СІЯТИ ПАНІКУ, ПРОВОКУВАТИ, НАПАДАТИ І ПОТІМ ПОВТОРЮВАТИ ПРОЦЕС
Стратегія Володимира Путіна в Україні є дуже чіткою: спочатку посіяти паніку серед українців і Заходу і тоді чекати, потім спровокувати українців чинити те, що віддалить їх від Заходу, і тоді чекати; нападати, коли і українці, і Захід виведені з рівноваги; і потім повторювати процес.
Така стратегія – фактично її можна назвати приписом з огляду на її незмінність – відображає три неприємні факти. Перший: у Путіна довший часовий горизонт, аніж в українців чи західних урядів. Йому не треба досягати своїх цілей одночасно, в той час коли їм потрібне надзвичайно швидке рішення. Сіючи паніку, він сприяє виконанню свої програми.
Другий: Путін розуміє, що якщо він зможе спровокувати деяких українців до заяв чи дій, які віддалять Київ від Заходу, він досягне успіху в намаганні підкорити Україну і в перспективі – решту простору колишнього Радянського Союзу, а можливо, доб'ється і більших цілей.
Ця тактика працює і тоді, коли українці кричать «Вовк!» занадто часто, передрікаючи вторгнення, якого не стається, відповідно провідні західні уряди доходять висновку, що українським передбаченням нема віри і на них можна не зважати, навіть якщо в остаточному підсумку вони виявляються правдивими; і тоді, коли зухвальство Путіна спонукає декого з українців говорити і робити те, на що дехто на Заході – під аплодисменти путінської кліки – покликатиметься як на причини не підтримувати Україну.
І третій: Путін знає, що навіть якщо дехто в Україні й деінде не робитиме цього, сіяти паніку і провокувати українців є альтернативою вторгненню, радше невід'ємною частиною такого плану. Такі тактичні прийоми не лише роблять вторгнення легшим і дешевшим для кремлівського лідера, якщо йому треба буде використати військову силу, – вони можуть ліквідувати потребу вторгнення.
Це може статися, якщо українці впадуть у відчай і самі дійдуть висновку, що у них нема вибору, окрім як скоритися без застосування сили, чи якщо Захід штовхатиме Київ йти на ще більші поступки Москві заради мирного процесу, орієнтованого не на те, щоб спинити аґресію Путіна, а радше на пошук мирної угоди, яка дозволить Заходу і Москві поновити провадження справ у звичному режимі.
І українцям, і Заходу треба розуміти, на що готовий Путін. Він є аґресором, і його аґресію треба спинити, а не задобрювати. Він уже вторгся в Україну і захопив територію, тож і українці, і Захід мають визнати цю реальність й розпочати важкий процес, мета якого – зупинити злочини Путіна і покарати його за них.
Це не буде легко для українців, які змушені зважати на стволи російської зброї і трубопроводи з російським газом, і це не буде легко для Заходу, який у своєму бажанні заявляти про перемогу і робити бізнес раз у раз відмовлявся визнавати, якою страшною була радянська система і до якої міри Путін втілює її найгірші риси.
Проте це можна зробити. І три кроки є вкрай невідкладними. Перший: Україна і Захід мусять зрозуміти, що Путін робить, і назвати це справжнім ім'ям: вторгнення, аншлюс, провокування, залякування і сіяння паніки. І ті й інші мусять розуміти, що це частина єдиної політики, а не набір альтернатив, як дехто, здається, хоче вважати і в Києві, і на Заході.
Другий: Захід має офіційно заявити про політику невизнання щодо Криму і південно-східних частин України, де під цей час діють збройні сили Москви. Західні уряди мають чітко сказати, що вони ніколи не визнають законною російську окупацію та анексію і що вони ніколи не визнають законним уряд, який робить такі речі.
Це не зупинить злочини Путіна відразу, так само як очолювана США політика невизнання російської окупації Естонії, Латвії та Литви досягла своєї мети лише через 50 років; та це сповістить Росію і весь світ, що наслідки дій Путіна рано чи пізно будуть анульовані.
І третій: вже довший час провадяться розмови про те, чи належить країнам-членам НАТО забезпечувати Україну зброєю. Зброю треба було вислати ще тоді, коли Путін зробив перші рухи проти України, і потік цієї зброї і супутня допомога мали би посилюватися з кожною новою дією Путіна.
Одне слово, настав час для Заходу запропонувати Україні членство в НАТО; це країна, яка зробила вибір бути частиною Заходу, і Захід тепер усвідомлює цю реальність. Сама з себе така пропозиція не вирішить поточну кризу, але зруйнує стратегію Путіна і змусить і його самого, і його прибічників усвідомити, що його методів більше не толеруватимуть.
Якщо цей сиґнал не надіслати зараз, Путін знову застосує свою стратегію не лише в Україні, а й де захоче.
Paul Goble
Putin’s Strategy in Ukraine – Sow Panic, Provoke, Invade and Then Repeat the Process
Window on Eurasia, 03.11.2014
Зреферувала Галина Грабовська