Ірина Гах

 

Див. «Національний Музей у Львові: часи радянські» 

 

 

«За Австро-Угорської монархії і поміщицько-буржуазної Польщі музей зазнав великі матеріальні труднощі. Проте, він не тільки зберіг, але й поповнив свої колекції на кошти, зібрані трудящими західних земель України, любителями мистецтва, громадськими діячами, ученими, художниками. За 50 років музей зібрав велику кількість цінних експонатів українського мистецтва різних періодів, вони мають велике значення для вивчення історії розвитку українського народного і професійного мистецтва».

                                                                                                                                                                                                  Каталог-путівник. Львів.1955

 

 

В перші роки після закінчення Другої Світової війни директор Національного музею у Львові Іларіон Свєнціцький разом із «старим складом» працівників – за визначенням нової влади – невиправних «буржуазних націоналістів», старався як міг зберегти всі експонати, дотримуватись традицій установи, знайти спільну мову із новими господарями. Директор розумів, що події, які розгорталися у повоєнному Львові, не давали оптимістичних прогнозів: ледь не щоденні арешти, погроми, знищенням Греко-Католицької Церкви, масові вивезення на заслання діячів науки і культури, а також звичайних громадян, зухвала поведінка радянських урядовців та військових вказували на неспокійні часи в  майбутньому….

 

Але Іларіон Семенович не мав права опускати руки. Після смерті Шептицького та встановлення радянської влади, він залишився керівником музею, де вся відповідальність лягала на нього. Він був зобов`язаний будь-якою ціною зберегти установу, а це означало, що встановлені при Митрополитові традиції мали бути дотримані, експозиція мала працювати у звичному режимі, виставки мали відкриватись, а наукові працівники та реставратори – виконувати свої обов`язки. Незважаючи на всі утиски, до останніх днів Свєнціцький як міг, продовжував впливати на ситуацію в музеї. До 75-ліття Лесі Українки (січень 1946) у спілці з бібліотекою Академії наук УРСР була влаштована виставка, присвячена цій даті. При вході у великий виставковий зал було розміщено один із кращих прижиттєвих портретів великої поетеси пензля Івана Труша, як за добрі митрополичі часи, гарно змонтовано експозицію: було представлено Україну, в якій жила та творила Л.Українка: пейзажі Волині, картини з життя селян перегукувалися з історичними матеріалами. До огляду пропонувалися книжки письменниці, рукописи та листи, фотографії, газетні публікації відповідно за послідовністю видання. На виставці побувало багато відвідувачів, про неї писала преса…

 

І.Труш. Портрет Лесі Українки. 1900

 

 

«У зв`язку з 30-ти річчям Радянської України у Львівському державному музеї українського мистецтва організована виставка, присвячена столиці республіки – Києву. Експонати, представлені на виставці, відтворюють мистецькі пам`ятники з часів Київської Русі» (з львівської преси 4.01.1948). 

    

 

Традиція щорічного вшанування Т. Г. Шевченка була справою обов`язковою, адже саме цією виставкою у березні 1914 року було практично розпочато виставкову діяльність  музею. «До 87 річниці з дня смерті великого українського поета-революціонера Т. Г. Шевченка колектив музею підготував цікаву виставку художніх творів поета. На виставці експонувалися дві оригінальні картина Т.Г.Шевченка – автопортрет і «Село», малюнок «Батько поета», два офорти та ін. Зокрема на виставці дібрано коло 200 ілюстрацій до творів великого Кобзаря (з львівської преси 10.03. 1948). 

 

Отже, здавалося, що в перші повоєнні роки робота музею йде звично, «по-старому». Але це тільки здавалося.  Комісія  відділу пропаганди і агітації ЦК КП(б)У, ретельно перевіривши роботу музею, констатувала: «в  резуль­таті недбалості в підборі кадрів наукових співробітників до деяких музеїв м. Львова... проникли... ворожі елементи». На безапеляційне переконання комісії колектив установи: «цілковито складається з місцевого населення», які зовсім не розуміють «принципи науково-дослідної роботи радянських музеїв». Вихід знайшли доволі швидко: крім того, що до музею було заслано «сумнозвісного» В. Любчика, руками якого 1952 року знищено практично всю збірку сучасного мистецтва, до колективу почали долучати нових «благонадійних» співробітників (російськомовних комуністів), постало питання організації та функціонування  партійної «ячейки».

 

Особливо гостро комісія скритикувала всі попередні виставкові проекти, і, звичайно, експозицію, де «в залах музею до огляду пропонувалися твори українських художників-емігрантів, які співпрацювали з  музеєм до початку Другої Світової війни». Для побудови нової експозиції та створення відділу радянського мистецтва Комітет у справах мис­тецтв при Раді Міністрів УРСР передав до музею 2436 художніх творів для поповнення фондової збірки роботами, які наочно демонстрували досягнення радянської образотворчості, але до експозиції потрапило лише 124. Питання нової експозиції та виставок із відповідним ідеологічним підтекстом стали особливо гостро. На початку 1950-х років у музеї відбулися кардинальні зміни.  

 

До радикально перебудованої 1953 року експозиції Львівського державного музею українського мистецтва 1955 року було видано  «Каталог-путівник» – підручний матеріал для проведення екскурсій, який упорядкували працівники установи: Катрушенко І., Гургула І., Нановський Я., Батіг М. У передмові «Путівника» у короткій формі автори виклали чіткий ідеологічний напрямок роботи в нових (дещо призабутих із 1939-1941 рр.) суспільно-політичних умовах. Жодного слова про Митрополита, ніякої інформації про виставкову та культурологічну роботу установи до 1946 року. Відтепер вся діяльність музею була спрямована на популяризацію українського радянського мистецтва у спілці із братніми російським та білоруським народами.

 

Нова експозиція (яку, до речі, приймала комісія у присутності І.Свєнціцького, на той час вже офіційно звільненого з посади директора) вповні відповідала вимогам комуністичної ідеології. У кількох приміщеннях палацового будинку по вул. Драгоманова 42 було широко представлене народне мистецтво, яке, без сумніву, на той час становило чи не найбільшу частину фондової збірки і вповні віддзеркалювало художні особливості та багаті традиції національного декоративно-прикладного та ужиткового мистецтва. Килими, тканини, вишивки, прикраси на зразках одягу, різьба по дереву, металу, рогу; вироби з кераміки та скла; народні писанки та іграшки  займали найбільшу частину експозицій палацового будинку. Поряд із творами відомих різьбярів Василя та Миколи Шкрібляків, майстра-скриняра Михайла Рибчука (Карпатський регіон), експонувалися роботи майстрів із Тернопільщини, Дніпропетровщини: зразки настінних розписів із Петриківки, прекрасні квіткові композиції В.Павленко, П.Глущенко, М.Тимченко, В.Клименко. Вартісні пам`ятки білоруської збірки, привезеної ще за часів Митрополита (полотна із вибійками, рушники) та давні речі російських майстрів, які були власністю родини Свєнціцьких. В такий спосіб організатори виставки представляли дійсно вагомі фондові надбання та відповідали вимогам ідеологічного спрямування – демонстрували взаємозв'язок культур братніх народів.

 

Юрій Змієборець. ХV ст.

 

Відділ давнього українського мистецтва в загальній експозиції музею був представлений дещо скромніше, але вартісно. Зразки прикладного мистецтва ХІІ-ХІVст.: ікони-медальйони та енколпіони, ікони ХІV-ХVІІІ ст., зокрема: давні шедеври: Юрій-Змієборець ХІVст. зі Станилова, Архангел Гавриїл ХV ст. із Дальова та ін.; неперевершені пам`ятки пензля Івана Рутковича – Архангели Гавриїл та Михаїл (Жовківський іконостас 1697-99) та ін.. До огляду пропонувались – давня скульптура (колони, царські врата, хрести, свічники),  вироби з металу (лампади, підноси, скриньки), плащаниця, опріччя фелону були правдивою окрасою новопобудованої експозиції. Іконопис ХVІІ початку ХVІІІ ст. представляли ікони  Йова Кондзелевича – автора славнозвісного Богородчанського іконостасу та твори невідомих авторів на релігійну й історичну тематику (портрети історичних персонажів, зображення святих).     Живописний твір Луки Долинського – портрет старця та скульптура Й.Пінзеля Юрій-Змієборець пропонувалися як зразки розквіту національної образотворчості минулих століть. 

 

                           

Л.Долинський. Портрет старця. ХVІІІ ст.

 

 

Один із найцінніших, найповніших і найбільш якісно укомплектованих відділів фондової групи «Рукописи та стародруки» на новій експозиції давнього мистецтва представляли лише п`ять пам`яток: два Євангелія поч. XVІ ст., ще два – датовані 1546, 1673 рр., та рукописний Анфологіон 1631 р. Друковані книжки московського першодрукаря Івана Федорова займали виокремлене місце, де акцент ставився саме на походженні Федорова як вихідця із Московії.

 

Виконуючи настанови радянського уряду щодо популяризації «класичного радянського мистецтва», працівники музею практично об`єднали в один розділ два не зовсім «ідеологічно сумісних» періоди становлення та розвитку національної образотворчості ХІХ-ХХ ст.: «Історія українського мистецтва цього періоду, тісно пов`язана з історією боротьби проти експлуататорських класів, проти реакційної буржуазно-поміщицької культури за близьке і зрозуміле народові реалістичне мистецтво» (Путівник). Отже, радянська історія об`єднала І.Труша, О.Новаківського, О.Кульчицьку, О.Куриласа, К.Устияновича та ін. галицьких мистців із великим переліком радянських художників, твори яких надійшли до музею. Саме про них І.Свєнціцький мав необережність висловити власну думку, що стало чи не «останньою краплею» серед причин його звільнення з посади директора: «...На теперішню пору, коли українське радянське мистецтво, як ствер­див тов. Хрущов, є на піднесенні, на якому воно ще ніколи не було, і коли вимоги пересічного глядача до мистецтва зросли незвичайно високо, деякі експонати цього відділу (новоствореного  радянського – Г.І.) не можуть задовольнити тепер ні колективу музейних робітників, ні глядачів». Та у нових реаліях твори, як виявилося, не просто «не могли задовольнити» – а навіть «дуже пасували» один-одному.

  

   К.Устиянович. Шевченко на засланні. 1880-ті рр.

 

 

«Не дивлячись на тяжкі умови соціального і національного гніту в царській Росії і Австро-Угорській монархії, народи висували з свого середовища видатних майстрів мистецтва, які своїми творами сприяли боротьбі за визволення і свободу трудящих. Історія українського мистецтва цього періоду, так само як історія мистецтва російського народу, тісно пов`язана з історією боротьби проти експлуататорських класів, проти реакційної буржуазно-поміщицької культури за близьке і зрозуміле народові реалістичне мистецтво. Велика роль розвитку українського мистецтва належить видатним російським художниками-реалістам – Д.Г.Левицькому, В.Л.Боровиковському, В.А.Тропініну, які створили багато творів на Україні та мали вплив на розвиток як російського, так і українського образотворчого мистецтва». (Путівник) 
 

«В дружбі з Чернишевським і Добролюбовим зміцнювався революційно-демократичний світогляд великого народного поета і художника Т.Г.Шевченка…» – творами видатного національного митця розпочиналася експозиція ХІХ ст.:  «Се мій батько» та «Село». А далі – картини Тропініна, Яблонського, Трутовського; галицькі митці – Устиянович, Романчук, Копистинський, Вацик, Пстрак та ін.; до огляду пропонувались і розкішні краєвиди С.Васильківського, С.Світославського, портрети М.Пимоненка.

 

С.Васильківський. Хати взимку

 

 

Експозиція ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст., розгорнута у виставкових залах корпусу, побудованого в 1930-х рр., була настільки розлогою, що розміщувалася навіть на сходовій клітці. Зібрані в одних приміщеннях роботи Красицького Ф., Їжакевича І., Світлицького Г. та ін., разом із відомими у Львові іменами – Труша І., Северина І., Кульчицької О.,  Куриласа Й., Манастирського А., Сосенка М., Сельського Р., Глущенка М., Смольського  Г. та ін. повинні були ідеологічно сприяти боротьбі «…з антинародними тенденціями безідейності, формалізму і натуралізму, які гальмують розвиток художньої культури…». Роботи із плакатно-агітаційними назвами: «Ні кроку назад!» сумнозвісного художника В.Любчика, «Клятва молодогвардійців» П.Келерт, «Перша листівка» Заруби К. та б. ін. демонстрували «…соціалістичне за змістом і національне за формою радянське мистецтво українського народу». Експозиція закінчувалася творами графіки та скульптури, де, безумовно, не обійшлося без зображення вождів (погруддя Леніна, автор – Морозов М.Г.; скульптура Сталіна, автор – Вронський М.К.,), які чередувались із із зображеннями відомих письменників та акторів, Героїв Соціалістичної Праці. 

 

Є.Данилевський. Проба сталі. Харківський тракторний завод. 1952

 

 

Після Іларіона Свєнціцького директорське крісло зайняв Вячеслав Сем`ярчук (1952-1959), член КПЗУ, на якого покладалися відповідні надії щодо майбутньої роботи музею. Одним із перших завдань нового директора стало переміщення великого фонду давнього мистецтва з музейних приміщень по вул. Драгоманова 42 до Вірменського собору. Кращі зразки іконопису ХV-ХVІІІ ст., декоративне дерево (хрести, свічники та ін.), дерев`яна скульптура ХVІ-ХІХ ст. та ін.  на кілька десятків років знайшли прихисток у стінах древнього храму, інтер`єр якого було відповідно переобладнано. Сьогодні важко судити про історію цього перенесення: можливо, саме воно і врятувало безцінну збірку давнього сакрального мистецтва. Знаємо, що радянська ідеологія особливо нетерпимо ставилася до релігії, докорінно знищуючи її матеріально-духовні цінності. Органам влади було добре відомо, хто створив музей, і яке значення для Львова, та й для всієї України мають скарби, які знаходились у будинках по вул. Драгоманова. На наше переконання, саме той факт, що з 1953 року близько 10000 одиниць пам`яток давньої сакральної культури «перечекали» неоднозначні часи за грубими стінами Вірменського собору, врятувало та практично зберегло збірку від страшної долі тих двох тисяч робіт, які були знищені у 1952 році.  Всі речі, які зберігалися у Вірменському соборі, кілька десятків років ретельно опрацьовувалась науковцями й оберігалась реставраторами.

 

Автор цих рядків була добре знайома із відомим іконописцем, українцем, монахом-студитом о. Ювеналієм (Мокрицьким), який у 1994 році вперше після тривалого часу приїхав до незалежної України. Він мав щастя бути допущеним (вхід до собору був тільки по відповідним дозволом) до «Вірменського фондосховища» і пізніше у розмові щиро визнав, що ті неоціненні скарби, які знаходилися у соборі, повинні бути експоновані та представлені до огляду.

 

                   

О. Ювеналій, Гаюк В. (директор Музею історії релігії),  Гах І. 1994

 

 

Практикуючий іконописець, учень Василя Дядинюка, автор великої кількості робіт на сакральну тему, а також – відомих на весь християнських світ ікон іконостасу Святої Софії в Римі, був приємно здивований тим, що збірка ікон Митрополита не була знищена у радянський період. Він належно оцінив роботу співробітників музею, які весь час опікувалися захованими пам`ятками.

 

А захоплюватись було ким. Весь «радянський час» у музеї, поряд із «засланими» партійцями та різними «штатними і нештатними» співробітниками працювали справжні музейники-патріоти, завдяки яким національні скарби збережено. 

 

 

Продовження теми – «Національний музей у Львові: В умовах соцреалізму»

 

31.10.2014