Див. «Національний музей у Львові: Незважаючи на...»
За роки радянської влади Львівський музей став справжнім центром української культури. Його експозиція має велике значення в справі виховання радянських людей в дусі комунізму. Музей організовує численні пересувні виставки по районах області. Працівники музею читають лекції на підприємствах, в установах, колгоспах, учбових закладах, клубах і палацах піонерів на різні мистецькі теми. Розвиткові українського мистецтва і творчості видатних українських художників-реалістів присвячують свої наукові праці співробітники музею. Періодично організовуються персональні виставки творів видатних художників.
Газета "Радянська культура", 1955 р.
«Лише після возз`єднання українських земель в єдиній Українській Радянській державі маловідомий музей по вул. Драгоманова був перетворений на державний музей українського мистецтва республіканського значення…», – так представляла музей заст. директора з наукової роботи Текутьєва М.А., особливо наголошуючи на тому, все це відбувалося виключно «…завдяки піклуванню Комуністичної партії і Радянського уряду…». Дійсно, після возз`єднання ніколи і ніде не згадувалося про Засновника музею – митрополита Андрея, про грандіозні виставкові проекти 1920-1930 рр., продуктивну роботу співробітників у галузі вивчення та популяризації давнього церковного мистецтва, про вшанування визначних українських релігійних та культурних діячів та б. ін. Попередня історія музею подавалася у «відкоригованому» вигляді.
Звичайно, мовчазно, із величним почуттями власної гідності та значимості, експонати говорили самі за себе, велика кількість надрукованого матеріалу (незважаючи на заборону та гриф «секретно») частково висвітлювали минулі сторінки історії Національного музею у Львові. Але, у тому часі – Львівський державний музей українського мистецтва із старою пропискою – Драгоманова 42, жив іншим життям: нова експозиція та ідеологічний підтекст виставкових проектів, частково оновлений персонал, кардинально змінений напрямок діяльності. На виставках пропонувалися нові імена, до огляду – твори соціалістичного реалізму. Приміром, наприкінці 1948 року в стінах музею було розгорнуто персональну виставку нікому невідомого у Львові лауреата Сталінської премії І.М.Павлова (1872-1951) – художника, про якого газета «Вільна Україна написала: «Реаліст і неперевершений майстер, він за свій довгий творчий шлях дав багато яскравих творів, по яких сьогодні можна читати історію російської гравюри...». І дійсно, в реаліях радянського реалістичного мистецтва, саме в стінах бувшого Національного музею було конче необхідним демонструвати твори «братнього» народу, лауреатів відповідних премій, членів правлячої партії…
О.Попов, "Портовики", 1960 р.
Але поряд із виставками та окремими роботами, які пропагували совковий реалізм, до огляду пропонувалися і звичні для відвідувачів музею високоякісні твори знаних на Галичині (і не тільки) художників: А. Манастирського, Л. Левицького, О. Кульчицької, І. Труша, О. Новаківського. Протягом 1954 року глядачам було запропоновано кілька вартісних виставкових проектів. У травні урочисто відкрито персональну виставку Олени Кульчицької. 300 неперевершених робіт – живопис, рисунок, твори прикладного мистецтва були розміщені у п`яти залах. Ще зовсім нещодавно, 1943 року, М. Драган писав про художницю: «Творчість О. Кульчицької – це окремий розділ в українському мистецтві Галичини. Якщо Труш пробив нашому мистецтву вікно до Європи, то Кульчицька відчинила йому двері навстіж (...), розкрила обрії у галицькому новітньому мистецтві і поклала підвалини під його розріст в усіх можливих і практикованих в Європі формах». В публікаціях 1954 характеристику змінено: «Нелегко було художниці знайти себе в умовах буржуазної Польщі, під час панування різних занепадницьких течій. Їй заважали працювати. Естети-формалісти дорікали їй, що вона переносить правду життя на картину (…) О.Л.Кульчицька зуміла перебороти вплив декадентських течій, знайти свою власну форму мистецького вислову…».
О.Кульчицька, "Сестра в білому", 1907 р.
Геніальна художниця та інтелігентна жінка, вихована у кращих галицьких традиціях, була вибрана підступною владою для демонстрації мнимої «лояльності та терпимості» до представників націоналістично налаштованої у минулому (до 1939 року) творчої еліти Львова. Це була «велика гра» відповідних органів для «правильного проведення потрібної нам пропаганди образотворчого мистецтва з позицій марксистсько-ленінської ідеології», в яку були залучені «вибрані» художники, письменники, громадські діячі. В доволі великий перелік потрапив і Йосип Бокшай. У знаменитого закарпатського художника, неперевершеного пейзажиста, педагога і просто порядної людини були свої «скелети в шафах», якими швидко скористалися радянські ідеологи. Бокшай не поїхав за кордон після закінчення Другої світової війни, він хотів залишитись у рідному Закарпатті, малювати улюблену «Осінь», і надалі працювати із творчою молоддю, виховувати власних дітей на батьківській землі. 1954 року, у час, коли Й. Бокшай працював у Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтва (1954-1957), у стінах Національного музею відбулася персональна виставка, яка, без сумніву, була знаковою подією у мистецькому житті радянського Львова. На сторінках газет з`явились рецензії із відповідно поставленими акцентами: «Й. Й. Бокшай належить до старшого покоління українських митців. Його художній світогляд формувався в часи засилля в буржуазному мистецтві модних формалістичних течій, які намагалися відірвати мистецтво від дійсності, творити “мистецтво для мистецтва”. Й.Й. Бокшай був одним із тих художників, які досить легко зуміли позбутися формалістичних впливів, вивести своє мистецтво в чисте русло реалізму і цілком поставити його на службу народові», – писав наук. співробітник Львівського державного музею українського мистецтва М. Батіг. Подібні «об`єктивні» характеристики отримали й інші митці, творчість яких радянські ідеологи «вміло» пристосовували до соціалістичного реалізму: І. Труш, Л. Левицький, А. Манастирський, П. Обаль, М. Івасюк ….
Й.Бокшай, "Ужок", 1945 р.
Виставкова робота у стінах музею представляла творчість й інших відомих художників: Сергія Івановича Васильківського (до 100-річчя дня народження)» (1954), Олекси Новаківського (1956), Осипа Куриласа (1965, до 95-річчя з дня народження), Миколи Івасюка (1965, як представника баталістичного живопису в українському образотворчому мистецтві). У ці роки особливо часто пропонувались персональні виставки Миколи Глущенка (1957), Стефанії Гебус-Баранецької (1957), Адальберта Ерделі (1958), Олени Кульчицької (1958), Антона Манастирського (1957), Вітовта Манастирського (1966).
Л.Левицький, "Дума про возз'єднання", 1954 р.
У Львівському музеї українського мистецтва відбувались і збірні виставки під гучними назвами-гаслами: «Виставка дипломних випускників Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва» (1953), «Виставка творів українських радянських художників» (1955), яка попередньо експонувалася на республіканській виставці у Києві та Москві, Обласна виставка львівських художників до 40-річчя великого жовтня (1957), обласна художня виставка до 700-річчя Львова (1957), Пересувна виставка творів українських радянських художників (1959) і т. д.. Всі ці експозиції «…різноманітного характеру із участю у них трьох поколінь львівських художників (…) – це творчий звіт понад сотні наших митців…». Метою подібних виставкових проектів було тільки одне – показати громадськості, що українська мистецька еліта (йдеться і про тих, хто творчо працював до 1944 року) із широко розкритими обіймами прийняла радянську ідеологію і радо співпрацює із комуністичною партією та підтримує все, що відбувається в «оновленій возз’єднаній Україні. На таких дуже розлогих експозиціях переплітались імена та прізвища С. Альбіновської, М. Водзіцької, К. Звіринського, З. Кецала, В. Патика, Є. Дзиндри, О. Шатківського, В. Любчика, В. Савінина, О. Попова, В. Сільвестрова…
А.Манастирський, "Запорожець", 1932 р.
У стінах Львівського державного музею українського мистецтва на той час дійсно переплелося багато несумісного, а часом суперечливого: давні ікони та твори соц. реалізму, сюжети з життя вільного козацтва та героїка Великої Вітчизняної війни, портрети людей із кардинально різними світоглядами та політичними переконаннями… Та й люди працювали різні. Після арештів та «чисток», після смерті Іларіона Свєнціцького залишилися співробітники музею, між якими – ті ж самі «буржуазні націоналісти», які, як могли, дотримувалися Статуту (прийнятого ще при Митрополиті) і тихо, без метушні, «під прицілом» обкомів, райкомів, співробітників відповідних органів (штатних і нештатних) виконували свої обов`язки.
1956 року до Львова після таборів повернулася Віра Іларіонівна Свєнціцька – донька І.С.Свєнціцького, відома дослідниця давнього українського мистецтва. Без сумніву, відповідними органами та окремими посадовцями було зроблено все, щоби принизити людську та професійну гідність доньки першого директора Національного музею, жінки, яку не зламали арешти, залякування, цькування. Повернувшись до рідного дому (помешкання родини Свенціцьких і в роки совєтів залишалось у будиночку подвір`я на Драгоманова 42), маючи змогу працювати у стінах музею, В.І. Свєнціцька до останніх днів залишалася «ангелом-хоронителем» установи. Вона мовчки, із почуттям відповідальності перед музейними працівниками, пам`ятаючи Митрополита і події, що відбувалися до завершення подій Другої Світової, дуже достойно, однією своєю присутністю та щоденною працею змушувала владні структури рахуватися із «Статутом» Національного музею та його традиціями. Без нарікань та особливих претензій, при кожній нагоді, у супроводі молодших співробітників, йшла до Вірменського собору – практично, свого робочого місця, де зберігалась збірка давніх ікон, і виконувала свої професійні обов`язки: була організатором конференцій та зустрічей із художниками, радо зустрічалася із «старою» генерацією митців, читала лекції. А ще – дуже багато досліджувала, писала, видавала… І сьогодні старше покоління музею, співробітники, яким пощастило працювати із Вірою Іларіонівною, згадують, як щороку 13 грудня, тихенько, щоби не бачили «сторонні очі», вона виймала з шухляди робочого столу коробку шоколадних цукерок (у радянські це було «дефіцитом») і пригощала співробітників – вшановувала в такий спосіб засновника і той славний день, коли 13 грудня 1913 року митрополит Андрей подарував українському народові Національний музей у Львові. Віра Іларіонівна Свєнціцька, як ніхто, розуміла вартість цієї установи для України, її народу та її майбутнього…
Віра Ілларіонівна Свінціцька за роботою
Продовження теми – «Національний музей у Львові: хрущовські 1960-ті»
29.11.2014