Літературний тур з Європи до Європи
Не так важливо, де ти зараз – важливіше, куди ти прямуєш. Розуміючи це, можна водночас наважитись на великий оптимізм і наразитись на велику депресію. Літературний тур до Польщі, організований Іриною Вікирчак, Ольгою Гончар та Центром літературної освіти, привів мене до першого: себто, до великого оптимізму щодо польської літератури та культури загалом. Тепер, повернувшись з Кракова, так схожого на рідний Львів, хочу шукати приводів для оптимізму і у нас; а якщо приводів забракне, – доведеться щось змінювати, бо «ми самі повинні стати змінами». Саме для того, аби навчитись будувати культуру так, як це роблять наші добрі сусіди (або зовсім не так, але з урахуванням їх досвіду), і було організовано літературний тур до Польщі наприкінці жовтня за участі п’ятнадцяти літераторів та менеджерів культури із різних міст України.
Фото: Наталія Корнієнко.
Люблін
Ранішній Люблін знає про наш візит – стукіт коліщат вісімнадцяти валіз по старій бруківці сповіщає місто про приїзд делегації. Ми ще не дуже знайомі між собою, але комусь стає зле, в когось ламається валіза – і ось, ми уже команда. Але я ж обіцяла про культуру... Ми відвідуємо у Любліні чотири визначних місця: Театр NN, Дім Слів, Центр Культури та громадську організацію «Warsztaty Kultury».
Театр NN – це культурний центр, розташований у Брамі Ґродській, яка історично слугувала місцем переходу між єврейською та християнською частинами Любліна. А зараз, завдяки виставці «Люблін в фотографії до 1939 року» – це брама, що з’єднує теперішніх жителів міста із його зруйнованим війною минулим. Тут не лише принесені городянами чи надіслані родичами загиблих світлини – тут на підлозі обриси ліжка та інших меблів: колись у брамі переховували єврейську дівчинку. Тут на стіні ціла фотохроніка короткого життя Генка Житомирського, хлопчика, що загинув у 1942-му році разом із мешканцями єврейського гетто – загинув в одному із таборів смерті, Майданеку, чи може, Белжеці, саме там, де того ж року згинуло і багато львів’ян, – хлопчика, якому тепер люблінські школярі щороку, у день пам’яті жертв Холокосту, пишуть листи. Листи, кажуть, повертаються до дітлахів, бо польська пошта працює справно, а маленького адресата на вулиці Szewskiej 3 давно немає, як немає й самої вулиці. Страшно. А я стою і думаю, можливо, і львівським школярам писати до когось за неіснуючою вже адресою? До Генки зі Львова або однолітка з Первомайська, адреса якого ще донедавна була реальною...
Ще у Любліні є дуже тепле місце під назвою Дім Слів (Dom Słów) і тепла кав’ярня із кавою, кріслами та гойдалкою, що звисає з високої стелі. Чому теплою хочеться називати таку книгарню цілком зрозуміло, а от про Дім Слів потрібно пояснити, адже рідко теплими називають музеї. Але Dom Słów – це музей, менеджери якого його відверто по-батьківськи люблять, а люблячи, роблять його живим. До прикладу, у музеї є не лише старі друкарські верстати (які, до речі, працюють і друкують для відвідувачів листівки), книги самвидаву різними мовами, фотографії, матеріали, і навіть обладнання підпільної незалежної друкарні, що була важливою частиною польського спротиву у 1977-1989 рр., але й десятки взірців різного паперу, створеного руками господарів та гостей, – паперу з чогось неочікуваного і ненормального, як-то з різнобарвних квітів або й узагалі з бананової шкірки... А як вам перспектива завітати на майстер-клас із каліграфії? Ми б залюбки, але потрібно їхати далі.
Із Любліном прощатися не хочеться, так що думається навіть: а може дочекатись тої Ночі Культури в Любліні, про яку так цікаво розповідали організатори з Warsztaty Kultury? Але великий червоний автобус везе нас до Варшави.
Фото: Leszek Imielski.
Варшава
Столиці такі столиці – несхожі на провінційні загублені в часі міста-притулки для меланхолійних письменників. Але тут, у Варшаві, польські елегантні пані-бабусі в’яжуть прямо на вулиці теплі шалики і серветки (я, звісно, не втрималася і купила одну), і будиночки, відновлені після Другої Світової, виглядають наче зв’язані з кольорових ниток. Тож на ринку Старого Міста несподівано почуваєшся затишно. А ще затишніше, а головне, тепліше – у музеї Адама Міцкевича та, звісно ж, в Українському Світі – центрі української культури у Варшаві. Тут, у місці, де збирається українська громада, на стінах все ще фотографії з Майдану, всюди жовте й блакитне, і люди, які вірять у європейську Україну та українську літературу. Найбільше вірить, мабуть, Анета Камінська, інакше б не було всіх тих чудових видань, які ми гортаємо під час лекції Анети, намагаючись зрозуміти поезії Назара Гончара, Маріанни Кіяновської та інших наших поетів польською мовою.
На зустріч із учасниками літературного туру в Українському Світі приходить чимало людей, і ось уже Олексій Чупа, Ірина Шувалова, Олеся Мамчич на інші автори мають читачів у Варшаві, і трохи додаткових виручених за книжки злотих, які варто «прогуляти» тут же, у численних кафе із «неправильним», але смачним польським борщем. Та того дня нас пригощають – пригощає Малґожата Наімська, заступник управління культури Варшави, елегантна пані, яка розуміє українську і досі пам’ятає зустріч із Євгеном Сверстюком.
Найбільше враження на нас у Варшаві справляє презентація від співробітників Інституту Книги. Це державна інституція, яка опікується розвитком польської літератури та її промоцією закордоном. Тут і підтримка перекладачів, і розвиток бібліотек як громадських осередків, і читацькі клуби, і ще багато чого, що заслуговує на осмислення, а головне – впровадження. Скажу лише, що поляки будуть більше читати, писати і перекладатись, а отже, два нобелівські лауреати, Віслава Шимборська та Чеслав Мілош, – не останні в історії Польщі.
Краків
Аж ось ми й у місті нобелівських лауреатів – Кракові. Краків і Львів такі подібні, що здається, за рогом ось-ось з’явиться улюблена львівська кав’ярня. Натомість з’являється таки улюблена, але краківська, та і не зовсім кав’ярня – книгарня. Хоча кава та яблучні струдлі у цій книгарні просто-таки відмінні! Знайомтесь або пригадуйте: Matras на Старому Ринку – найстаріша книгарня у цілій Європі, а ще, можливо, і найсмачніша. Звідси ніхто не піде без покупки, що приємно пахне свіжою типографською фарбою: поетка Олеся Мамчич купує товстезну збірку Чеслава Мілоша, Ната Коваль – нову книгу Анджея Стасюка, я – вірші Віслави Шимборської. Отже, книги польською купують навіть ті, хто польської ще майже не знає, – мабуть, ми на щось сподіваємось.
А Краків тим часом ледве не кожного кроку нагадує: «Я – Місто Літератури ЮНЕСКО!» (титул, який Львів лише намагається здобути). З поетичного домофона біля одної з кав’ярень лунають голоси Шимборської та Мілоша, на лавках у парку поряд з опалим листям «лежать» книжки у вигляді QR-кодів…
Про три найяскравіші події туру – відвідання квартири Чеслава Мілоша, зустріч із Борисом Акуніним (який для мене все-таки більше Чхартишвілі, ніж Акунін чи Анна Борисова) та вручення премії Шимборської – можна говорити багато. Ви повірите, якщо я скажу, що кожен із нас, всівшись на дивані Чеслава Мілоша, наче справді у нього в гостях, гортав книги з його особистої бібліотеки та тримав у руках Нобелівський диплом? До речі, якщо у вас буде Нобелівський диплом, не давайте його всім підряд – я Мілошів ледве не впустила.
Чхартишвілі (той, що іноді прикидається Акуніним) хотів би говорити про літературу, але модератор та глядачі багато питали про політику. Григорій Шалвович відповідав щиро, навіть наявність імперського синдрому у себе самого визнав, а головне, крадіжку Криму назвав тим, чим вона і є – крадіжкою. А як його, крадене щастя, повертати? Глядачі наполягають на відповіді. Через справжній, проведений згідно міжнародних норм референдум, каже письменник, та глядачі хочуть знати, чий має бути Крим на час підготовки плебісциту? Ну треба ж дізнатись – бо раптом Акунін піде у президенти РФ.
І на останок – про премію імені Віслави Шимборської. Ви бували на врученні Оскара? Чи, може, просто бачили український «X-Фактор»? Так ось, виявляється, поляки своїх поетів шанують так, наче вони, поети, зробили мільйонні касові збори у Голівуді чи бодай змогли розважити стомлених телеглядачів. Навіть не так – краще. На врученні премії присутні президент із дружиною, всюди камери центральних каналів, а дами – у елегантних чорних сукнях (так-так, ніяких стразів) і чоловіки у смокінгах. А коли оголосили лауреатку, глядачів не розважали веселою піснею, ні, – уявіть: вголос, рядок за рядком, голова журі зачитував щось схоже... на рецензію книжки. І всі слухали – і запрошені гості, і президент, і польські домогосподарки по той бік екрану. А потім грав на фортепіано джазові імпровізації польський лауреат «Grammy» Влодек Павлік – не народні пісні, чи що там грають у нас на таких заходах. Хочеться думати, що і українські кращі поети піднімуться колись крутими сходами не на свій хтозна-який поверх у під’їзді, а на сцену під світло софітів, де зустрічатимуть їх погляди мільйонів співвітчизників, і український лауреат «Grammy» як вріже на фортепіано...
Дорога додому
Дивно, ось і я не про книги, а про політичні погляди Акуніна написала. Важко, мабуть, зараз бути російським письменником, важче, ніж українським – з тебе ж усі питають так, наче плутають з кимось, наче і на тобі є відповідальність за щось страшне (є?). Осмислення, переживання цієї відповідальності може згодом спричинити у літературі північного сусіда неабиякий феномен. Тому що все-таки справжні феномени у літературі творяться не зусиллями держави чи громадськості, а її глибокими травмами. І от хотіла додати «на жаль», але ж у нас, в Україні, підтримки літератури з боку держави та громадськості якраз бракує, а от травм... Ось і подивимось, почитаємо – про це з письменником Олексієм Чупою і говоримо по дорозі додому.
Ми повертаємось до України 26-го жовтня, у день парламентських виборів, проте встигаємо проголосувати. Мій син раптово хворіє з високою температурою, а я лишаю його, і йду голосувати теж – аби якщо не до нього, то до іншого хлопчика у майбутній Україні прийшов кваліфікований лікар. А ще – кваліфікований вчитель допоміг писати зворушливі листи у оновлене європейське місто під назвою, наприклад, Первомайськ. І добрі сусіди приїхали би до нас у рамках якогось літературного турне до України. Розмріялась: голосування для цього замало (і так, в моєму окрузі все одно переміг олігарх). Для цього потрібно научатись чужого, не цуратись свого, і багато сумлінно працювати. Є такі обставини, які може змінити лише культура. І тут повертаємось до початку: не так важливо, де ми зараз, – важливіше, куди ми прямуємо.
08.11.2014