Дані Пікетті-Саеза іґнорують зміни в законі про оподаткування і не враховують безготівкових компенсацій та допомоги з соціального забезпечення
Те, що подібне на хокейну ключку зображення ґлобальних температур зробило для привнесення відчуття кризи в проблему ґлобального потепління, тепер повторюється в полеміці щодо нерівності доходів у США – завдяки зробленому у 2003 р. дослідженню Томаса Пікетті та Еммануеля Саеза, професорів економіки з Паризької економічної школи та Каліфорнійського університету в місті Берклі відповідно, яке вже стало знаменитим. Утім хай би про що йшлося – про зміни клімату чи про нерівність доходів, – проблеми з базовими даними помітно спотворюють дискусію.
Вихідним пунктом для найбільш цитованого розділу дослідження вибрано 1979 рік. Того року індекс інфляції в США становив 13,3%, процентні ставки досягли 15,5% і рівень бідності зростав, але індекс злиднів був розподілений більш рівномірно, ніж будь-коли по тому. Ці злидні призвели до обрання Рональда Рейґана, економічна політика якого допомогла покласти початок 25-річному періоду нижчих процентних ставок, меншої інфляції та високого економічного зростання. Але панове Пікетті та Саез кажуть нам, що це також був період, коли багаті ставали багатшими, бідні біднішими і лише порівняно невелика кількість американців виграли від економічного буму, який тривав за правління Рейґана і Білла Клінтона.
Ця похмура картина не відображає ситуацію, в якій жили провінційні американці, тому що вона не була такою. Дослідження Пікетті-Саеза розглядало лише грошовий прибуток перед відрахуванням податків. Воно не брало до уваги податки. У ньому не враховувалися такі безготівкові компенсації, як, скажімо, медичне забезпечення та відрахування у пенсійний фонд, що їх ґарантував працедавець. У ньому не враховувалися виплати в ділянці соціального забезпечення, компенсаційні виплати за програмою державної безкоштовної медичної допомоги літнім людям і державною програмою пільгової медичної допомоги, а також за більш ніж сотнею інших урядових програм. Отримані капітальні прибутки враховувалися, але не перші 500 тис. дол. від продажу будинку, які не обкладаються податком. Індивідуальні пенсійні рахунки та накопичувальні пенсійні рахунки враховувалися лише тоді, коли гроші отримувалися по виході на пенсію. І врешті, міркування Пікетті-Саеза опираються на індивідуальних податкових деклараціях фізичних осіб, які не беруть до уваги – для кожного окремо взятого домогосподарства – наявність численних робітників, які отримують платню.
Завдяки новому дослідженню, опублікованому в Southern Economic Journal, ми знаємо, як картина виглядає тоді, коли пропущені дані внесено. Економісти Філіп Армор та Річард Беркхаузер з Корнелльського університету та Джефф Ларрімор з Joint Committee on Taxation узагальнили показник доходів Пікетті-Саеза, використавши дані перепису США, щоб врахувати всі державні та приватні допомоги, які виплачуються в натуральній формі, податки, виплати в ділянці соціального забезпечення і розміри сімейних володінь.
Результат вражає. У 1979–2007 рр. нижній квінтіль американців відчув зростання доходів на 31% замість зниження на 33%, яке засвідчував показник доходів Пікетті-Саеза сам із себе. Доходи другого квінтіля, який часто називають робітничим класом, зросли на 32%, а не на 0,7%. Доходи середнього квінтіля, американського середнього класу, збільшилися на 37%, а не на 2,2%.
Не враховуючи соціальне забезпечення, програму державної безкоштовної медичної допомоги літнім людям і державну програму пільгової медичної допомоги, дослідження Пікетті-Саеза показує більшість літніх американців бідними, тимчасом як насправді більшість з них має доходи вищі за середній. Неврахування таких негрошових виплат, як медичне забезпечення коштом працедавця, вихідна допомога (за винятком випадків, коли вона виплачується при виході на пенсію) і приріст капіталу внаслідок продажу житлової нерухомості, вкрай неґативно позначається на показниках доходів і добробуту родин із середніми та вищими за середні доходами.
Панове Пікетті та Саез також не взяли до уваги вплив податкової політики США на те, як люди звітують про свої доходи. Це призводить до ще більшого спотворення. Податкова реформа 1986 р. знизила найвищу ставку особистого прибуткового податку з 50% до 28%, але верхня ставка податку на прибуток підприємств була зменшена лише до 34%. Як наслідок, з'явився стимул перетворити підприємства з С-корпорацій на S-корпорації, товариства з обмеженою відповідальністю, господарські товариства, де той самий прибуток тепер одноразово обкладався податком за нижчою, індивідуальною ставкою. Через те, що американські підприємства було реструктуризовано, доходи компаній почали вливатися в надходження, які обкладаються податком на доходи фізичних осіб.
Тож панове Пікетті та Саез повідомляють про 44% зростання доходів, що їх отримали 1% найбагатших підприємців у 1987 і 1988 рр. – хоча ця зміна відображає, як доходи оподатковувалися, а не як вони зростали. Ця зміна в структурі американських підприємств сама зі себе є причиною приблизно третини того, що вони описали як зростання доходів, отриманих 1% працівників з найвищими прибутками за весь період 1979–2012 рр.
Таке саме надзвичайне спотворення даних в оцінці нерівності (коефіцієнт Джині) виявив пан Беркхаузер з Корнелльського університету. У 1992 р. Бюро перепису населення США змінило поточне обстеження населення, щоб зібрати детальніші дані про заможних громадян. Ці зміни в методиці обстеження – спричинивши одноразове зміщення вгору в оцінці доходів заможних громадян – самі зі себе є джерелом майже 30% сумарного зростання нерівності у США після 1979 р.
Прості статистичні помилки пояснюють третину того, що тепер видається за «страхітливе» збільшення нерівності доходів. Але на цьому слабкі місця арґументів на користь перерозподілу не закінчуються. Америка є найвільнішим і найдинамічнішим в історії суспільством, а свобода і тотожність результатів ніде і ніколи не могли співіснувати. Де бере гору новатор, першопрохідник, талановитий і наполегливий, там виникає велика нерівність доходів. Винагорода є нерівною, тому що в цій системі споживачі винагороджують людей за додані ними вартості. Хтось може додати щось незвичайно вартісне, інші – ні.
Так, у США доходи розподілені на 24% менш рівномірно, аніж в середньому серед 34 інших країн-членів Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). Та дані ОЕСР показують, що ВВП на душу населення в США є на 42% вищий, статки домашніх господарств на 210% більші і середній сукупний дохід після сплати податків на 42% вищий. Скільки американців відмовилися б від 42% своїх доходів, щоб побачити, що багатих стало менше?
Численні нові багатства були зароблені під час 25-річного буму, який почався під керівництвом Рейґана і тривав далі під керівництвом Клінтона. Але доходи американців середнього класу помітно зросли. Ці доходи знизилися під час президентства Обами, і не тому, що багаті стали багатшими. Вони знизилися, тому що погана федеральна політика призвела до найслабшого піднесення економіки у повоєнній історії Америки.
В той час, коли відновлення економіки дедалі розчаровує, президент щораз частіше звертається до політики заздрості, вимагаючи, щоб багаті заплатили «справедливу частку». Політика заздрості може спрацювати в США, як вона часто спрацьовувала в Латинській Америці та Європі, але економіка заздрості зазнає там краху, як вона зазнавала краху всюди.
Phil Gramm and Michael Solon
How to Distort Income Inequality
The Wall Street Journal, 13.11.2014
Зреферувала Галина Грабовська