Соціальні мережі можуть викликати звикання. Навіть гірше: вони можуть викликати скарги на те, що соцмережі роблять із молоддю. Загальною є думка: кожен, кому ще немає 25 років, страждає на нарцисизм і переконаний, що кожну страву, перш ніж їсти, треба фотографувати і поширювати. В онлайні студенти з тривожною регулярністю чіпляються одне до одного і надсилають знимки наголяса. Така поведінка, можливо, і варта занепокоєння – але справжня загроза підступніша, стверджує Донна Фрейтас у своїй книзі «Ефект щастя», яка спонукає замислитися.
Справжнім мінусом Фейсбуку, Інстаграму і їм подібних, арґументує Фрейтас, є постійна радісність. Молоді люди засвоюють, що не можна публікувати жодного натяку на нещастя чи невдачі – це може спричини неприємності в майбутньому і зашкодити їхньому власному «бренду». Цей імператив створює замкнене коло. «Бо молоді люди відчувають сильний тиск, що повинні публікувати в соцмережах щось щасливе; у результаті вони часто почуваються неповноцінними, адже насправді не є щасливими завжди», – пише Фрейтас. Молоді відчувають, що повинні бути он-лайн майже постійно, але не можуть поширити там свого справжнього «я» – і ця ситуація призводить до ще більшого нещастя. «На добре чи на зле, студенти починають майстерно вдавати щасливих – за будь-яку ціну», – каже вона. «Ефект щастя» – не така страшна біда, як ті підлітки, що розсилають пікантні фото, але це важливий феномен, який потрібно зрозуміти. І батьки, вчителі й адміністрації університетів повинні на нього реагувати.
Щоби дослідити ефект щастя, Фрейтас опитала близько 200 студентів університетів і провела інтернет-опитування сотень інших. Вона виявила, що в молодих людей непрості стосунки з соціальними мережами. Вони не можуть жити без своїх телефонів, але багато аспектів їхніх онлайн-світів їм нелюбі. Зокрема Фейсбук вже давно набув репутації «нарізки родзинок». Люди, природно, публікують найновіше з важливих подій: вакацій, вечірок, церемоній вручення дипломів. У теорії, закоханий в себе молодий абориген цифрових джунглів може публікувати і якісь свої тривоги, неспокої чи погані оцінки, що також проскакують у його житті.
Але Фрейтас, дослідник у сфері суспільних наук, яка викладала в кількох університетах, з’ясувала: дорослим вдалося дуже успішно переконати молодь, що пости в соцмережах здатні переслідувати їх довічно. Керівники приймальних комісій і майбутні роботодавці можуть зазирнути назад у часі – побачити пости зі скаргами на важкого шефа чи з визнанням самотності. «Люди через викладене в соцмережі не можуть отримати роботу чи потрапити на співбесіду», – нарікає один студент. Однак уникнути соціальних мереж практично неможливо: викладачі, наприклад, створюють у Фейсбуку дискусійні групи. Тож звіра треба умилостивити і підтримати «особистий бренд»: бренд зайнятої наукою, але при цьому товариської людини, яка веде правильну діяльність і дотримується правильної думки. «Багато студентів почали розглядати свої пости (особливо на Фейсбуку) як повинність, як домашнє завдання створити щасливий фасад», – розповідає Фрейтас.
Зайве казати, що цей обов’язок здаватися щасливим на публіку – так, багато студентів говорять про друзів і сім’ю саме в цей спосіб – може дратувати виконавців. Особливо це є мукою для молодих людей, які переживають клінічну депресію. Це призвело, як стверджує Фрейтас, до появи таких сайтів, як Yik Yak, де люди можуть відірватися, інколи в огидний спосіб, під прикриттям анонімності. Батьки та колеги швидко вчать молодих, як виглядати професіоналами он-лайн – але значно менше вони зробили для того, щоби помогти студентам дати собі раду з емоційними наслідками перебування в оточенні загальної ретельно відібраної досконалості.
Детальне дослідження Фрейтас додає конкретики її переконливим тезам. Її співбесіди з 184-ма довільно вибраними різними студентами з 13-ти університетів (державних і приватних, розбірливих і не надто) містили питання про віру, батьків, селфі, секстінґ і особисті соц-мережні історії. Ще 884 студентів перевіряли ідеї, які розкрилися з цих розмов. 73% її респондентів підтверджують, що «я завжди намагаюся здаватися позитивним/щасливим щодо всього, що пов’язане з моїм справжнім ім’ям». Лише 19% респондентів погодилися, що «я відкрито виявляю свої емоції у соціальних мережах».
Деякі з інтерв’ю Фрейтас містять справжні перлини. Одна жінка розповіла, що настільки прив’язана до свого телефону, що коли її пограбували в автобусі, вона погналася за грабіжниками і, аби повернути його, дала їм 150 доларів (про що вони, очевидно, попередньо її не просили). Користувачі змінюють налаштування конфіденційності, аби ділитися обліковими записами з різними людьми; молода жінка-мусульманка повідомляє, що має різні групи налаштувань у Фейсбуку для друзів-чоловіків і друзів-жінок – таким чином вона може публікувати свої селфі з непокритою головою (яких чоловіки не мають бачити). Один молодик не вважає своє покоління більш самозакоханим чи еґоцентричним за будь-яке інше. «Просто річ у тім, – пише Фрейтас, – що його покоління має інструмент, аби "показати всім" цю свою егоцентричність і зацикленість на собі. "Кожен хоче, аби його помітили, – каже він, – кожному подобається відчуття схвалення, кожному подобається, коли він подобається іншим"». Кожному, хто публікував фото в Інстаграмі й потім упродовж наступних двох годин десяток разів перевіряв його, аби порахувати кількість «лайків» (а можливо, навіть дзвонив своїй сестрі, щоб нагадати їй, аби вона теж «лайкнула»), – знайоме це відчуття.
Прагнучи бути ретельною, Фрейтас інколи грішить повторами і приділяє відносно мало часу на те, власне, що можна зробити, аби допомогти молоді шукати свій шлях у цьому світі. Її найбільш інтриґуюча порада – щоб університети і працедавці публічно оголосили про неетичність звертатися за інформацією до акаунтів апліканта в соцмережах – може бути занадто радикальною. І, водночас, певно, нереальною. Прийом на роботу вже є доволі ризикованою справою – і ті, хто наймають нового працівника, прагнуть отримати всю можливу інформацію. Тож замість цього Фрейтас повертається до звичайних застережень: всім нам, мовляв, треба відключатися на якийсь час і витрачати менше енергії на те, щоби підлаштовуватися під бажання інших у пошуках «лайків», а більше зусиль скеровувати на «самопізнання і пізнання світу». Це гарна думка. Але оскільки тільки одиниці з респондентів Фрейтас кажуть, що їх немає в соцмережах, ця ідея навряд чи отримає значне поширення.
Laura Vanderkam
A Generation Living for Likes
WSJ, 14.02.2016
Зреферувала Галина Грабовська
24.02.2017