[Зоря, 1890, № 1 (1 (13).І); с.1–4]
Быстро шумить и грôзно бєсь о камѣнє рѣка Стрый, переплываючи срѣбною гадюкою въ три скруты невеличке гôрске село Н. А понизше села четвертый, найкрутѣйшій скрутъ. Рѣка перехопила пôвперекъ усю вузеньку долину, на котрôй лежить село. Зъ одного боку берѣгъ пологій, рѣнь та мизерна лука, зъ другого гора такъ и нависла камяными ребрами надъ рѣкою, а вода зъ усею силою бєсь о ти̂ ребра и грызе-грызе ихъ зо споду, крутить ся, а далѣ втишуєсь, успокоюєсь и творить обширный, глубоченный виръ. Синѣєсь ту прозора вода, гуляють по нѣй червонопери̂ кленѣ та швидки̂ плотицѣ, искрить ся ярко палаюче сонце та разить очи. Повысше того вира Стрый розливъ ся широко, за те й мѣлкій: тамъ брôдъ, котрымъ иде й громадска дорога до Н. Хто хоче ѣхати до села зъ низу, мусить черезъ той брôдъ. Лѣтомъ, коли вода мала, то воно й нѣчого, ледви по колодки засягне, а конямъ лишь троха повысше колѣнъ. Але коли вода велика пôсля дожджу, то не дай Господи туды пускати ся! Не то що вода глубока на бродѣ, але быстра така, рве камѣнє зъ пôдъ нôгъ и котить камѣнє зъ горы и дуже легко може вôзъ перевернути. А въ такôмъ разѣ прощай ся зъ душею! Понесе просто въ виръ. Правда, передъ виромъ стоить скôсно поперекъ усеи рѣки рядъ великого камѣня, — немовь здоровенни̂ волы гуськомъ черезъ воду йдучи полягали тай закаменѣли, а объ ихъ хребты гнѣвно бє ся хвиля та вкрыває ихъ величезными шапками бѣлои пѣны. Але въ повѣнь камѣня того не видно, тôлько страшенный шумъ и клекôтъ дає знати, де воно лежить, а якъ вода ще бôльша, то вже безъ шуму котить ся поверхъ, тôлько оденъ одноцѣльный водяный валъ, а понизше такажь водяна долина зъ гребенемъ пѣны означують те мѣсце, немовь порôгъ при входѣ въ бездонный виръ.
Одного прекрасвого лѣтного дня высоко вже пôдбилось сонце надъ тѣсною Н-скою долиною; высоки̂ горы довкола, покрыти̂ чорнымъ смерековымъ лѣсомъ, немовь дрѣмали на спецѣ, дыхаючи горячимъ смолянымъ запахомъ. Село оддалѣкъ тонуло въ якôйсь синѣй памороцѣ. Вôдъ рѣки тягло свѣжимъ духомъ, холодною водяною парою. На верхахъ гôръ лысыхъ та ясно-зеленыхъ пестрымъ рядномъ порозкидались турмы овець; тужливо и протяжно лились звуки вôвчарскои трембѣты, лунаючи вôдъ верха до верха. Зъ темнои лѣсовои гущавины на той звукъ вôдкликаєсь иншій, рѣзкій голосъ — то рôгъ скотаря, а въ перестанкахъ, мовь тонесенька струна десь глубоко пôдъ землею ледве чутно зазвенить — то металевый звоникъ на шиѣ у коровы, що десь въ лѣсѣ на плаю пасеть ся. И все те, бачить ся, зовсѣмъ не перебиває великои тишѣ, не бентежить супокою природы.
Тôлько Стрый не то шумить, не то журчить принадливо, котячи по камѣню свои хрустальни̂ воды, — такъ здаєсь и просить тебе скупатись въ своихъ хвиляхъ, освѣжитись и новои силы набратись.
Не въ якôй другôй, а въ такôй именно цѣли ишли до вира два молоди̂, свѣжи̂ и весели̂ паничики въ темныхъ, лѣтныхъ жакетикахъ и въ соломяныхъ капелюхахъ зъ невеличкими, рôвными крысами та зъ широкими трибарвными стяжками, що опоясували трохи не весь наголовачь. У старшого за ту стяжку заткнуте було сойчине крыло, у молодшого якась немудра, але рѣдка, гôрска квѣтка, трохи чи не той приземистый полониньскій будякъ, що звесь головатень и на день розпускає свою бѣлу зъ великихъ невянучихъ платкôвъ квѣтку, а на нôчь затулює ѣѣ. У кождого на плечѣ закиненый бувъ рушникъ, а у старшого, лѣтъ около сѣмнадцяти парубчака, такожь гарна, блискуча стрѣльба-лерошѣвка. Ишли вони звôльна, розглядаючись, хочь очевидно кождый за чимъ иншимъ глядѣвъ.
— Що за чудесный видъ ! — мимоволѣ скрикнувъ молодшій паничь. Вôнъ бувъ рокомъ молодшій вôдъ свого брата, хочь ростомъ майже зовсѣмъ догонивъ, коли навѣть не выпередивъ єго. Єго очи розбѣгали ся по неширокôмъ, але роскôшнôмъ гôрскôмъ краєвидѣ, вôдъ тыхъ овець, що немовь красыми ряднами накидани̂ були по полонинамъ, ажь до синього хрустального плеса вирового, що лежало передъ ними и вôдбивало въ собѣ и скôсными пластами настобурчени̂ сѣри̂ та червони̂ скелѣ, и стежечку, що вилась поверхъ нихъ понадъ самою кручею, и темный бôръ, що пôднимавъ ся ще высше и по стрôмкому склонѣ горы пявъ ся та пôдхапувавсь чимъ разъ высше ажь пôдъ саму полонину.
— Що за чудесный видъ, — повторивъ хлопець по хвили, и широко, зъ цѣлои груди, дыхнувъ пречистымъ повѣтрємъ, насыченымъ теплою парою, розгрѣтою въ лѣсѣ живицею та пахощами цвѣтôвъ и скошенои десь на лѣсовôй полянѣ травы. Вôнъ, бачилось, бажавъ усѣмъ своимъ єстествомъ нассати ся тои красы, свѣжости та живучои силы, котрою ту дыхала вся природа.
Тымъ часомъ братъ єго бѣгавъ быстрыми, синѣми очима по рѣнистôй порѣчинѣ, немовь шукавъ чого. Наразъ ставъ и зупинивъ брата.
— Пстъ, пстъ, стôй, не рушай ся!
— Що таке? — спытавъ молодшій.
— Куликъ, куликъ, онъ тамъ мѣжь камѣнємъ шниряє!
Вôнъ знявъ стрѣльбу, наготовивъ ѣѣ до выстрѣлу и почавъ пôдходити пташку. Але куликъ мабуть не дурень бувъ, бо хочь нѣбы и не дуже втѣкавъ, а такъ тôлько бѣгавъ собѣ поцвѣркуючи та головкою потакуючи, але все ховавъ ся по за стырчаче камѣнє такъ, що стрѣляти до него було нѣякъ.
— Проклята бестія осторожна! — прошептавъ зо злости паничь.
— Та покинь ты єго ! — заговоривъ молодшій, — охота тобѣ тратити набоѣ на таку дробину ! Охъ ходи, выкупаємось, а опôсля лѣскомъ пôдемо, та на поляну, та въ ярокъ, то тамъ певно щось бôльшого буде !
Але старшій не слухавъ навѣть тои бесѣды, а тôлько гнѣвно та нетерпливо кивнувъ на меншого рукою и дальше зъ приложеною до лиця кольбою стрѣльбы слѣдивъ за куликомъ.
— И Богъ єго знає, що то за приємнôсть мордувати таку бѣдну та нешкôдливу пташину, — говоривъ мѣжь тымъ молодшій на пôвъ до брата, а на пôвъ самъ до себе. — Отъ каню, яструба, орла, то що иншого, до того я й самъ охочій. А то кулика! Нѣ зъ того пожитку, нѣ приємности. Мундзю, покинь! Ходи ! — крикнувъ голоснѣйше, бо братъ слѣдячи за куликомъ доволѣ таки далеко въ низъ по надъ рѣку вôдбѣгъ бувъ вôдъ него. Не знати, чи той крикъ, чи що инше сполошило кулика, досыть що наразъ вôнъ схопивъ ся и понадъ саму воду перелетѣвъ на другій бôкъ Стрыя.
— И чого ты гайвороне кричишь ? — обрушивъ ся Мундзьо на меншого брата. — Бачь, птицю сполошивъ! А я вже отъ-отъ мавъ выстрѣлити!
— Овва, велика здобычь! И на що-бы вона тобѣ здала ся, хочь-бы й забивъ?
— А тобѣ що до того? На то, щобъ забити ! Коли бо ты нѣ, — абы тôлько менѣ на злôсть зробити. Крикнувъ тай наполошивъ.
— Агій на тебе! Ще хто знає, чи й я наполошивъ, а вôнъ уже ажь почервонѣвъ, такъ розгнѣвавъ ся ! Фе, Мундзю, не гарно такимъ бути !
— Мовчи, дурню! — крикнувъ Мундзьо. — Що то, хто зъ насъ старшій, я чи ты ? Якимъ правомъ ты будешь мене розуму вчити?
— Ну, ну, ну, — гамуй ся, гамуй ся ! Я тому не виненъ, що ты старшій и такій дразливый. А ты вже заразъ и: дурню! А що, якъ-бы я взявъ тай розгнѣвавъ ся й собѣжь? Бо скажи на правду: якій я въ тебе дурень? Хочь ты рокомъ старшій вôдъ мене, але оба мы разомъ натуру здали, и тота тôлько мѣжь нами рôжниця, що я маю пяту льокацію, а ты пятнадцяту.
— О, вже мôй Тоньо почавъ на своихъ льокаціяхъ ѣздити! — гнѣвно воркнувъ Мундзьо и вôдвернувъ ся.
— Нѣ, анѣ не думаю ѣздити, а тôлько кажу, що якъ-бы я такій, якъ ты, то мавъ-бы право нагнѣватись на тебе. Але я не гнѣваюсь, бо знаю, що ты се такъ сказавъ, спалахнувъ тай ляпнувъ!
Мундзьо йшовъ вôдверненый, а при послѣднôмъ словѣ брата навѣть плюнувъ и проворкотѣвъ:
— Тьфу ! Пята льокація и „ляпнувъ“! Що то за естетичне, що за гарне слово! Ляпнувъ !
— Ну, то нехай тобѣ буде : бовтнувъ!
— Ще красше. Ану, ще якъ инакше!
— Етъ, тобѣ бо не догодишь! — на пôвъ поважно, а на пôвъ жартомъ сказавъ молодшій. — Коли хочу докладно выразити те, що думаю, то прецѣнь мушу ужити такого слова, яке по моѣй думцѣ найвôдповѣднѣйше.
— О певно ! И саме найвôдповѣдвѣйше: ляпнувъ! Ха, ха, ха!
— Ха, ха, ха! — засміѣявъ ся й собѣ молодшій, радъ, що хочь такимъ способомъ прогнавъ хмару зъ чола старшого брата, зъ котрымъ хотѣвъ въ добрôй злагодѣ выкупатись и пройтись по лѣсѣ, поки до обѣду.
Поєднавшись пôсля невдачнои ловлҍ на кулики, браты якійсь часъ ишли мовчки. Они звернули зъ дороги, що вела въ брôдъ рѣки, и пôшли стежкою по надъ берѣгъ. Стежка була добре втоптана, — се була пѣша дорога черезъ лѣсы та верхи правцемъ до Дрогобыча. Она йшла въ гору та въ гору, по пôдъ лѣсъ высоченною кручею по надъ виромъ Стрыя, а тамъ перебѣгши невеличку цвѣтисту сѣножать губила ся въ темнôмъ смерековôмъ борѣ. Паничѣ на тôй сѣножати покинули стежку и подали ся въ низъ стрôмкимъ берегомъ надъ рѣку. Ту круча була вже низша, але все таки ще доволѣ высока. Надъ самою водою висѣла ту величезна скала, немовь хата цѣла вросла въ камяну кручу, а тôлько однымъ причôлкомъ высторчала надъ водяну глубѣнь. Тôлько що вершокъ тои хаты бувъ рôвный, мовь величезный стôлъ. Зъ берега по надъ тымъ столомъ звисали корчѣ лѣщины та калины обпутанои дикимъ хмелемъ, товпилось бадылє высокихъ гôрскихъ лопухôвъ зъ бѣлявымъ листємъ дендерева, девятосильнику та ще якогось высокостеблого зѣля зъ пучками здоровыхъ жовтыхъ квѣтокъ на вершку. Зъ помѣжь нихъ проглядували струнки̂ та высоки̂ стебла мушки и другихъ травь. Однымъ словомъ, куточокъ ту бувъ затишный и такій скрытый, що нѣ зо стежки нѣ зъ луки въ низъ не було єго видно. Тоньо на однôмъ зъ своихъ природничихъ проходôвъ вôдкрывъ сю скалу, и вôдъ того часу камяный єи стôлъ ставъ ся улюбленымъ мѣсцемъ обохъ братôвъ. Тутъ вони роздягали ся до купелѣ, вôдси скакали зъ на пôвтора сажня въ низъ у рѣку, силуючись дôстати ногою до дна рѣки, ту Тоньо найлѣпше любивъ сидѣти зъ вудкою и ловити рыбу. Побôчь скалы, тѣснымъ камянымъ жолобомъ браты протоптали добру стежку, куды пôсля купелѣ вылазили зъ воды въ гору; тудыжь Тоньо й злазивъ, коли часомъ закладавъ въ воду вершу на рыбу, або въ каламутну воду запускавъ узьмикъ.
— Гляди, гляди, якій кленище ! Уй-уй! Певно зъ-на локоть задовжки ! Ну, тай грубезный же! — прошептавъ Тоньо, стискаючи брата за рамя, коли оба стали на камени и поглянули въ низъ у воду. По самôй поверхности гладкого, хрустального зеркала звôльна, поважно плыла цѣла череда невеличкихъ кленѣвъ, а попередъ неи мовь патріархъ оденъ здоровенный клѣнь, якого рѣдко удаєсь рыбакамъ выдобути зъ глубокихъ скальныхъ печеръ, въ котрыхъ вôнъ жиє.
— Етъ! — сказавъ зъ разу зъ легковаженємъ Едмундъ, але коли поглянувъ и самъ побачивъ таку незвычайну рыбу, пробудила ся въ нѣмъ мысливска жилка.
— Постôй, — прошептавъ вôнъ до брата, — я єго застрѣлю, — у мене стрѣльба набита, заразъ буде нашь.
— Не застрѣлишь! — шепнувъ Тоньо, — шротъ вôдбиваєсь вôдъ воды.
— Не бôй ся, не вôдôбєсь. Не бачишь, якъ вôнъ верхомъ ходить, ажь хребтове крыло поверхъ воды выставляє. Я єму туды щобъ хочь одно зерно шроту впакувавъ, то певно буде нашь.
Едмундъ хвильку прицѣливъ ся и стрѣливъ. Ревнули горы пятикратнымъ вôдгомономъ выстрѣлу, бовтнулись въ глубѣнь переполохани̂ кленѣ, тôлько великій патріархъ мовь скаженый почавъ крутити ся по верху, метати ся въ рôжни̂ боки, то пôрнаючи въ глубь, то зновъ вырынаючи та хлыпаючи разъ по разъ выставлюванымъ поверхъ воды ротомъ.
— Нашь, нашь! — радôсно закричали оба браты и швидко кинулись роздягати ся, не спускаючи зъ очей рѣдкого звѣря.
— Гляди, куды вôнъ поплыне, щобъ денебудь въ печеру не запхавъ ся! — кричавъ Тоньо, скидаючи жакетъ и камиизельку за однымъ разомъ.
— Дивись, дивись, де вôнъ, — мусимо єго зловити ! — кричавъ Мундзьо, скидаючи таки сто́ячи черевики.
— Пôшовъ на дно! Нема! Не видно! — сумно говоривъ Тоньо.
— Онъ тамъ, онъ тамъ зновъ пôдôйшовъ, — радувавъ ся Едмундъ, скидаючи сорочку. Нѣжне, бѣле тѣло якъ чистый алябастеръ заблищалось на сонцѣ. Хлопець крыхôтку здрôгнувъ, коли обвѣявъ єго свѣжій надрѣчвый духъ, але заразъ скочивъ на край скалы, пôднявъ въ гору руки и зложивъ до купы долонѣ высоко надъ головою, лагодячись скочити въ воду.
— Стôй, стôй, не скачи! — скрикнувъ Тоньо такожь уже зовсѣмъ роздягненый, — а то вôнъ перелякає ся и зовсѣмъ утече.
— Куды має втѣкати, коли пострѣленый?
— Адже бачишь, що мабуть легко пострѣленый, коли такъ дуже кидаєсь. Ходѣмо стежкою въ низъ и легенько выплынемо, то може й заженемо єго на брôдъ и зловимо.
А клѣнь мовь скаженый кидавъ собою на-середъ вира. Браты що духу зôсковзнулись долѣ вохкою скальною жолобиною надъ воду й потихо, Едмундъ передомъ, а Тоньо за нимъ, поплыли туды, де бовтавъ ся клѣнь. Одно-однѣське зеренце шроту попало єму въ нутро, але не прошибло пухиря; рыба дурѣла зъ болю, але не швидко мусѣла подохнути.
— Сюды ! Сюды ! Маю єго! — крикнувъ Едмундъ, вхопивши клѣня обома руками. Клѣнь заплюскотѣвъ й забовтавъ ся страшенно, и Едмундъ, не можучи вдержати єго одною рукою, а не хотячи выпускати, потонувъ вразъ зъ нимъ въ глубѣвь.
— Мундзю, Мундзю! — скрикнувъ переляканый Тоньо, але Едмундъ не чувъ уже того крику. Тоньо бачивъ, якъ вôнъ въ глубинѣ боровъ ся зъ мôцною рыбою, таки не хотячи пустити ѣѣ зъ рукъ. Безъ намыслу пôшовъ вôнъ нурця, щобъ допомогти братови. Коли въ тôмъ бачить — клѣнь вырвавъ ся зъ Едмундовыхъ рукъ и погнавъ стрѣлою до берега, але Едмундъ не выплыває на верхъ. Що се таке? Чи єго взôръ омилює, чи таки справдѣ Едмундъ мовь камѣнь все низше и низше спадає на дно? Тоньо бачить, якъ братъ немовь въ одчаю махає руками, але се нѣчого єму не помагає. Смертельна трѣвога проняла хлопця: вôнъ пригадавъ собѣ, що Едмундъ часомъ дôстає корчѣ въ ногу, и що въ водѣ такій корчь чинить чоловѣка зовсѣмъ безвладнымъ. Що ту дѣяти ? Тоньо бувъ добрый плывакъ и за себе не боявъ ся, але чувъ, що потапаючій може легко вразъ зъ собою потопити й найлѣпшого плывака, коли незручно взятись до єго ратованя. Правда, у Едмунда волосє було доволѣ довге, — а за волосє найлѣпше ратувати, але що, коли вôнъ вхопить ратуючого брата руками и потонуть оба? Та дарма! Не було часу роздумувати, — Тоньо зôбравъ усю силу и давъ нурка. Не швидко здужавъ вôнъ дôйти ажь до дна, куды тôлько що упавъ зомлѣлый и напôвъ уже неживый Едмундъ. Вôнъ уже не махавъ руками; Тоньо вхопивъ єго за волосє и однымъ скокомъ вытягъ на поверхнôсть воды, а вôдтакъ пôддержуючи лѣвою рукою єго голову надъ водою, а правою рукою веслуючи, доплывъ щасливо до противного, рôвного берега.
— Мундзю, Мундзю ! — кричавъ вôнъ, поклавши зсинѣлого брата на рѣни, але Мундзьо не озывавъ ся, лежавъ, мовь неживый. Въ страшеннôй трѣвозѣ почавъ Тоньо трясти братомъ, обернувъ єго лицемъ въ низъ и почавъ терти кулаками крижѣ, то зновъ пробувавъ лоскотати по пôдъ пахи, але нѣчого не помагало. Въ кôнцѣ зачавъ лоскотати въ пôдошви и — о радôсть!—Едмундъ ворухнувъ ногою.
— Живый, живый ! — крикнувъ урадованый хлопець. — Мундзю, братику! Прокинься! Озовись! — кричавъ вôнъ надъ ухомъ брата, не покидаючи що силы терти єго груди и виски. Въ кôнцѣ Едмундъ отворивъ очи и сѣвъ.
— Що зо мною? — прошептавъ вôнъ, важко переводячи духъ.
— Ну, слава Богу! Слава Богу! — проговоривъ Тоньо.
— Що зо мною було? Якъ менѣ погано, — шептавъ Едмундъ слабымъ голосомъ. — Ахъ, — скрикнувъ наразъ и схопивъ ся на ноги, — теперь пригадую! Той проклятый клѣнь потягъ мене въ глубѣнь. Я не хотѣвъ єго пустити. Въ тôмъ наразъ корчь хопивъ мене въ обѣ ноги. Охъ! Якъ я перелякавъ ся, коли почувъ, що тону и выплысти не можу! Такъ я топив ся, Тоню?
— А вжежь, що топивъ ся! Вже й на днѣ лежавъ, посинѣлый якъ бозъ.
— Боже мôй ! И ты выратувавъ мене ?
— Ну, се й справдѣ слава Богу, що выратувавъ. А то думавъ, що вже по тобѣ.
— Братику! — скрикнувъ Едмундъ и кинувъ ся обнимати та цѣлувати Тоня.
— Ну, ну, нема за що дякувати, — сежь обовязокъ, Мундзю, тонучого ратувати. Се кождый повиненъ зробити.
— Повиненъ! Се такъ, не перечу. Але чи кождый зробить? И тыжь не боявъ ся, щобъ я и тебе зъ собою не потягъ на дно? Аджежь знаєшь, се лучає ся.
— Боявъ ся, та не часъ було думати о тôмъ, коли бачу, якъ ты мовь камѣнь на дно йдешь! Та що про се й говорити! Слава Богу, що минуло ся !
— А щожь клѣнь? Де вôнъ ?
— Е, нехай єму цуръ та бѣсъ ! Нехай єго раки жруть, проклятого! Черезъ него ты трохи смерти не поживъ.
— Ну, отсебъ то гарво було, якъ-бы я єго такъ и покинувъ! — Скрыкнувъ Едмундъ. — Трохи смерти не поживъ, а клѣня таки не дôставъ. Нѣ, сего не буде! Вже коли на те пôшло, то вôнъ мусить бути нашь!
— Га, то ходѣмъ, пошукаймо! — сказавъ Тоньо.
Не далеко треба було й шукати. Клѣнь якъ полѣно качавъ ся по при берѣгъ, звôльна вже крутячись та широко хлыпаючи зѣвами. Едмундъ завзято, зъ лютôстю кинувсь на него, вхопивъ за грубу голову и выкивувъ на берѣгъ. Вôдтакъ скочивъ за нимъ, вхопивъ камѣнь и що силы вцѣдивъ єго въ голову.
— А! Отъ тобѣ за твоє! — крикнувъ вôнъ и єго лице разомъ посатанѣло, немовь у него пôдъ руками єго смертельный ворогъ. — На! Отъ тобѣ! И ще ! И ще! — И Едмундъ бивъ, кидавъ та ногами копавъ ту блискучу, срѣблясту рыбу, що въ послѣднѣхъ судорогахъ, нищачи та вôдчаянно хлыпаючи кидалась по пѣску. Изъ рота єи выступила кровь змѣшана зъ водою, въ видѣ кровавои пѣны; ударъ каменемъ розбивъ ѣй одно око.
— Мундзю ! — крикнувъ зъ докоромъ Тоньо, — що се ты робишь? Чижь то годить ся лютувати надъ бѣднымъ сотворѣнємъ ?
— Ага! Бѣдне сотворѣнє! — кричавъ задыханый Мундзьо, не перестаючи катувати клѣня. — Бѣдне сотворѣнє, а мене на дно потягло ! Нѣ, замучу до смерти ! Най знає!
— Алежь братику! Уважай, що й воно передъ хвилею було живе, здорове, веселе, гуляло собѣ и жити єму хотѣлось, ажь ту наразъ бухъ! Нещастє паде на него ! Аджежь и воно хотѣло житє своє ратувати. Чомъ-же воно винно ? Не воно тебе займало, а ты єго.
— Ого! — скрикнувъ Едмундъ, — вже поетъ почавъ до серця промовляти! Нѣ, менѣ все одно, — я виджу въ нѣмъ свого ворога и вбиваю ворога, тай годѣ! Гинь, собако! — И зъ тымъ словомъ вôнъ ще разъ ударивъ клѣня въ голову такъ, що той тôлько разъ ще стрепенувъ ся и простягъ ся недвижно.
— Готовъ! — скрикнувъ Едмундъ, — теперь не втече ! Нажь теперь єго тобѣ ! — И розмахнувши рыбою кинувъ нею мовь полѣномъ на водѣ. Тоньо пôдплывъ и вхопивъ клѣня, переплывъ на другій бôкъ, поклавъ єго на берѣжку въ холодъ, прикрывъ лопухами, и зновъ поплывъ до брата.
— Ну, щожь, пôдешь до воды купати ся?
— Нехай ѣй чортъ, тôй водѣ, — сказавъ Едмундъ, — гидко менѣ на неѣ й дивити ся! Аджежь тамъ на днѣ смерть сидить ! Менѣ вже въ очи заглядала!
— Ну, се случай! Сего бôльше не буде. Ходи !
Але Едмундъ почувъ раптомъ страшну вôдразу вôдъ воды, звычайну у всѣхъ, котри топили ся. Ледво-не-ледво наклонивъ єго Тоньо, щобъ хочь при березѣ обмывъ ся зъ пѣску, що поналипавъ на ньому. Ще труднѣйше було наклонити єго — переплысти на другій берѣгъ, де лежала одѣжь. Цѣле тѣло єго проймала дрожь, коли вступивъ по поясъ въ воду, и нѣ за що не хотѣвъ пустити ся плысти, поки Тоньо не взявъ ся плысти туй обôчь него, щобъ въ разѣ чого заразъ ратувати єго.
— Ну, чортъ єѣ побери, твою воду! — сказавъ вôнъ на другôмъ боцѣ, сѣчучи зубами. —Чортъ єѣ бери зъ єи рыбами и всѣмъ! Не хочу єи й знати й бачити! Послѣдній разъ сьогоднѣ въ рѣцѣ купавъ ся, та й ще въ такôй скаженôй, якъ отся !
— Бѣдный Мундикъ, — сказавъ усмѣхаючись Тоньо. — Ну, тай нагналажь вона тобѣ страху, не приведи Господи ! Та тôлько я думаю: не зарѣкай ся ! Хто знає, яка прийде потреба! А коли часомъ потопаючого побачишь? Всѣ зарѣканя на бôкъ, а кинешь ся тай ратувати будешь !
— Хиба-бы сестру, маму, тата тай — ну, тай тебе ! А бôльше нѣкого. Навѣть Густка нѣ !
— Ха, ха, ха ! Отъ добрый братъ ! Старшому брату готовъ дати втопити ся. Ну, Мундзю, сего я по тобѣ не надѣявъ ся.
— Отъ велике дѣло! Знаєшь, якъ каже Кохановскій: Nie spodziewałem się tego — słowo jest człeka głupiego! Що ты не надѣявъ ся, то ще не рація, щобъ я кидавъ ся, каркъ ломавъ, щобъ ратувати другихъ, а ще такихъ, що менѣ до нихъ зъ роду-вѣку байдуже. Хто знає, ты може надѣявъ ся, що я й ворога свого ратуватиму ?
— Ну, певно, — сказавъ поважно Тоньо.
— Нѣколи! — намєтно скрикнувъ Едмундъ, и полѣзъ горѣ жолобиною на скалу одѣвати ся. Тоньо замовкъ. Єму якось важко зробило ся пôсля сеи розмовы зъ братомъ. Вôнъ переплывъ ще разъ пôвперекъ вира, обмывъ ся добре и собѣжь вылѣзъ зъ воды. Самому не хотѣлось купати ся. Вôнъ взявъ зъ собою на гору й убитого Едмундомъ клѣня, що вже задубѣвъ и лежавъ зъ широко рознятымъ, кровавымъ ротомъ а зъ выбалушеными, такожь кровавыми очима, немовь наставивъ ся кричати зъ страшного болю и въ тôй хвили постигнутый бувъ наглою смертю. Едмундъ скинувъ окомъ на рыбу, и єму зробилось такъ якось погано, не то встыдно, не то болѣзно на душѣ, що вôнъ весь затремтѣвъ и вôдвернувъ ся.
— Тьфу! — шепнувъ вôнъ, — заверну сю прокляту рыбу въ яку хустку, або хочь въ лопухъ, нехай не дивлюсь на єи роззявлену хавку. Гидко!
Иванъ Франко.
13.01.1890