Ірина Гах

 

Див. «Національний музей у Львові: В умовах соцреалізму» (1954-1956)»

 

 

«Есть во Львове здания, которые вмещают огромный и интереснейший мир. За их дверью начинается дорога в прошлое, сквозь многие десятилетия и столетия. Это – музеи. ЦК КПСС принял постановление о повышении роли музеев в коммунистическом воспитании трудящихся. В нем предлагались конкретные меры по усилению пропаганды памятников материальной и духовной культуры, славных революционных и трудовых традиций нашего народа».                                      

(зі львівської преси 1965 р.)                                                                 

 

Після Другої світової війни галицькі художники регулярно звинувачувалися радянською владою у формалізмі, відході від радянської тематики та у небажанні приєднуватися до когорти радянських колег, які захоплено розповідали про «блага» більшовицької системи. Лише після смерті Сталіна в галузі культури та, зокрема, образотворчого мистецтва відчулося деяке послаблення цензури. Було реабілітовано відомих митців (наприклад, М.Бойчука та бойчукістів, О.Архипенка); почала зростати кількість громадських організацій, було піднято питання захисту історичних і духовних цінностей.

 

В.Касіян. Портрет В.І.Леніна. 1947

 

«Відлига» політична спровокувала «відлигу» культурну. По великих містах з’являються угрупування молоді, чия творчість демонструє якісно «інші» засоби художньої мови. Так звані «шістдесятники» відразу привернули до себе увагу, адже були не лише талановитими, обдарованими, ерудованими людьми, а й відрізнялися активною громадянською позицією та почуттям власної гідності, бажанням незаангажованого самовиразу національної ідентичності. У своїх творах вони уникали тематичних картини революційної тематики, пафосних сюжетів з робітниками та колгоспниками, натомість підносили ідею національної самобутності України, що отримало шалений спротив як зі сторони партійного керівництва, так і із боку безапеляційних соцреалістів. Адже все, все, що не вкладалося у рамки ідеології компартії, було неприйнятним, вважалося шкідливим, аморальним, протизаконним, бо руйнувало існуючу художньо-естетичну модель. Тож нетривала «хрущовська відлига» скінчилася доволі швидко, залишивши по собі присмак арештів, цькувань, а часом – повної ізоляції від суспільства та заборони працювати у творчих напрямках. Але це буде потім…

 

1960-ті. Заступник директора з наукової роботи М.Моздир, багатолітня співробітниця І.Гургула, директор ЛДМУМ – Г.Якущенко

   

У 1960-х роках діяльність Львівського державного музею українського мистецтва (ЛДМУМ) була яскравою ілюстрацією напрямків роботи установ культурологічного призначення, які декларувалися «зверху». 1962 року директором музею було призначено комуніста Якущенка Георгія Даниловича, на якого було покладено завдання тримати під чітким контролем все, що відбувалося у «націоналістичному кублі», створити всі умови для популяризації радянського мистецтва та повного забуття «уніятського минулого». Практичний заклик до дій у галузі культури (особливо щодо діяльності колишнього Національного музею у Львові, створеного митрополитом Андреєм) підсилила постанова ЦК КПРС «Про доповідну записку відділу пропаганди й агітації ЦК КПРС по союзних республіках «Про недоліки науково-атеїстичної пропаганди» від 4.10.1958. У цьому документі особливо наголошувалося на питаннях релігії, яка була одним з найбільших пережитків класових формацій у свідомості людей. Звільнення радянського суспільства від її впливу ставало найвідповідальнішим завданням роботи партійних ідеологів. Постанова різко критикувала діяльність державних органів, які намагались контролювали діяльність Церкви, зобов'язувала партійні, комсомольські та громадські організації розгорнути пропагандистський наступ на «релігійні пережитки»; державним установам пропонувалося здійснити заходи адміністративного характеру, спрямовані на жорсткість умов існування релігійних громад. Особливо подразнюючим для радянського уряду був той факт, що у 1960-х роках саме на приєднаних 1939 року західноукраїнських землях була зареєстрована найбільша на території УРСР кількість релігійних громад: Львівська обл. – 928, Івано-Франківська – 488, Закарпатська – 432, Рівненська – 311. Для порівняння: Київська – 188, Черкаська – 89. А, отже, атеїстична робота мала б тут проводитись з особливим «натхненням».

    

Яка доля чекала фонди «бувшого» Національного музею у Львові, «переповненого» сакральними творами, у нових реаліях декларації жорсткого атеїзму й абсолютної нетерпимості до всього, що було пов`язано з духовністю чи церквою, тим більше – з іменем Митрополита, прогнозувати було неважко. Без сумніву, переведення основної маси сакрального живопису «подалі від очей влади» у Вірменський собор частково рятувало ситуацію, бо «зачинені» пам`ятки церковної культури аж не настільки сильно «дратували» відповідні органи своєю присутністю у музейному комплексі по вул. Драгоманова. Знищення творів націоналістичного змісту 1952 року, арешти та залякування працівників теж зробили свою справу… Але цього новій владі було замало. Споруда, дарована Митрополитом, стояла на тому самому місці, неушкоджена війнами, із частково «старим» складом співробітників, які багато чого пам`ятали.

    

Для високопосадовців, які керували ідеологічними програмами Львова, і в безпосередньому підпорядкуванню яких знаходилось «націоналістичне кубло», робота музею не справляла враження надійного партнера у пропаганді «совєцьких» ідеалів. Всю внутрішню працю музею необхідно було організувати в такий спосіб, щоби відволікти увагу від «сумнівного минулого» установи і надати їй якісно новий напрямок діяльності. Тож у 1960-х роках робота ЛДМУМ активно налаштовувалась на пропаганду радянського образотворчого мистецтва, що інтенсивно підтримувалося керівниками владних партійних структур.

 

Підкреслено значимою подією у культурному житті Львова та музею стала інтенсивна підготовка та активна участь в організації декади української культури та мистецтва у Москві. 6 липня 1960 року в Музеї українського мистецтва було урочисто відкрито виставку, яка представляла «роль художників як помічників партії і держави у справі комуністичного виховання трудящих, зростання творчої активності львівських митців» (з львівської преси). На відкритті був присутній сам міністр культури УССР Р.В.Бабійчук та секретар Львівського обкому КПУ Ф.Т.Коваль, що для Львова було неабиякою подією. Експозиція представляла українську образотворчість у столиці СРСР під гаслом «Художники Львівщини до декади української літератури і мистецтва в Москві». Близько 400 робіт (скульптура, живопис, графіка, прикладне мистецтво) старшого та молодшого покоління львівських художників продемонстрували свої кращі напрацювання, а головне – відповідали формату, який хотіли бачити ідеологи партійної верхівки, що й викликало масу схвальних відгуків не тільки місцевої преси, але було відзначено й на всесоюзному рівні. Якісні здобутки львівських митців стали відомими на весь Радянський Союз і, практично, львівське мистецтво отримало «зелене світло» для подальшого розвитку. Завдяки безпосередньому виходу на центральні організаційні структури Спілки художників СРСР у Москві львівські автори одержали заслужене визнання, а імена О.Кульчицької, А.Манастирського, В.Манастирського, Л.Левицького, С.Караффи-Корбут, Є.Дзиндри, С.Грузберга, В.Патика, М.Старовойт, Е.Миська, Я.Чайки та багатьох інших стали відомими на весь Союз. Завдяки активній участі у цьому грандіозному проекті Музей українського мистецтва заслужив статус доволі «ідеологічно надійного».

 

Вітольд Манастирський. Портрет Народного художника УРСР Антона Манастирського, 1949

 

Наступною важливою подією у житті музею було вшанування на державному рівні «значимої дати» – святкування 25-річчя возз’єднання західноукраїнських земель із Радянською Україною. Знову за практично тим самим сценарієм: «У найбільших музеях міста відкрилася ретроспективна виставка творів художників західних областей Радянської України: Львівської, Волинської, Івано-Франківської, Ровенської, Тернопільської, а також Чернівецької та Закарпатської. Виставка була підсумком творчої праці великого загону живописців, скульпторів, графіків, майстрів декоративно-прикладного і народного мистецтва; вона стала яскравою демонстрацією єдності мети художників усіх поколінь, їх вірного служіння своєму народові в ім`я побудови комуністичного суспільства». (З передмови до Каталогу). У залах працівники Музею українського мистецтва представили експозицію класиків львівської графіки: О.Кульчицької, Л.Левицького, Є.Безніска, С.Гебус-Баранецької, З.Кецала, С.Караффи-Корбут, О.Куриласа, Я.Музики, П.Обаля, О.Шатківського та ін.

  

С.Гебус-Баранецька. "Навіки разом" (з виставки до річниці возз`єднання), гравюра, 1964

 

Крім згаданих вище показово-грандіозних виставкових заходів у музеї відбувалися і менш масштабні, але цікаві експозиції. Наприклад, виставка творів українських художників ХІХ – початку ХХ ст. з приватних колекцій (1962) представила до огляду свої збірки, які запропонували львівські шанувальники образотворчого мистецтва Є.К.Лазаренко, М.І.Рудницький, Р.С.Сколоздра. До огляду (як у «старі», дещо призабуті часи) пропонувались твори Устияновича, Копистинського, Романчука, Васильківського, Труша, Северина, Новаківського, Кульчицької, Ґеца, Обаля, Федюка, Глущенка, Смольського та ін. У травні 1965-го «До 20-річчя перемоги над німецько-фашистськими загарбниками в залах Львівського державного музею українського мистецтва відкрито виставку «На сторожі миру». Серед експонованих творів є багато оригінальних малюнків», – зазначала львівська преса, доволі детально описуючи всі представлені роботи. Змістовною була і Виставка художньої тканини (1962), організована працівниками музею І.Гургулою та С.Чехович. 1963 року відбулася виставка творів Осипа Куриласа, 1965-го – Миколи Івасюка і С.Караффи-Корбут (1965), 1966-го – Вітовта Манастирського, 1969-го – посмертна, Олени Кульчицької. Велику виставку творів прикладного та декоративного мистецтва – близько 2 200 експонатів, було розміщено у 15 залах музею (1966). Практично до кожної виставки видавалися каталоги, працівники музею активно співпрацювали з місцевою пресою. У музеї також відбувалися виставки, привезені з інших соціалістичних республік: сучасне мистецтво Молдавії представляли С.Д.Тухар та А.А.Давид (1962), персональна виставка знаменитого литовського графіка Стасіса Красаускаса урочисто відкрилася в січні 1965 року. Отже, виставкове життя Львівського музею українського мистецтва і надалі проходило активно і яскраво, із залученням преси, а на відкриття запрошувалися високопосадовці із владних кабінетів.

 

На обласній виставці у ЛНМУМ 1960 р.

 

Адміністрація музею чітко виконувала поставлені партією завдання. Внутрішня робота, яку в 1960-х роках очолював відомий дослідник української образотворчості М.І.Моздир, відбувалася планово і складалася не тільки з опрацювання фондової колекції, але й з виїзних експедицій, які, практично поповнювали музейну збірку новими надходженнями; проводилися наукові конференції, зустрічі з художниками; у стінах музею запрацював лекторій. У практику максимального «залучення трудящих та працівників сільського господарства Львівщини» до мистецтва загалом і творчими досягненнями радянських художників зокрема до освітньої роботи було введено ще один захід: працівники музею їздили по підприємствах, колгоспах, школах і т. д. з лекціями на різноманітні мистецькі теми. Найбільш затребуваними були дві лекції: «Львівський музей українського мистецтва – скарбниця надбань народу» та «Шевченко – художник»

      

Незважаючи на боротьбу партійних органів із релігією, інтерес до сакрального мистецтва, в тому числі завдяки ініціативі «старого» складу працівників музею, як на 1960-ті роки, був доволі високим. У квітні 1960-го у спілці з Академією будівництва й архітектури УРСР у музеї відбулася велика конференція, на якій виступили співробітники музею: В.І.Свєнціцька – із доповіддю «Іван Руткович – видатний живописець кінця XVII ст.» і В.Островський – про «Луку Долинського – видатного художника XVII ст.». Ще через кілька місяців відбулась конференція, присвячена 600-річчю від дня народження Андрія Рубльова, де, зокрема, В.І.Свєнціцька у своїй доповіді розповіла про давній український монументальний та станковий живопис, а П.Жолтовський – про пам`ятки живопису, архітектури, скульптури ХV-ХVІІІ ст., які були віднайдені за останні роки у Львівській області. Але, тим не менше, протягом 1960-х років у стінах Львівського державного музею українського мистецтва не відбулося жодної виставки, присвяченої сакральній тематиці. Хоча на початку серпня 1961 року у селі Вовків також було відкрито філію музею – меморіальний музей Корнила Устияновича.

 

Мусимо зазначити, що протягом 1960-х років було доволі серйозно укомплектовано фондову колекцію, пріоритет надавався творчому доробку місцевих художників. Так у фондових збірках з’явилися твори кількох поколінь львівських митців. Найбільш характерний для львівської школи малярства колористичний напрям досяг свого розквіту в 1960–1970-х рр. у творчості Р.Сельського («Акерманські човни» (1960), «Червоний вечір» (1968), «Карпатська ідилія» (1968), «Півень» (1970); а також: В.Манастирського («Гірські квіти» (1957), «Інтер’єр з дзеркалом» (1960), М.Сельської («Дземброня» (1967), О.Ліщинського («Під вечір» (1958), «Вечірній мотив» (1977), Р.Турина («Кипарисова алея» (1958), «Кримський пейзаж» (1958), Р.Сільвестрова («Портрет Р.Сельського» (1967). Експресивний напрям, мало відчутний у 1950-х рр., втілився в атмосфері «відлиги» у творах Данила Довбошинського (портрети народного майстра Ю.Корпанюка і художника Р.Турина), Степана Коропчака («Чорний Черемош» (1961), «На полонині» (1971) та Володимира Патика («Коровай» (1967), «Човни на березі Азовського моря» (1975). Національно-романтичні традиції у 1960–1970-х рр. позначили поглиблене звернення до тематики фольклору у творах Г.Смольського («Мій Космач» (1967), «Космач» (1972), М.Андрущенка («Колядки» (1968)), П.Грегорійчука («Маланка» (1970).

 

У цей же час у львівському мистецькому середовищі виникає зацікавлення новими малярськими формами, характерними для світового мистецтва (абстракціонізм, сюрреалізм, неореалізм). Зокрема, до експресивних абстрактних форм звертається учень та послідовник Р.Сельського Карло Звіринський («Потустороннє» (1965), «Дрібниці» (1966)), а також Петро Маркович («Чорні квіти» (1968), «Композиція» (1968)), Зеновій Флінта («Гірський потік» (1968)), Олег Мінько («Смуток» (1964), «Місячне сяйво у вікні», «Композиція з прямокутників» (1968), «Крик» (1968), «Ілюзіоніст» (1969)).

 

Наприкінці 1960-х рр. у стінах Львівського державного музею українського мистецтва відбулася грандіозна подія, яка також суттєво поповнила фондову колекцію творами сучасного образотворчого та прикладного мистецтва. «Щоб належно зберегти і широко експонувати неоціненні скарби нашого народу, ІІІ пленум правління Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам`ятників історії та культури у березні 1968 року порушив клопотання про добудову за кошти громадськості приміщень Львівського музею українського мистецтва. […] Для здійснення добудови музею при правлінні обласної організації Товариства створена комісія, яка займається і збиранням коштів. […] Комісія сподівається, що художники, письменники, вчені, працівники культури та мистецтва, широкі кола громадян візьмуть найактивнішу участь у цій почесній і благородній справі», – з таким закликом до громадян звернулися Українське товариство охорони пам`ятників історії та культури, Львівська обласна організація, Львівське відділення спілки художників УРСР, Львівський музей українського мистецтва. Члена комісії по добудові приміщень були дуже поважні особи: М.Я.Гиндюк – перший заступник голови Львівської обласної ради депутатів трудящих, Д.П.Крвавич – скульптор, заслужений діяч мистецтв, Р.А.Братунь – поет, голова правління Львівського відділення Спілки письменників України, Я.Д.Вітошинський – начальник обласного управління культури, Б.Г.Возницький – директор Львівської картинної галереї, Я.П.Запаско – ректор Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, А.Й.Кос-Анатольський – композитор, голова правління Львівського відділення Спілки композиторів УРСР, В.І.Свєнціцька – завідувач відділу стародавнього мистецтва ЛДМУМ, Р.Ю.Сельський – відомий львівський художник, великий друг і оцінювач музею та ін.

  

Твір О.Новаківського, подарований музею родиною Новаківських 1969 року.

 

У стінах музею 1969 року була розгорнута велика Виставка-продаж художніх творів, подарованих у «фонд добудови музею українського мистецтва», в якій взяли участь відомі та молоді художники. Свої твори музею подарували знані митці, які брали активну участь в мистецькому житті Львова до 1944 року: Софія Альбіновська, Ярослава Музика, подружжя Сельських, Олекса Шатківський, Леопольд Левицький та ін. До них приєдналося молодше, багатообіцяюче покоління митців: К.Звіринський, С.Караффа-Корбут, З.Кецало, Л.Медвідь, Р.Петрук, І.Остафійчук, В.Патик, З.Флінта, Д.Крвавич, Б.Сорока, А.Бокотей, М.Павловський, О.Дуфанець та ін. Із приватних колекцій до музею потрапили твори І.Труша, М.Бутовича, П.Ковжуна, М.Сосенка, М.Глущенка, О.Куриласа, М.Федюка, Д.Іванцева. Розбудови музею не відбулося, але фондова колекція ЛДМУМ отримала велику кількість експонатів, що в майбутньому стали основою побудови експозиції відділу мистецтва радянської доби.

 

 

 

Продовження теми – «Національний музей у Львові: брежнєвські ‘70-ті».

 

 

30.01.2015