Загальновідомо, що ледь не все академічне товариство є ліберальним: згідно з даними дослідження 2007 року, тільки 6,6% професорів суспільних наук є прихильниками Республіканської партії. Але що це означає — бути піонером-консерватором, що прослизнув через ворота вежі зі слонової кістки? Ми вирішили з'яссувати, опитавши 153 з них.
Багато професорів-консерваторів сказали, що вони почуваються соціально ізольованими. Один політолог розповів нам, що після виступу на захист війни в Іраку він став місцевим парією у своєму університетському містечку в Новій Англії, яке він назвав Кубою з поганою погодою. Дуже добре означив проблему професор соціології: «Озвучити міцну консервативну опінію на академічному зібранні — це те саме, що виголосити непристойність». Відомий соціолог, який працює у великому дослідному університеті, говорив про нервову напругу, яку він переживає, приховуючи свої політичні погляди від своїх колеґ — «весь час доводиться брехати людям».
Деякі навіть сказали, що упередженість ускладнила їх кар'єрне просування. Історик, що вивчає Латинську Америку, розказав нам, що після написання дисертації на тему «білих хлопців із середнього класу» — в час, коли модно було зосереджуватися на темі «життя представників нижчих класів», — він постраждав професійно. Хоч він не думає, що ця робота поставила на ньому тавро «консерватор», але вона, очевидно, не збудила цікавості його колеґ-інтелектуалів.
Професор літератури з подібними ретроградними поглядами, маючи труднощі з пошуком роботи, що дозволила б йому дістати посаду на кафедрі, порадився з колеґою. Той відповів: «Твоє резюме годиться для 1940 року». Як показав Ніл Ґросс, часто ліберальні професори вважають, що консерватори обмежені й закостенілі у своїх поглядах люди. Якщо вам доведеться вибирати собі колеґ, чи найняли б ви когось, хто пасує під цей опис?
Утім професори, з якими ми говорили, були на диво співчутливими до своїх ліберальних колеґ. «Більшість завжди думає, що вона добре ставиться до меншості», — сказав нам вже згадуваний соціолог, який потерпає через те, що змушений приховувати свої погляди. — Це базовий психологічний трюк, який ми відчуваємо на собі». Розмірковуючи над упередженістю в процесі рецензування, той соціолог сказав нам: «Я не думаю, що це відбувається свідомо. Я думаю, що коли люди читають про речі, яким вони б хотіли співчувати політично, це додає яскравості, поліпшує сприйняття».
Деякі професори припускають, що буття не таким, як всі, компенсується певними перевагами. Наприклад, легше зробити інноваційні внески в науку. «Мені направду шкода вашого абсолютно звичайного ліберального вченого», — сказав нам політолог. Як він уявляє собі, має бути важко відкрити щось нове «в межах їхнього мислення». Інший пояснив свою думку, поставивши риторичне питання: «Я маю на увазі, у який спосіб можна розказати про нерівність?». Інші консерватори цінують те, що до них ставлять вищі вимоги. «Ви не можете бути лінивим. Ви не можете — вам ніхто не попустить, — сказав філософ. — Я думаю, що це реальна перевага, бо вона робить роботу кращою».
Це підкреслює важливий момент: політична упередженість виражає інтелектуальну орієнтацію, яка сприяє тому, що ми вважаємо деякі питання важливішими і деякі пояснення правдоподібнішими. Через це ніхто з нас не може покластися на наших колеґ-однодумців, щоб виявити недоліки в нашому мисленні. Тобто щоб мати здорові соціальні науки, необхідно будувати академічне співтовариства з різними політичними ухилами. Політична однорідність ускладнює конверґенцію при найкращому наближенні до істини.
Так, в деяких щасливих випадках соціальна наука коректує себе сама. Але на це може піти дуже багато часу. Соціологи витратили десятиліття, граючи на применшення важливості сім'ї, що складається з двох батьків, перш ніж урешті визнали, що питання структури сім'ї має значення. Як описав нам консерватор, що працює в цій сфері: «Фактично соціологію довелося тягнути насильно, а вона впиралась ногами і верещала, поки не визнала, що розбиті сім'ї — це таки не є добре. Це так ніби вам довелось би витратити десятиліття і мільйони доларів у вигляді ґрантів Національної наукової фундації [National Science Foundation], щоб переконати астрономів, що сонце встає на Сході».
Ми, звичайно, не вважаємо, що на факультетських комітетах пошуку викладачів мусили би розглядати заявки консервативних претендентів. Проте ми все-таки сподіваємося переконати ліберальніших професорів у важливості розмаїтості точок зору — тобто чогось, що потребуватиме від них культивувати неупередженість і недовіру до своїх власних доказів.
Коледжі мають експериментувати. Починаючи з 2013 року, університет в Боулдер, Колорадо, має «запрошеного науковця в консервативному мисленні». Ще однією ідеєю може бути програма обміну. А що як консервативний Гіллсдейл коледж і ліберальний Коледж Вільямса обміняються одним–двома професороми на декілька років?
Хоч представники консервативного руху мусять визнати довговічність політичної упередженості в університетських містечках, проте вони також мали би перестати відмовляти молодих республіканців від продовження наукової кар'єри. Так, як консерватори ми визнаємо виклики, які стоять перед нами у вигляді повного залу колеґ, які не тільки не поділяють наших поглядів, а й не розуміють їх. Але, як і раніше, ми вважаємо, що з цим викликом можна дати собі раду і що кращої роботи, ніж професор, немає.
Джон Шілдс — доцент уряду в коледжі Клермонта Маккена.
Джошуа Дан — асоційований професор політології в Університеті штату Колорадо. Вони є авторами книжки «Passing on the Right: Conservative Professors in the Progressive University» (Oxford University Press, 2016).
Jon A. Shields and Joshua M. Dunn Sr.
Campus Unicorns: Conservative Teachers
Wall Street Journal, 20.04.2016
Зреферував Михайло Мишкало
25.04.2016