, я уже пройшов усі вишколи і, умовно кажучи, можу воювати. І може настати момент, коли мене «переклинить» і я, як мої товариші і друзі, також піду стріляти, але наразі намагаюся триматися. Терплю.
В.Б.: Ти возиш на передову найнеобхідніше. А тут – поїхав супроводжувати польських джазменів, які відгукнулися на заклик відіграти безкоштовні концерти для мешканців Слов'янська і Краматорська. Це не їжа і не ліки. Багато хто скаже, що везти на Схід музикантів – дурного робота. Мовляв, це не на часі...
Р.П.: Було так. Один мій знайомий запостив у себе на фейсбуці інформацію про те, що Jazz Bez влаштовує Концерти Миру і потрібен волонтер, який супроводжуватиме артистів. Це написав Юрко Вовкогон, який працював прес-секретарем мистецького об'єднання «Дзиґа» і, зокрема, джазового фестивалю. Він кинув родину, рідне місто і пішов добровольцем на Схід. Мене це його рішення дуже сильно вразило. Подумав так – якщо він пішов воювати, то хтось мусить займатися його роботою, супроводжувати артистів...
В.Б.: Коли Домініка давала інтерв'ю львівським журналістам, одним з найчастіших було питання про те, чи не боїться вона вирушати туди, де гримить. Як усе відбулося у Слов'янську і Краматорську?
Р.П.: Усе відбулося дуже добре. Можу навіть сказати, що на відміну від львівських і загалом західноукраїнських культурних менеджерів, тамтешні, східняки, є набагато точнішими і раціональнішими. На зустрічі прибувають вчасно, дотримуються графіків, десять разів перепитують, чи все нормально. Це не означає, що у Львові, приміром, усі мляві і млосні. Але зі слов'янською та краматорською спільнотою працювалося легше.
Тамтешній актив – дуже проукраїнський. Звісно, більшість у побуті спілкуються російською мовою, але за потреби усі залюбки переходять на українську. Важливо те (і на цьому хочу наголосити), що східноукраїнські організатори наших концертів, як я помітив, добре розбираються у мистецтві, люблять і цінують музику, зокрема, джаз.
У нас були різні концерти. Один відбувався у музичній школі – туди прийшли і педагоги, і учні, і їхні батьки. Нас дуже тепло прийняли. Ну і польські музиканти не підвели – той джаз, який вони подарували публіці, звучав справді на дуже високому рівні. Знаєте, це ж важливо – що ми не просто «яких-небудь» привезли, а справжніх професіоналів, які виступають по всій Європі. Вдячність за це відчувалася.
А ще один концерт відбувався у нічному клубі. Там була уже геть інша публіка. Я навіть спершу не до кінця зрозумів, що відбувається. Послухати «Dominika Rusinowska Quartet» прийшли цілком собі респектабельні місцеві підприємці, які добре вдягаються і можуть собі дозволити оплатити рахунок на кілька сотень. Однак при ближчому спілкуванні я заспокоївся – це місцеві бізнесмени, які дають мешканцям робочі місця, відновлюють свої підприємства після сепаратистів і, найголовніше, розуміють, що можуть стати успішними лише у складі України. Щойно українські війська звільнили ці міста, ці чоловіки і жінки почали ще активніше працювати.
Це люди, які не беруть гроші, а заробляють їх. Місцеві кажуть, що тут заробляти простіше, ніж у Львові чи Луцьку, приміром, – є можливість користатися з напівлегальних схем. І вони користаються, звичайно. А водночас наголошують на тому, що чекають від держави простих і чітких правил гри. Ця моя мандрівка ще трохи поламала стереотипи щодо тамтешнього населення. Тутешні бізнесмени мають освіту і їздять за кордон, люблять джаз. Вони по суті уже – європейці.
І у нічному клубі, і в музичній школі публіка була дуже привітна і весела. Люди вигукували «Слава Україні!» і «Слава Польщі!». Підходили, дякували за дуже високий рівень. Це надзвичайно приємно. Порожніх і напівпорожніх залів ми не зустрічали.
І для перших, і для других цей львівський жест, ця джазова музика, залучення Слов'янська і Краматорська до міжнародного джазового марафону виявилися дуже важливими. І це не красиві слова – це правда. Нам щиро дякували. І вони чекають на нові акції.
В.Б.: Ти кажеш, що у спілкуванні з вами люди переходили на українську...
Р.П.: Так. І я навіть можу сказати, що це не щойно вивчена мова у них. Це своєрідний, справді красивий діалект української мови. Коли жінки говорили, ця їхня українська звучала дуже ніжно, дуже лагідно. Можна сказати, що у них є своя українська. Як, наприклад, у нас в Галичині...
В.Б.: Твій волонтерський досвід – дуже великий. З огляду на це скажи, будь ласка, чи потрібні, на твою думку, такі проекти?
Р.П.: Так, потрібні. Дуже потрібні. Ми, звичайно, мусимо допомагати своїм братам усім – і амуніцією, і зброєю, і технікою, і медикаментами. Мусимо навіть одяг і їжу возити. І тут не можна зупинятися, навпаки – треба збільшувати таку підтримку. Але водночас і такі проекти, як Концерти Миру, є дуже сильно затребувані. З цієї своєї волонтерської поїздки, побачивши усе на власні очі, зробив один висновок: мистецтво набагато сильніше за будь-яку філософію чи ідеологію. Саме мистецтво. Тамтешнім мешканцям важливо і знати, і відчувати спільну з Україною і з Європою естетику. На Концертах Миру це було очевидно. Може, ця думка прозвучить якось надто пишномовно, але це факт. На прощання нас запрошували знову, просили привозити ще більше виконавців. І, сподіваюся, так буде.
...Участь у Концертах Миру, окрім «Dominika Rusinowska Quartet», взяли також краматорський джазовий колектив «Ground Beat» та кримськотатарське «Usein Bekirov Trio». Концерти відбувалися у Харкові, Слов'янську, Краматорську і навіть Дружківці, яка приєдналася до проекту в останній момент. Організатори XIV міжнародного джазового фестивалю Jazz Bez наголошують, що, серед іншого, влаштували Концерти Миру й для того, щоб уже наступного року проводити у звільнених містах повноцінні джазові події у межах фестивалю.
...Незважаючи на намагання організаторів зібрати благодійні пожертви на влаштування Концертів Миру, проект досі залишається недофінансованим. Аби підтримати мистецьку ініціативу на Сході, можна переказувати кошти на банківську картку 5168 7572 6745 6202.
Фото: Jazz Bez у Краматорську, автор – Андрій Артим.
16.12.2014