Вибух кількох кіно-мега-проектів у цьому більш ніж напруженому і невдячному для творчості році насправді був досить прогнозованим. Адже кіно почали знімати не вчора, а 2011 року, коли бюджет на кінематограф збільшили спершу до 96 мільйонів гривень, а вже наступного року довели до 137 мільйонів (і це за курсом 8 грн. за долар). Загалом впродовж кількох останніх років у виробництво було запущено 107 фільмів. Тож не дивно, що зараз такий бум – фільми здаються, і виходять.
В логіку вписуються і найбільші прокатні успіхи «Поводиря» Олеся Саніна: фільм вочевидь є на часі з огляду на всеукраїнське патріотичне піднесення. Це саме той блокбастер, на появу якого всі очікували з десяток років. Із загальної тенденції вибиваються лише два фільми: «Брати» Вікторії Трофіменко та «Плем’я». Фільм «Брати», після «Поводиря» і «Племені», утворює третю вершину такого собі українського кінематографічного Монблану, де «Поводир» є касовим шпилем (принаймні, для всіх решти попередній фільмів виробництва України), «Плем’я» – шпилем фестивальним, а «Брати»… є просто найвищою вершиною з огляду на мистецький рівень. Звісно, це суб’єктивно і абсолютно нечесно з мого боку, оскільки я фільм бачив, а більшість українських глядачів – ні (фільм вийде в наш прокат лише 22 січня 2015 року). «Плем’я» поки ж залишається найбільш об’єктивним взірцем успіху вітчизняного кіно. На 8 грудня у фільму вже є 30 (!) призів усіляких міжнародних кінофестивалів. Плюс до списку з 28 країн (25 територій), куди фільм був проданий, додалися Швейцарія, Греція і Велика Британія з Ірландією. Це цілковитий стовідсотковий успіх, спрогнозувати який ніхто не міг.
І саме тому в цій позитивній кіноісторії, як це не дивно, першу скрипу веде не загальний вал фільмів, запущених у виробництво, а конкретно «Плем’я». Так, він на 50% профінансований Держкіно, але за його творення та просування треба повністю віддати належне – поіменно – творцю ідеї режисеру Мирославу Слабошпицькому, її візуалізізатору – оператору Валентину Васяновичу та кінематографічному «кухарю» – продюсеру Денису Іванову, який спромігся домовитися з агентами, фестивалями і покупцями. Чому «Плем’я» є настільки важливим? Не через купу призи, а через ціль, яку ці призи досягають. Без сумніву, не один в полі воїн, і до цього українські фільми перемагали, і навіть на тому ж таки Канському кінофестивалі: 2005 року головний призером короткометражного конкурсу був Ігор Стрембіцький з «Подорожніми», а 2010-го – Марина Врода з «Кросом». Але великого розголосу досягло лише «Плем’я» – саме через його три призи Україна увійшла до списку кінематографічних країн. Принаймні, в очах глядацького і фестивального світу.
У своїх намаганнях впродовж кількох останніх років заручитися підтримкою інших, європейських країн у створенні фільмів за копродукційною системою, українське кіно наштовхувалося на непереборну стіну відсутності прецеденту: з нами не хотіли рахуватися, бо ми не могли продемонструвати нічого, що би переконало іноземних продюсерів вкладати гроші. Покажіть приклад успішного кіно? – казали нам, на що ми розводили руками, хапаючись то за «Тіней забутих предків» Параджанова, то за поодинокі призи хоча б фестивалів класу «А». «Плем’я» пробило цю стіну у вкрай дивовижний спосіб – не за допомогою прокатної бити, а якраз артахусної палички, як виявилось, майже магічної палички.
Добре і важливо, коли американський кіножурнал Hollywood Reporter, заінтригований зборами «Поводиря», цікавиться українським кіно. Але коли не менш вагомий британський кіножурнал, Sight & Sound, включає «Плем’я» не просто в список кращих фільмів світу 2014 року, а ставить його в першу десятку на 8 місце, це більш ніж важливо.
Коли тебе нагороджують на Канськомі кінофестивалі – це одне, і просрати цей шанс дуже навіть просто, і ми такі приклади маємо. А от коли тобі пропонують купити фільм для прокату після отримання призу – це зовсім інше. Так сталося на Лондонському кінофестивалі, впродовж якого агентами «Племені» був налагоджений зв'язок з потенційними покупцями, але папери щодо продажу на країни Британії підписали лише тоді, коли фільм отримав приз за кращий дебют. На черзі Санденс, найбільший фестиваль незалежного кіно в Америці. Попри наявність Сполучених Штатів у списку країн-покупців «Племені», продюсери і творці фільму очікують на фестиваль, присутність фільму на якому, навіть в позаконкурсній програмі – черговий залік фільму.
З іншого боку заходить «Поводир», маючи ліцензію на презентування України в оскарівській гонитві й карт-бланш на статус блокбастеру. Може, його і не відберуть у short-list Американської академії, зважаючи на певну драматургічну розхристаність, може, він і не відіб’є витрачені 16 мільйонів задокументованих державних гривень, бо ж треба зібрати щонайменше втричі більше витрат, аби отримати прибуток. Але разом, як-то кажуть, і батька бити легше. Третій, згаданий нами на початку «член» переможного тріумвірату вітчизняного кіно, «Брати», особливо «у бійку престижів» не лізе, з’являючись не часто, час від часу, на тому чи іншому фестивалі в ролі, знову ж таки, «кращого». Таке, моє бачення…
Так чи так – українське кіно в очах подивованих глядачів наразі перебуває на гребені хвилі. Лише наприкінці листопада відбулося 4 прем’єри: два ігрових повнометражних фільми «Це Я» Анни Акулевич і «Одного разу в Україні» Ігоря Парфьонова, і дві документальні повнометражні: «Голівуд над Дніпром» Олега Чорного та «Сильніша, ніж зброя» об’єднання «Вавілон’13». А вже на початку , в один і той самий день, 1-го числа, запустилися два нових фільми: «Тепер я буду любити тебе» Романа Ширмана і «Казка старого мельника» Олександра Ітигілова-молодшого. На черзі – вихід 18-го грудня першого українського повнометражного мультфільму «Бабай» Марини Ведмідь. Потім, знову в один день, 22-го січня, одночасно Санденс, «Брати» і «Сильніша…». А далі…
А далі може бути те, чим закінчувався епохальний фільм Кетрін Бігелоу: герой таки заліз на найвищу хвилю, як мріяв, та розбився наніц, бо не розрахував сил, замість яких були лише амбіції. Українському кіно розбитися – цілком не метафорично – загрожує теперішня ситуація в країні. Це вже як в анекдоті: злетіти ми злетіли, а на продовження польоту не має ні крил, ні вітру. 23 фільми перебувають у виробництві, і завершити їх неможливо через «замороження» — фінансування припинилося, і коли продовжиться, зважаючи на катастрофічний стрибок курсу долара і війну на Сході, не відомо. Минулі лауреати конкурсів Держкіно стоять в черзі за підписом контрактів, які Держкіно підписати не може без підписаного бюджету країни. А в бюджеті країни, навіть погодженому, Мінфін зарізав фінансування настільки, що цих грошей вже не вистачить навіть на вже запущені й заморожені проекти, не кажучи про лауреатів останніх двох конкурсів і конкурсу, який відбувається саме зараз.
PS. Загрозлива ситуація з українським кіно, яке очікує на своє падіння, подібна до ситуації з чоловіком, котрий очікує на те, що його виженуть з хати, і зробити з цим нічого не може, бо дружина розлюбила. Чоловіка може врятувати повернення любові, для кіно ж любові недостатньо. Для нашого кіно потрібне розуміння його важливості. Більшовики і москалі 100 років тому це розуміли. Ми, по самі вінця залиті програшем інформаційної війни, цього не розуміємо навіть зараз…
10.12.2014