Сучасне мистецтво оцінюють за цінниками, а не за естетикою

Ми втратили здатність оцінювати мистецтво самі і за його достоїнствами

Серед багатьох рекордів, встановлених минулого тижня в Нью-Йорку на аукціоні Крістіз, де витворів сучасного мистецтва було продано на дивовижну суму 852,9 млн. дол., про один, як не дивно, не повідомлялося: найвища ціна, яку коли-небудь заплатили за пісуар.

Інсталяцію Роберта Ґобера «Три пісуари» (1988 р.) продали за 3,52 млн. дол., що значить трохи більше, ніж 1 млн. дол. за пісуар. Насправді вони не працюють – іншими словами вони стали знаменитими в переносному сенсі. Та це добре, бо на думку Крістіз їхні «гладкі контури аж просять, аби їх торкнулися відвідувачі», а антибактеріальний гель для рук не був включений в ціну.

Те, що пісуар, створений митцем, про якого ви, ймовірно, ніколи не чули, коштує більше, ніж шедевр митця, про якого ви чули (за один пісуар Ґобера ви можете купити чудового Рубенса), пояснюється тим своєрідним способом, в який працює сучасне світове мистецтво. Про достоїнства творів, таких от як Ґоберів, судять не через перевірене часом і об’єктивне мистецьке сприйняття, а за його вартістю.

Експерти кажуть, що дорого – однаково що добре. Але ж «Три пісуари» різняться від справжніх пісуарів лише ціною і кількома абзацами незрозумілої мистецької балаканини в каталозі. І якщо пісуари Ґобера коштують 3,5 млн. дол., то один з його умивальників (він виготовляє увесь спектр туалетної кераміки) також повинен коштувати мільйони.

Іншими словами, ми всі разом втратили здатність оцінювати мистецтво самі і за його достоїнствами. Натомість ми керуємося такими індикаторами як мода, ціна і – як в даному випадку – ажіотаж. Ви можете сказати, що так було завжди. Але сьогодні – коли для заможнішої ніж будь-коли еліти купування сучасного мистецтва стало формою престижних видатків для підвищення свого соціального статусу - результатом є безпрецедентний мистецький бум. Чи може він тривати?

У більшості випадків спекулятивні бульбашки лопаються, коли фінансова реальність, яка лежить в основі, робить свою справу. Бум субстандартного кредитування закінчився, коли власники житла перестали повертати позичені кошти. Але в мистецькому світі є мало таких обмежень. Вимагається одне – аби мистецькі твори і далі піднімалися в ціні.

А якщо ні? Що ж, не хвилюйтеся – на ринку існують способи прослідкувати, аби суми зростали – принаймні, щоби так здавалося.

Два приклади. Перший: якщо ви є дилером, який представляє якусь відносно невелику групу митців, які щось важать, ви можете самі (анонімно) набавляти ціну на їхні твори – аби заявити про нову «вартість». Можливо, вам доведеться викупити деякі твори, але у світі, де важить лише одне – остання ціна, виплата комісійної винагороди аукціоніста є лише маркетингом.

Другим є гарантована купівля. Гарант – це той, хто умовляється про певну (приховану) ціну за твір перед аукціонними торгами і отримує прибуток, якщо він продається за більшу суму. Щоб оживити торги, їм дозволяється також набавляти ціну на твір під час продажу з аукціону. Але якщо їм випаде його купити, то їхні передпродажні домовленості (також приховані) означають, що вони не платитимуть ніякої «ціни», заявленої аукціонним залом, і нова «вартість» не буде репрезентативною. Майже половина лотів на аукціонних торгах Крістіз минулого тижня були гарантованими.

Спробуйте це на іншому ринку, і радше за все будуть звернення в контролюючі органи з вимогою втрутитися. Але на ринку мистецтва проходить будь-що, і це одна з причин того, що ми навряд чи побачимо щось схоже на лускання бульбашки в найближчому майбутньому. Можливо маніпулювати цифрами рівно настільки, аби переконати наступного бевзя, що ще один Ґобер «вартує» стільки-то мільйонів доларів; «дивіться, що зробив останній».

Разом з тим, коли зміниться мода і стихне ажіотаж, такі роботи, як от «Три пісуари», почнуть оцінюватися більш об’єктивно. Через сто років людям буде байдуже, що було придбане за 3,5 млн. дол. у 2014 р., для них матиме значення лише те, що це була імітація «Фонтану» Марселя Дюшана, представлена ним у 1917 р. Насправді історія свідчить про те, що митцем, якого колись будуть прославляти як найбільш видатного в нашій епосі, буде той, про кого ми ще не чули. Не забуваймо, що Ван Гог за все своє життя продав лише одну картину.