Минув рік, відколи перші мирні демонстранти вийшли на Майдан Незалежності в Києві для того, щоб висловити свій протест проти згортання процесу євроінтеґрації, тобто демаршу тодішнього президента Януковича з його відмовою від підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом.
7 грудня 2013 року
Вже після того були й розгін майже загаслого «студентського Майдану» 30 листопада, і кількамісячне протистояння Самооборони Майдану й активістів з одного боку та «Беркуту» і внутрішніх військ — з іншого, і «диктаторські закони» 16 січня, і події на вулицях Грушевського й Інститутській, частину якої теперішня київська влада вже перейменувала на алею Героїв Небесної сотні, і врешті-решт втеча «єдиного леґітимного».
24 листопада 2013 року
А далі калейдоскоп подій закрутився ще швидше: анексія Криму, заворушення та початок АТО на сході, вибори президента, наступ українського війська та контрнаступ путінців, вибори парламенту…
За рік країна пережила стільки, скільки не переживала, напевно, з часів останньої світової війни чи щонайменше від року проголошення нашої Незалежності. Настав час проаналізувати, чи досягла Революція гідності своєї мети, чи вирішили суспільство та влада ті проблеми, які спричинилися до подій річної давнини.
1 грудня 2013 року
Згадаємо вимоги Майдану, сформульовані як цілісна програма 20 січня 2014 року, а саме:
– виведення «Беркуту», інших спецпідрозділів, внутрішніх військ МВС України зі столиці та повернення їх у місця постійної дислокації;
– скасування (визнання нечинними) пакету законів, ухвалених 16 січня;
– припинення політичних репресій, звільнення усіх політичних в'язнів, зокрема активістів Євромайдану та Юлії Тимошенко;
– повернення до редакції Конституції України 2004 року;
– корекція виборчого законодавства, зміна норм, які дають можливості для фальсифікацій;
– призначення нового складу Конституційного Суду, Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, Рахункової палати з забезпеченням представництва опозиції, утворення Наглядової ради Першого національного каналу (УТ-1) з урахуванням представництва громадськості та опозиції;
– ухвалення нового закону про ЦВК та відповідна зміна його складу (за принципом «половина — від влади, половина — від опозиції, голова — представник громадянського суспільства»);
– відставка уряду Миколи Азарова, в тому й міністра внутрішніх справ В.Захарченка;
– формування і затвердження складу технічного уряду на перехідний період, який має забезпечити стабільне функціонування державного механізму на перехідний період та проведення чесних і демократичних виборів;
– оголошення дочасних президентських виборів;
– проведення дочасних парламентських виборів на суто пропорційній основі з відкритими списками.
Певна річ, варто доповнити ці вимоги головною, яка й спричинила вихід людей 21 листопада 2013 року на головну площу столиці, — відновлення та активізація євроінтеґраційних процесів; а також пунктами про люстрацію, боротьбу з корупцією та покарання винних у розстрілах на Майдані.
23 січня 2014 року
Минув рік, і що ми маємо в сухому залишку?
– «Беркут» розформовано, внутрішній війська перейменовано на Національну ґвардію і доповнено представниками Самооборони Майдану й інших добровольців, частково виряджено на фронт;
– закони 16 січня скасовано;
– політичні репресії припинено, Юлія Тимошенко не лише вийшла на волю, а й змогла кандидувати (не успішно) на посаду президента, зате провела хай не велику (19 осіб), але горду фракцію у Верховну Раду України VIII скликання, і навіть заявила про готовість увійти в коаліцію.
Щоправда, тепер з'явилися нові політичні в'язні, але вже путніського режиму: Надія Савченко, Олег Сенцов та понад 700 заручників, яких тримають у полоні пропутінські сепаратисти;
– Конституцію 2004 року повернуто, але тепер політичні лідери Майдану і нею невдоволені, тож ініціюють її зміну. Щоправда, щодо змісту змін погляди розходяться: Президент стоїть за формальну децентралізацію з посиленням власної вертикалі, а парламент поки що позиції не сформулював, але налаштований проти ініціатив Президента;
– корекція виборчого законодавства не відбулася, і це дало змогу «кривавим гречкосіям», які голосували за закони 16 січня й підкуповували виборців хто як міг, пройти у нову Раду не лише партійним списком «Опозиційного блоку», а й просочитися через мажоритарні округи, зокрема за підтримки партії влади «Блок Петра Порошенка» (206-й округ на Чернігівщині — Владислав Атрошенко);
– до органів влади, і не лише перелічених, потрапило чимало «людей Майдану»: екс-міністр охорони здоров'я Олег Мусій, міністр молоді та спорту Дмитро Булатов, екс-уповноважена в боротьбі з корупцією Тетяна Чорновол, міністр культури Євген Нищук та багато інших. Щоправда, ефективність роботи міністрів без команд та програми реформ доволі низька, а у сферах, де є реальні фінансові інтереси (в медицині, наприклад), вона взагалі більше зіграла на дискредитацію громадських висуванців, бо фінансові групи просто не допустили їх до системи ухвалення рішень. Утім є і позитивні винятки, як-от керівник «УТ-1» Зураб Аласанія. Та винятки, як то кажуть, підтверджують правила. Не досить поставити нову людину — потрібна команда реформаторів та їхня програма дій;
– ЦВК змін не зазнала, і Михайло Охендовський, який оголошував сфальшовані результати 2012 року, так само оголосив і результати 2014 року, щоправда, назвавши їх найдемократичнішими за всю історію України. Це виглядає як дуже тонкий тролінґ, коли людина, яка відповідає за проведення виборів, визнає, що якісь вибори не були демократичними;
– уряд Азарова відставлено, уряд Яценюка, який прийшов йому на заміну, теж доживає останні дні, поки коаліція сформує новий. Тож, можна сказати, виконано двічі;
– технічний уряд, де б міністри не залежали від політичних сил і могли здійснювати реформи, часом і непопулярні, так і залишився мрією. Шансів на її втілення немає, бо політики бачать в посадах можливість доступу до тих самих схем, які працювали і за Януковича-Азарова;
– вибори президента проведено. На них, дуже технологічно використавши тему забезпечення миру, переміг Петро Порошенко;
– вибори парламенту проведено по-старому — за змішаною системою та за законопроектом, який допомагав фальшувати вибори 2012 року. Щоправда, відповідальність за фальсифікації було посилено, але про гучні справи з цього приводу правоохоронні органи ще не інформували;
– Угоду про асоціацію підписано. Виконання, щоправда, кульгає, але брак коштів під час війни з Росією і залежність уряду від зовнішніх джерел фінансування залишає можливість чекати, що найповніша карта реформ, описана в Угоді, хоч зі скрипом, але виконуватиметься;
– закон «Про очищення влади» — з боями, паленням шин під парламентом — таки ухвалено. Люстрація почалася, але не люстрована і не змінена судова влада ставить під сумнів її ефективність;
– щодо покарання винних у розстрілах демонстрантів, то слідства тривають вже рік, але головному обвинуваченому, командиру «Беркуту» Дмитру Садовнику, дали можливість втекти. Мабуть, сподіватися на результат можна з таким самим успіхом, як і в іншій резонансній справі, ще від часів Помаранчевої революції, — про отруєння Віктора Ющенка;
– антикорупційні закони ухвалено. Та кожного дня з'являються щораз то нові свідчення про корупційні приводи «майданної влади», тому і тут ми хіба на початку шляху…
20 лютого 2014 року
З усього переліченого, а багато чого тут не вказано (вимоги можна деталізувати, виокремлювати, розписувати), чітко видно одне: ми й далі на початку важкого шляху. І якщо торік на Майдані ми боролися з маріонеткою Путіна Януковичем, то нині на сході та в Криму зіткнулися зі самим ляльководом, останнім диктатором Європи. І для успішного завершення Революції гідності нам спільно треба виконати дуже багато нових вимог, але тепер уже не лише до влади, а й до суспільства. Бо, як казав один з учасників АТО, третій Майдан буде кривавим. Щоб цього не допустити в Києві, мусимо перемогти в головах українців, світу, а відтак і на тому Майдані, який триває на сході України.
Осінь 2014 року
Революція гідності кинула виклик диктаторству, подвійним стандартам, корупції, знущанню влади над власним народом. Саме тому головним її ворогом був і залишається не так Путін, як готовість народу це терпіти. Гасло, написане на барикаді з боку Європейської площі, «Зрозумійте, нас задовбало!», і далі актуальне. Але питання в тому, чи це лише стан, чи спонука до дій?
Відповідь має дати кожен особисто, і з тих відповідей буде зрозуміло, чи переможе-таки Революція гідності.
21.11.2014