Це не машина часу, скоріше, це законсервований у просторі, у даному випадку – у вагоні електрички, час. Так добре збережений, що людина, яка вийшла з коми, не була на Україні енну кількість років, хворіла на амнезію, або просто не їздила в цих ящиках на колесах, не було нагоди й потреби, так років двадцять, тридцять, буде приємно – чи неприємно – вражена тим, що тут нічого не змінилось!
Дійсно, на перший погляд, на другий і навіть на сорок четвертий, все те ж саме. Ті ж самі втомлені люди, пільговики, пенсіонери, студенти, окупували ті ж самі дерев’яні лавки, так само дивляться і пробують щось побачити крізь ті ж самі ніколи не миті вікна, хочуть вийти і зайти у ті ж самі покоцані вагони, пройти тими ж, навіть страшно подумати чим, заляпаними тамбурами. На довершення до цієї життєрадісної картинки – освітлення у вагонах настільки слабе, що виникає аналогія з режимом економного виростання енергії у сучасних електронних приладах.
Щоб відчути, зрозуміти, побачити, що все-таки минуло «трохи» часу», тобто відбулись якісь зміни, треба проїхати декілька станцій. Вірніше дочекатись провідників або касирів. Раніше вас, у разі відсутності квитка, відразу розкручували на штраф, виписували квитанцію. Всі ваші виправдання з розряду, що ви добігали і не встигали, нікого не цікавили. Тепер цікавлять, вас «розуміють» і видають квиток. Касові апарати в руках провідників пояснюються тим, що на деяких станціях вже немає касирів і кас – скоротили, відповідно люди, які сідають в транспорт, повинні купити квиток у вагоні.
Друге, що ви помічаєте, також не відразу: ніхто, тобто справді ніхто, нічого не читає. Ніяких газет, навіть жовтих, журналів, навіть жіночих, чи просто з кросвордами і гороскопами, про книжки, неважливо які, хоч товщиною у зошит в клітинку, можна й не говорити. Навіть якогось буклету, що носять Свідки Ієгови. Ніхто не тримає в руках нічого, що має букви! Нічого дивного, «вафлі, пиво, горішки, батарейки, ліхтарики, ручки, коралі» торговки й торговці пропонують, а от книжки, газети, журнали – ні, видно, що не беруть. Найпростіше пояснення – у людей є телефони, і хто не говорить з сусідом або з цілим вагоном, говорить по телефону. Покоління «контактів», з тих що заможніші, має планшети. Це ще нічого: раніше по телефону слухали музику так, що чули всі. Тепер навчились користуватись навушниками.
Третє і головне – відчуття фрустрації, яке виникає від того, що ви це вже бачили, і тепер розумієте, що наше життя, а точніше його економічна частина, рухається, дзеркалом якого і є ця їзда в електричці, аж ніяк не по спіралі, навіть не по колу, а по синусоїді. Пік був коли залізними дорогами України правив Кірпа. Тоді відкрили приміський вокзал, тоді у вагонах, які рухались за маршрутом «Трускавець–Львів», з’явились телевізори «Томсони», і вагони різних цінових категорій, комфортності, і кафетерій. Це була ще не Європа, але це вже не був аж ніяк теперішній екстремальний мінімалізм. Але і тоді у вагонах підвищеної комфортності не було багато пасажирів. Фактично вони їхали порожніми. Очевидно, щоб платити за проїзд, у людей мають бути гроші, які вони заробляють, маючи роботу. Їх зникнення, як і залізничного експресу (чи таксі) «Моршин–Львів» – питання часу. Кредитний бум породив стрімке зростання споживання. Відкривались супермаркети і розважальні центри, але не відкривались заводи, фабрики, майстерні чи хоч якісь місця, які давали роботу людям. Безробіття нікуди не зникло.
Другу чергу «Скрині» так і не було збудовано. «Арсени» змінили власників. «Аквапарк» збанкрутував. Навіть нічні клуби буксують. Закони економіки ніхто не відміняв. Роботи у Львові як не було, так і немає.
Теперішній невеселий вигляд і стан електричок – це надовго. Є, правда, слабка надія, що наші внуки вже не застануть ці дерев’яні лавки, але надія, як відомо…
14.11.2014