Яке відношення має вторгнення Японії в Маньчжурію в 1931 році до вторгнення Росії в Україну в 2014 році? Перше з них спричинило широкий осуд дій Японії і призвело до остракізму Токіо. Як міжнародне співтовариство має реагувати на інтервенцію Росії в Україну, на її підтримку виборів у відколених "республіках", на її триваючу – попри заперечення Москви – мілітарну заанґажованість у Східній Україні?
В 1932 році, не маючи бажання чи змоги зупинити агресію Японії жорсткою силою, Сполучені Штати оголосили, що ніколи не визнають насильницьких територіальних і політичних змін. Відома як доктрина Стімсона (на честь держсекретаря Генрі Л. Стімсона), ця позиція США була підтримана Лігою Націй, що спонукало Токіо вийти з цієї всесвітньої організації тої епохи. Просто слова – "солом'яні мечі", як глузував один дипломат – не зупинили Японію на шляху до все дальших і більших воєн. Але щодо територіальних експансій Сталіна в країнах Балтії в 1940 році доктрина Стімсона була більш продуктивною. США відмовилися визнати анексію Радянським Союзом Естонії, Латвії та Литви навіть після того як Вашингтон і Москва стали "союзниками" у боротьбі проти Адольфа Гітлера. За прикладом США анексію не визнала практично жодна некомуністична країни – крім, хіба, Швеції і, на короткий час, Нової Зеландії. Позиція вільного світу позбавила радянську окупацію леґітимності і протягом півстоліття підтримувала Балтійські надії на відновлення свободи. Країни Балтії зберігали свої посольства у Вашингтоні, котрі відновили свою діяльність з поверненням у 1991 році незалежності.
Мобілізувавши тиск в Організації Об'єднаних Націй, американська дипломатія також помогла змусити Сталіна вивести свої війська з північного Ірану. Вашингтону вдалося теж зупинити радянські спроби окупації спірних з Туреччиною територій вздовж радянського кордону. Однак, там де Червона Армія домінувала – як у Східній Німеччині – вишколені в Москві місцеві політики змогли совєтизувати більшу частину Східної Європи. Американські заклики до звільнення цих "поневолених народів" мало чим допомогли у їх звільненні.
З часу закінчення Другої світової війни і радянської окупації земель від Балтики до Адріатики, дуже небагато акторів світової сцени пробували збройно змінити державні кордони. Очевидно, в 1950 році Північна Корея напала Південну, а Ханой розв’язав війну за об'єднання В'єтнаму. Еритрея, Бангладеш, Косово і Південний Судан воювали за те, щоб вийти з-під влади більших політичних утворень. Але лиш іракська інвазія в Кувейт 1990 року стала першим випадком, коли одна країна-член ООН силою прагнула поглинути іншу. Кричуща обурливість цієї акції допомогли президенту Джорджу Бушу домогтись від ООН схвалення колективних дій безпеки, щоб вигнати іракських загарбників.
В 1999 році воєнні дії НАТО проти Сербії змусили Белград вивести свої війська з Косово і підготували ґрунт для визнання більш як сотнею країн-членів ООН Косово незалежною державою. Але від втручання Росії в Україну інтервенція НАТО різниться цілковито – бо зупинила репресії Сербії проти косовар, 49 яких загинули лиш в одній масакрі. Так, деякі елементи в прозахідному керівництві, що взяло владу в Києві навесні 2014-го, хотіли зробити російську мову другорядною в Україні, але не було жодного систематичного насильства проти російськомовних, яке б виправдовувало втручання Москви во ім'я «співвітчизників».
Навіть якщо експансіоністські дії Росії в 2014 і не відповідають діям Японії 1931-го чи Саддама Хусейна в Іраку 1990-го, то вони, звичайно, є відлунням – якщо не наслідуванням – підривної діяльності Гітлера в 1938-1939 роках в Австрії і Чехословаччині. Росія при Путіні намагалась дестабілізувати Україну (разом з Білоруссю державу-член ООН від 1945 року – з поваги до бажань Сталіна). Якщо Україною не можна керувати за допомогою російської маріонетки (Віктора Януковича), то війська Путіна відривають від України Крим і пробують дестабілізувати, якщо не анексувати інші українські території поблизу російського кордону. Москва схвалила проведені у цих регіонах 2 листопада плебісцитів, на якому проросійськи населення продемонструвало свою зневагу до Києва і відданість Москві.
Те що Путін робить в Україні нагадує також і його зусилля на придушення ребеліантів в Чечні і відторгнення Південної Осетії і Абхазії від Грузії. Російські війська залишаються не тільки в цих регіонах, але і у Молдові, підтримуючи сепаратистський режим Придністров'я. Драпіжницький характер російської політики підкреслює те, що кремлівська зверненість до "великої брехні" – чи то заперечуючи своє будь-яке відношення до ракети, що збила малайзійський авіалайнер MH17, чи то заперечуючи присутність російських військовослужбовців і зброї на території України.
Як на все це повинні реагувати США та інші держави-члени ООН? Путін, можливо, заслуговує на звинувачення перед Міжнародним кримінальним судом, але Москва (на відміну від Вашингтона, Києва і Куала-Лумпура) ніколи не визнавала його юрисдикцію. Поки Москва володіє правом вето, Рада Безпеки ніколи не засудить росіян. Проте, в Генеральній Асамблеї ООН більшість держав можуть засудити Росію і за 377-ю резолюцією "Єдність во ім'я миру" (прийнятою в 1950 році, щоб обійти Раду Безпеки, коли вона була паралізована ветуваннями) можуть навіть закликати до "колективних дій, у тому числі – у випадку порушення миру або акту агресії – використання збройної сили ... для підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки". Ця резолюція первинно була розроблена, щоб обійти радянське вето, але вперше її було використано, щоб нівелювати вето Лондона і Парижа, коли в 1956 році вони атакували Єгипет. Звичайно, жоден член ООН не буде застосовувати зброю проти ядерної наддержави, але засудження ООН і заклик до економічних та інших санкцій ще більше ізолює Росію – для багатьох росіян якщо не болісно, то дискомфортно. Це не просто "солом'яний меч", такі дії також демонструють повагу до верховенства права і норм моралі.
Cумнівно, однак, щоб російська топ-еліта чи більшість пересічних росіян, переймаються думкою міжнародного співтовариства. Більшість росіян вірять в те, що вони вже насолоджуються "російською" формою демократії, а 16% опитаних воліли б відродження "радянської" демократії. Зараз більшість навчена відкидати все "західне". Так, улюблений підручник з математики для молодших класів, що вчить додавати, посилаючись на семеро гномів Уолта Диснея, тепер у списку забороненої літератури.
В 1930-х роках японські яструби подібно до нинішніх російських плюнули на західну демократію. Тодішні ультранаціоналісти затаврували демократичний уряд Японії як "антияпонський", закликаючи до територіальної експансії і повернення до японських традицій і самурайських цінностей. Мілітаристські та націоналістичні погляди в Японії 1930-х ставали все впливовішими і впливовішими. Для досягнення своїх цілей екстремісти використовували залякування і вбивство політиків, бізнесменів і військових лідерів. На відміну від Японії 1930-х років Путін не має адекватних конкурентів у вищих ешелонах влади. Опонуючі йому олігархи, відчувши наростання тиску, виїхали з країни. Якщо тоді японський генштаб захопив контроль над урядом, то тепер Путін стоїть осторонь російських військових – як і осторонь більшості інституцій російського суспільства. Він може задавати тон зверху вниз. Він возвеличує твердість, а його фотографія красується на посібнику з дзюдо. Дзюдо-партнер з часів Путінської юності є головою віртуальної державної монополії з видання підручників під назвою "Просвещение" ("Просвіта" [sic!]).
Отож, можна провести багато паралелей між Японією 1931-го і Росією 2014-го: в кожній країні лідери індоктринують свою громадськість для підтримки ультра-націоналізму, ідіосинкратичних форм державного капіталізму і імперіалістичної експансії. І в нинішній Росії, і тодішній Японія, режим під тягарем економічних та іншими труднощів може сподіватися на свою підтримку шляхом авантюр за межами країни. Мілітаризм протримався в Японії близько 15 років. Путін був інтронований в 1999 році, але не показував зуби, аж поки не напав на Грузію в 2008 – всього лиш шість років тому. Ми не знаємо, чи російська експансія триватиме. Проте знаємо, що в Росії, рано чи пізно – і скоріше рано, ніж пізно – націонал-фашизм призведе до Götterdämmerung.
переклад з англійської — Z
25.11.2014