Нільсен. Всесвітня історія 21-го століття. Вірші, фото, пісні та оповідання з Ірану крізь Афганістан, Ірак і Єгипет до України / Перекл. Дениса Суворова; Юрія Андруховича, Катерини Бабкіної (вірші). Чернівці: Meridian Czernowitz; Книги-ХХІ, 2014. 232 с.
Є у філологів такий післябахтінський жарт: слово, можливо, і є героєм роману, але не воно хапає сокиру і йде вбивати стару. Тут, на відстані у мізерні півтори тисячі кілометрів від Києва, чи не всі «чільні» концепти постмодернізму – від симулякру до постлюдини, від пастишу до кемпу – живуть, здрастують, працюють. І, якщо зазирнути до «Всесвітньої історії 21-го століття», пишуть непогані вірші.
Нільсен – відомий данський письменник і перформер... Начебто маємо гранично прозоре повідомлення. Але в розмові про Нільсена нічого прозорого (чит.: апріорного) бути не може.
Нільсен. Принаймні зараз. Хтозна, як надовго цю людину кличуть Нільсеном. У «попередніх життях» він: Клаус Бек-Нільсен (1963-2011), Дас Бекверк (2002-11), Безіменний (2011). Дас Бекверк (це, власне, компанія, а не людина; по смерті цього персонажа відкрито його музей-меморіал) був (само)усунений від публічних виступів у Данії. Через рік покарання, пробувши Безіменним, він офіційно назвався Нільсеном, і тут же став частиною The Nielsen Movement. А 2014-го офіційно змінив стать, підписавши нову книжку ім’ям Мадам Нільсен… Біографічний перформанс? – Безумовно. Мало скидається на життєпис навіть непересічної людини, і радше схоже на серійні переформування якось інституції? – Саме так, і невипадково.
Відомий. Сказати, що Нільсен відомий, – значить, нічого не сказати. Він скандально відомий, і при цьому визнаний. Тобто, його мистецтво водночас і елітарне (якщо говорити про оцінку колег-експертів), і популярне (якщо зважати на потужність читацько-глядацької реакції). Кітчева фіксація у ньому граничить з незрозумілістю.
Данський. Начебто тут все простіше. Так, Нільсен народився і живе у Данії. Там відбуваються його театралізовані акції і цілком традиційні вистави. Одна з останніх робіт Нільсена взагалі справляє враження абсолютно герметичного продукту – це збірка есеїв про скандинавських авторів «Мої зустрічі з данськими письменниками» (книжку написав покійний Клаус Бек-Нільсен, до речі). А от перформанси Нільсена – передусім акції «на імпорт». Тому говорять вони англійською (як і деякі його романи); і саме вони забезпечують визнання дивакуватого майстра (див. пункт «відомий»).
Перформер і письменник. Іпостасі Нільсена так просто, через сполучник «і», не поєднати/не відокремити. Він пише про свої перформанси і розігрує власні книжки; включає свої вистави до політичних акцій, вірші робить основою своїх же романів, і сам рецензує власні спектаклі.
Жодні міркування про сталу ідентичність не стосуватимуться Нільсена. Він – той самий гібрид, омріяний постструктуралістами, чия ідентичність ні за яких умов не може мати єдиного нормативного уявлення про себе і про Іншого. Наперед скажу, що серед всіх факторів тотожності тут працює лише один: Нільсен – іноземець. Найважливіше, що такою є позиція, з якої веде розповідь Нільсен-письменник, коли ретельно фіксує та водночас інтерпретує акції Нільсена-перформера. Власне, про це і написано «Всесвітню історію 21-го століття» (Nielsens Verdenshistorie, 2011), до якої можна потрапити, лише дотримуючись чесно оголошених на початку умов: «Ми скажемо тобі що тут ніхто не бував / і ти дізнаєшся що ти ніхто».
Іран 2006-го. Афганістан 2008-го. Ірак 2009-го. Єгипет 2010-го. Україна 2014-го. Щось спільне є в цих локаціях, чи не так? На жаль. Нільсен візитував гарячі точки з чіткою мотивацією: проста людина впливає на світову історію. Та з глобальним завданням: розбурхати Революцію. Революція для нього – це будь-яка дія, будь-яке активне суспільне і культурне перетворення.
Отож, Місія у кожному конкретному випадку набувала певної – химерної чи іронічної – форми: розбити статую Пророка Мухаммеда, на диво подібну до зображення самого Нільсена; проникнути у потаємні куточки ісламу – скажімо, під накриття відомої іранської акторки; знайти спільну мову з нащадками Вавилону, будучи фактично їхнім заручником – хай навіть доведеться перейти на вигуки; пронести через все місто білий прапор з дірою у центрі, закінчивши прогулянку на сцені Національного театру – і кому важить, що білий є тут сакральним кольором і гратися з ним небезпечно.
Подорожував неспокійними країнами такий собі Агент Боб Нільсен (окрім українського фрагменту – нашу країну відвідала уже Міс Світ). Він, зокрема, є героєм кількох романів Нільсена. Але у випадку «Всесвітньої історії 21-го століття» Боб – суто репортер, на чому і наголошує; вигаданим персонажем на тлі реальної історії йому бути не годиться. Нільсен потребує документального жанру. Він цілком свідомо пише історію ХХІ століття як історію війни і ненависті, і вона постає настільки химерною, що без підтримки документалізму правдою бути відмовляється. Репортаж тут – індульгенція для розповідача. Боб Нільсен натомість має стати місцем, де перетинаються активність індивідуального політичного/громадського висловлювання та процеси світової історії. Буквально: тілом історії, яке треба спокусити або зруйнувати.
Один з найцікавіших авторських маневрів у книжці – спроба «втілитися» і не набути при цьому ідентичності. Допомагають Нільсену в цьому два сюжети: злягання і випорожнення; точніше, спальня і туалет – місця, які тримаються на гранично наявній – до чіткості знаку – розбіжності. Теми ці у Нільсена не провокаційні, варто зазначити, а тривіальні; їх супроводжує відповідна риторика: не епатаж, а банальність.
Новела «Міс Іран: історія кохання». Нільсен приїздить до Ірану, щоб оживити заспокоєну ситим життям місцеву богему і залучити її до революції. Має Місію. Знаходить натомість Міс. В нього закохується відома акторка, одружена і, звісно, мусульманка. З мовчазної згоди чоловіка-рогоносця, доведеться їм стати коханцями. Доведеться – саме те слово: Нільсен мусить потрапити «усередину» Ірану, хоч при наближенні той/та втрачає свою загадковість та привабливість. Революція завершується зляганням, точніше, секс стає Пришестям Нового (на правах знаку). Іронічно? – Так. Проникнути у країну як проникнути у п’яну голу (принаймні мусульманську хустку вона зняла!) акторку (на правах символу). І зняти це на камеру. Цинічно? – Не певна: при бажанні цю історію можна прочитати як романтичну, навіть ліричну. Кожен з учасників еротичного сюжету має натомість свій арсенал для спокуси, і партнери їм, по суті, не треба: революція – справа самотня.
«Нільсену у Афганістані» передує етнографічне спостереження на правах метафори. У театральній вбиральні Нільсен знаходить замість традиційної діри у підлозі «європейський» унітаз. Він залишився тут з ліберальніших часів. Порцелянового красеня не знищили, але оточили дерев’яними підставками для ніг, модифікувавши нове у щось звичне старе. Адаптовані ліберальні свободи, як і адаптований унітаз, постають перед Нільсеном справжнісіньким монументом Сучасності Переробленої. На котрий слід, однак, залізти з ногами, і його обіср... ну, ви зрозуміли.
Такі сюжети і деталі, як і серійна зміна Нільсенових імен, творять пізнаваний для читача-ХХІ режим: істеричне письмо, в якому той, хто фіксує дію, заступає те, що робиться. Акторка говорить найінтимнішу річ на світі: «Бобе, я люблю тебе!». От тільки звертається вона до людини, якої не існує, і робить це на сцені національного театру; натомість той, кому адресоване зізнання, просто фільмує це дійство. Нільсен-імітатор добре знається на збереженні себе через фантазії, та на порятунку себе через чужі фантазії: «Після п’ятирічної мандрівки світом реальної політики, він нарешті опиняється вдома – на сцені», «Поза сценарієм я – ніхто, лише матерія без сенсу і форми. Я існую лише коли граю».
Сценарії позірної відвертості і нав’язлива деталізація, яка їх супроводжує, у «Всесвітній історії 21-го століття» момент вкрай важливий, і при цьому абсолютно симуляційний. Присутність Нільсена «всередині» його Місії і наявність Нільсена, який задає сценарій та режисує подію, не роблять жоден з компонентів більш-менш реальним. Як і не є жоден з них, зрештою, правдивим.
А власне, про правду і варто було б поговорити. Найбільша, як на мене, інтрига якраз у тому, що «Всесвітня історія 21-го століття» – це книжка про політику. І навіть не про публічність як таку, а власне про стратегічну державну і суспільну діяльність (як би Нільсен її не іменував – то Революцією, то Місією). Політика є тут контекстом, що надає будь-яким вчинкам, думкам, намірам статус реального знаку, позаяк всі вони виявляються пов’язаними у єдину систему.
Частину про Україну читати найцікавіше, це зрозуміло. Запропоновані умови Революції (цілком екзотичні, і тому безпечні щодо «орієнтальних» частин книжки) тут переживаються як гранично «своє» – мали б бути шоком чужості, а стають шоком упізнавання. А ще перекладач Денис Суворов є тут водночас і героєм книжки: був учасником відповідного перформансу – «українець і європейський янгол». Нільсен пише про Нільсена, Суворов перекладає про Дениса: розщеплені Я в цій частині множаться з кожним абзацом. Шизофренічний ефект вражає. Хоча це й найслабкіша новела у «Всесвітній історії 21-го століття». І авжеж, ніяк не уникнути думки, що ще рік тому «Міс Світ в Україні» виглядала б штучною і комерційно-легковажною, а нині природно виструнчилася в ряді Нільсенових Місій.
Весною 2014-го на Майдан впав Янгол – Міс Світ, яка принесла в Україну думку про примирення. З Майдану Янгола поперли (йой, про нашу алкосотню написав відомий данський письменник!), і він подався по українських містах співати людям гімни свободи і любові.
Український фрагмент книжки будується на повторах. Сюжетних: янгол приходить до зневірених озлоблених людей, тихо їм співає, ті заспокоюються, тішаться, радіють, та на деякий час просвітлюються. Виразності: знову і знову повторюються описові ряди «українці чи росіяни, партизани чи Правий сектор, олігархи чи безхатченки; партизан чи міліціонер», чітко постають рефрени «ненависть, насильство і громадянська війна». Очевидно, на рівні прийому тут маємо спробу творення сакрального тексту, потвор як навіювання і як закріплення отриманої інформації. Скажімо, у книжці є три гімни (два з них Міс Світ наспівує українцям): вони ідентичні, окрім самоочевидної різниці – «Пустіть ромів у своє життя», «Пусти росіян в своє місто», «Пусти людей з Майдану у місто»: «Але якщо ви не пустите їх до своєї держави / Вони переїдуть до вашого Раю».
Проте, «сакральний» повтор у Нільсена показово оголений, неприкрито іронічний; і уже цим автор викриває спробу сакрального як заздалегідь невдалу. Навіть не як імітацію, а як пародію. Ритм Янгола – це не повтори притч чи колискових, це агресивна за своєю природою тавтологія проповіді. А раптове просвітлення супутників Янгола – це втіха споживача кемпу, щось прямо протилежне зачудуванню просвітницького дикуна, цинічна радість, яка супроводжує епатаж і видовищність. Зрештою, Янгола з місією перетворення ненависті на любов в Україні матеріалізують дві «картинки» – Міс Світ і Отець Нільсен, королева краси і проповідник. Персонажі настільки девальвовані масової культурою, що пародію від прямої трансляції тут уже й не розрізнити. Так само, як не вичленувати без залишку насолоду чи агресію молодих міліціянтів, котрі фотографуються з дивакуватим Янголом на вулицях Харкова і Дніпропетровська.
Українська Тінь нервово курить в автівці, поки Янгол співає перехожим гімни любові і братерства. Адже він, тутешній, передчуває небезпеку, і точно знає масштаб біди, позаяк позбавлений єдиного привілею Месії – не є на цій землі чужинцем... У цей момент читач, перевантажений сяйливими картинками «Всесвітньої історії 21-го століття», також залишається наодинці – з неочевидною, ненав’язливою, і від того ще більш значущою ідеєю Нільсена: за кожним колективним висловлюванням постає індивідуальна відповідальність за нього.
Фото: Sirid Laursen.
08.12.2014