Берлін, хай запізніло, але все ж став на шлях жорсткої конфронтації з Москвою в питанні російської аґресії в Україні. В хід пішли болісні санкції, політична ізоляція, заморожування рахунків російських чиновників. Вже навіть почнають говорити про необхідність різкого обмеження імпорту російських енергоносіїв. Водночас більшість посполитих німців засуджують такі антиросійські дії свого уряду. Чому?
Безумовно, свою чорну справу зробила потужна проросійська пропаґанда, проваджена на гроші «Газпрому». І гроші ці «Газпром» отримував від тих-таки німців та інших європейців.
Але річ не лише в пропаґанді. Її зерна не дали б таких щедрих врожаїв, якби не впали на родючий ґрунт. То в чому ж причина «родючості» німецького ґрунту для кремлівських міфів? Чому образ Росії в німецькому сприйнятті формується не так реальною ситуацією, як бажаннями та стереотипами?
Німецький історик і публіцист Жак Шустер (не плутати зі Савіком Шустером) пояснює це передовсім страхом своїх земляків перед неймовірною величінню російської імперії, перед жорсткою мовою її політики.
Попри те, що термін «реальна політика» — Realpolitik — вигадали німці, самі вони, після того як двічі програли світові війни, цілковито відзвичаїлися від реальнополітичної мови. Таке враження, що вони самі собі прищепили страх перед росіянами, який вони поєднують з таємним захопленням.
З іншого боку, між Пруссією/Німеччиною і Росією історично склалися специфічні традиції співпраці. Прусські королі з російськими царями чи канцлери двох держав, приміром Отто фон Бісмарк й Олександр Горчаков (не згадуємо вже Гітлера зі Сталіним, аби нікого не нервувати), будували свої взаємини так, ніби між Берліном і Москвою/Санкт-Петербургом не існувало жодних народів чи держав.
Сучасні німці дуже люблять декларувати гасла про свободу, демократію, рівність. Утім на практиці свідомість багатьох із них і досі ніяк не може сприйняти думку, що народи між Німеччиною та Росією мають такі самі права на свободу, незалежність та самовизначення, як і німці чи росіяни.
Німецькі психолінґвісти чи то жартома, чи то поважно виводять теорію, що їхні земляки досить часто дозволяють собі, ніби ненавмисно, плутати слова «Slawen» (слов'яни) і Sklaven (раби), коли йдеться про слов'ян, котрі не є росіянами.
Бо як тут інакше пояснити ту толерантність, з якою багато німців поставилися до брутального порушення Кремлем міжнародних норм і правил у стосунках з Україною, Грузією чи Балтійськими державами. Чи те, як вони, забувши, що існує Україна й українці, заходилися активно дискутувати на тему, що, мовляв, Росія має право на свою зону інтересів, де може творити все, що їй заманеться.
Хоча, крім історичних міфів, існують і міфи сучасні. Й один з найшкідливіших з-поміж них — міф трансатлантичного роз'єднання. За останні десять років німці з вірного союзника Сполучених Штатів перетворилися на їхнього запеклого опонента у вирішенні міжнародних суперечок.
Пригадаймо собі також, скільки минулого року виникало скандалів між Європейською Унією та США, зокрема шпигунських і торговельних. Під загрозу було поставлено навіть ґлобальний проект створення трансатлантичної зони вільної торгівлі.
Лише дуже наївна людина (або провокатор) може стверджувати, що всі ті скандали розпалилися без активної (хоча й таємної) участі Кремля. Москва постійно намагалася вбити клин між континентальною Європою і Великою Британією, між ЄУ і Сполученими Штатами. Але 2013 року цю свою справу російські аґенти неймовірно активізували, і сьогодні ми знаємо, з чим це було пов'язано. Водночас тепер з'явилася надія, що саме «українське питання» об'єднає Захід, Старий і Новий світи.
11.11.2014