«Однушка»

Хоч як це дивно, вона не Каріна і навіть не Аліна, а така собі звичайнісінька Настя. Срібна кулька у неї гойдається тільки на одній щоці – лівій, а права цілком вільна. Зате права рука включно з плечем і до зап’ястка віддана синій тату-гадюці або змієві – кому яка назва більше до вподоби. Щоб цю руку завжди було видно, Настя старається відповідно вдягатись, якщо, звичайно, дозволяє погода. Це, власне, ледь не головна причина того, що вона інколи приміряє до себе постійне перебування в якійсь із теплих країн, які все ще існують на Землі.

Дітям тих батьків, які мають піаніно і яких не хвилює ні її кулька, ні навіть гадюка, вона дає уроки музики. Правда, не дуже охоче дозволяє грати їм, а більше грає сама – і грає з такою насолодою, ніби вона на якійсь сцені. Постійний же свій заробіток має у музичному училищі. Там вона викладає, крім фортепіано, співи – і знову ж таки сама співає більше за учениць і учнів.

Десь за рік до війни батьки придбали їй убиту «однушку», яку вона заходилась приводити у божеський стан власними руками – звичайно, не без участі голови. Якраз тому вона і наполягла на тому, щоб «однушка» була убита. І справді: зробила у ній майже все сама: поштукатурила і побілила стіни, надавши їм блакитний відтінок, стелю (ледь помітна жовтизна), поміняла електропроводку, підвісила люстру, пофарбувала рами; все, що треба і куди треба, встромляла, закручувала – зупинилась тільки перед підлогою у кухоньці та ванній. Тут вона змусила себе стриматись і вдалась до інтернету – до пошуку того, хто зміг би її проконсультувати щодо укладання плитки, щоб ніхто не спотикався: ні вона, ні її можливі гості.

Такий консультант знайшовся напрочуд швидко. Він виявився Павлушею 26 років, професійним паркетником і взагалі майстром на всі руки, до того ж нежонатим. Чи треба казати, що він взявся все зробити своїми руками і за помірну плату?

Їй було 22 роки. Не без досади вона розказує мені, що виявилась не такою сучасною людиною жіночої статі, якою самовпевнено бачила себе десь із шостого класу загальноосвітньої школи. Не думала, бідна, і не гадала, яку владу навіть над такою цивілізованою особою, як вона, може мати проста чоловіча увага. Невимушена готовність щось для неї зробити – це така, у своїй суті, підступність! Так, ота підступність якраз у невимушеності, за яку ти готова усе йому віддати і навіть пробачити!

Досить тендітний на перший погляд, із довгим волоссям майже до плечей, а насправді дуже сильний і вправний, він спочатку не сподобався їй своїми грубими, ніби не його руками, так що до них їй довелося звикати – і тільки до них. Він возив її на своїй машині, куди їй було треба й на будь-яку відстань – і не брав ні копійки на пальне, забирав її після вечірніх уроків, міг засмажити коропа, віднести якісь речі до хімчистки – і все це так буденно, ніби вони виросли в одній сім’ї й продовжують у ній перебувати. І без жодного натяку на свою зверхність через те, що він щось уміє краще за неї. А головне (що вона безпомилково відчувала і про що все розказує мені й розказує) – була повна відсутність найменшого розрахунку на якусь особливу її вдячність.

І якраз тому вона не могла йому не віддячити! Такий ось, каже, прокинувся в ній атавізм, так спрацював сплячий спадок від бабусь-прабабусь – спадок, про наявність якого вона не підозрювала, і тому коли він так стандартно виліз, вона страшенно здивувалась і почала себе нещадно критикувати… але вже нічого з собою не могла зробити. Отже, була вона одночасно і найщасливішою з жінок, і найогиднішою собі. Залежно від того, якою із них себе усвідомлювала, вона обирала музику, щоб будити нею його, коли він у неї, бувало, ночував: тихою, ніжною – першим або останнім ноктюрном Шопена, або навпаки – чимось на зразок «Бурхливого потоку».

У матері на всі її розповіді, зізнання і сумніви, на всю її самокритику була одна відповідь: «Неси мені онука. Пора!»

Коли почалась війна, Павлуша зразу почав збиратись до Польщі. Та що там почав! Він не почав, а зібрався майже миттєво. Затримався рівно на стільки, скільки знадобилось, щоб продати машину на хабар. Зовсім готовий, прийшов до неї ледь не за кілька годин до поїзда: «Ну що, їдемо разом?» І вона, не вагаючись, сказала йому те, про що за хвилину до того не думала: «Бери мене в жони – і прямо із “загсу” прямуємо на вокзал».

Він знизав плечима і відбув сам. Чому вона поставила йому таку умову, Настя зрозуміла тільки тоді, коли побалакала з матір’ю. Їй, бачте, заманулося привезти матері онука з Польщі, щоб та нарешті від неї відчепилася, і привезти не якогось байстрюка, а законного козака. Оце ще один номер, який викинула її патріархальна підсвідомість, ще один атавізм, хай йому грець…

Хтось може спитати, чому вона не відклала цього заходу на потім, до кращих часів. Та тому, каже вона про себе як про чужу, що тверезо поставилась до життя і до плину історії, якщо вам так хочеться. Чекати, коли закінчиться уся ця катавасія, – гаяти час, а їй від матері був добре відомий вираз: репродуктивний вік. Сплине цей її вік – і козак уже буде не той, не того ґатунку. Принаймні може таке статись. Ґатунок – він же не тільки в руках Божих.

Тверезість, непохитна жіноча тверезість. Атавізм є атавізм… Отже, живе Настя зараз у своїй «однушці» самотою. Квартира «однушка» і хазяйка «однушка». Продовжує, ледь прокинувшись, виконувати (так: не грати, а виконувати) сьогодні щось ніжне, завтра – бурхливе, залежно від самопочуття, а точніше від настрою. Із фізичним самопочуттям у неї все гаразд – можна навіть сказати, бездоганно.

Мати знає своє: подавай їй онука. Подати їй байстрюка від невідомо кого Насті не хочеться. А інших вона в місті не бачить. «Путні пішли на війну, а те, що залишилося, нахіба воно мені впало!»

Батько такої думки, що отих Павлуш треба розстрілювати. Дійшов він до цього не зразу, а після того, як під Бахмутом загинув його молодший брат. Тепер навіть кричить: «Тільки розстрілювати! Тоді усі зрозуміють, що в країні війна». На похороні дядька Настя погодилась із такою настановою, але потім уявила собі, як впулять в Павлушу, і завагалась: йому ж буде боляче, він буде стогнати, а то й плакати.

Була у мене з нею розмова і про це. Я їй сказав, що, коли людину розстрілюють, вона не встигає відчути болю – це справа миттєва. До того ж, коли розстріл відбувається за вироком суду, із дотриманням певної процедури, без будь-яких відсебеньок з боку виконавців, а правила не передбачають завдавання болю, лише позбавлення життя, то про біль, принаймні фізичний, не йдеться. Ну, тоді, може, інша річ, – каже Настя. Влаштований по-чесному розстріл злісного ухилянта вона готова сприйняти. Але конкретного Павлушу їй однак було би жалко. «Отака я є. Скрізь у мене когнітивний дисонанс. Шкода було б його, хитрожопого дурника».

– Ви, – кажу їй, – для мене не просто ще одна знайома із середовища слобожанської молоді, а виразний тип сучасної українки вашого віку. Один із типів… Коли ви махнули переді мною своєю тату-гадюкою зі словами «нахіба воно мені впало!», мені навіть примарилась була миргородська відьма – якщо розумієте, про що я.