СПІШІМО ВМИРАТИ. ПОКИ ЦЕ ЩЕ МОЖЛИВО
Незабаром потойбічне життя організуємо собі самі. І гірко пожалкуємо через це.
Це виглядатиме так, ніби ти є на іншому континенті і маєш лиш доступ тільки до мейлу. Тільки час від часу розмови з-за гробу перериватимуться рекламою
«Машина, – вигукнули вони – годує нас, одягає і гостить; почерез неї ми з собою розмовляємо, бачимо один другого, в ній ми є. Машина є другом ідеї і ворогом пересудів : Машина всемогутня, вічна; благословенною є Машина».
У оповіданні "The Machine Stops" Едварда Морґана Форстера людство живе під землею, бо на її поверхні вже неможливо. Так принаймні стверджує Машина – всепотужна система, що забезпечує кожній людині відпочинок, роботу, розвагу, знання, харчування, гігієну і контакт з іншими.
Знаряддям цього контакту є зв'язані з Машиною плитки, що транслюють картину і звук. Кожна людина мешкає в камері, якої ніколи не полишає, а незважаючи на це має тисячі приятелів, бо знає їх завдяки посередництву плитки-Машини. Нові ідеї тут не виникають, оскільки все є мішаниною старих змістів. Тому ефір заповнений балаканиною про те, що хто з'їв, що якраз робить. Пинява, нетворча, безвольна і зашугана людність не вірить в себе.
Зате вірить в Машину, бо тільки завдяки їй і в ній може існувати.
Ти помер, а лишився безпорядок
Пишучи цей текст понад ста років після публікації оповідання Форстера, я користуюся силою мережі-Машини, своїм ноутбуком, але й більшість тих, хто цей текст прочитають, напевно зробить це за посередництва якоїсь іншої пришпиленої до Машини плитки.
Не потрафимо жити без Машини. Скоро також не зуміємо без неї померти.
Вже взялася до обслуговування нашого життя після смерті. Поки що делікатно і обережно, зберігаючи видимість хосенності, в дружньому тоні переконування.
„Уяви собі, що ти вмираєш з паролями свого комп'ютера в твоїй голові, залишаючи співробітників без доступу до найважливіших файлів. Уяви собі, що твоя кохана не може зайти на твоє банківське конто. Або що ти вмираєш, не відкривши секрету, який завжди ти хотів перед смертю розкрити".
Розгортаючи цю візію Deathswitch (вмикач смерті) є автоматичною системою, яка, - якщо ти захочеш – через певний проміжок часу висилатиме тобі прохання вписати раніше обумовлений пароль. Якщо певного дня ти не прореагуєш, зробить це ще кількакрат, а потім, якщо ти далі будеш мовчати, прийме, що ти помер або не дієздатний.
Тоді підготовлену тобою інформацію, наприклад з паролями чи секретами, вишле особам, котрих ти вибрав.
Проти тиші могил
Американський нейробіолог і письменник Девід Іґлман у своєму бестселері " Sum: Forty Tales from the Afterlives " ("Єсьм [лат.]. Сорокові розповіді з потойбічних світів") назвав цього виду починання "добродушною революцією проти тиші могил".
Поки що тон цієї революції задають подібні на Deathswitch лапайдухи, котрі прибравши згірчені міни, лиш хочуть використати оказію заробити.
І варто, бо, як оцінює портал WebpageFX, щогодини вмирає 428 користувачів Facebook'у. Прикрий безпорядок, на якому можна заробляти – зрештою з дня на день щораз більше. Бо навіть якщо Facebook припинить розвиток, число його померших користувачів зрівняється з числом жиючих (нині їх значно більше) близько 2065 р., а біля 2100 р. нинішня пропорції стануть зворотніми – і стабілізуються.
Якщо ж натомість портал надалі процвітатиме, то число померших користувачів зрівняється з жиючими лише близько 2130 - з тією лиш різницею, що потім надалі зростатиме.
Трансфер цінних даних триває вже давно – і прискорюється. Портал 1000memories.com оцінив, яка частина інформації про нас існує тільки в мережі: щодо 65-річних це тільки 12%, але 45-річні депонували в інтернет вже 56% інформації про себе, 25-річні – 72%, а підлітки - 86%.
Фортуна чекає і знають про це не тільки в Facebook. Заробити хочуть також і в Legący Organiser, аплікації на iPhone'a, яка дозволяє реєструвати преференції користувача, що стосуються його похорону (музика, знимки, клепсидри, кондоленції), чи в The Voice Library, бібліотеки голосів небіжчиків.
Народження кіберзомбі
Але нова революція має також і своїх радикалів; руйнівників старого порядку в ім'я принципів, піонерів-богохульників, здатних запускатися в потойбічні світи.
„Коли твоє серце перестане битися, ти надалі будеш твітувати. Вітаємо у твоєму соціальному потойбічному житті" – обіцяє слоган LivesOn, інтернетівської аплікації, яка аналізує синтаксис і лексичний запас до сих пір написаних тобою твітів і творить нові. Звучать так, ніби ти був їх автором.
Обліковий запис на DeadSodal робить подібні речі з повідомленнями, наприклад, на Facebook, долучаючи до тексту фільми і знимки. "Чому ми повинні перестати творити контент, коли помрем"? – питав Джеймс Норріс, засновник DeadSocial в розмові з журналісткою "Forbes" Кашмір Гілл в травні 2012 р. "Норріс хоче завести до наших соціальних мереж зомбі" – коментувала це Гілл.
Очевидно, не знала тоді, що перші такі страховища вже з'явилися в мережі кільканадцять місяців раніше. В 2010 р. програмісти з Алабами створили інтернетівський сервіз Virtual Eternity здатний створювати "розумні аватари" людей, які будуть жити після смерті своїх прообразів. Такий аватар – запевняли вони – виглядає як ти, говорить так як ти, практично думає так як ти. Ти сам вчиш його всього, заповнюючи відповідні формуляри і виконуючи тест, даючи йому власний вигляд (знимки) і голос (записи).
Але так як аватари не виглядали, не говорили і не думали "так як ти", проект закінчився на бета-версії і нині його стосують тільки деякі американські музеї, що хочуть "оживляти" історичні постаті.
І що ж з того – махіна вже рушила.
Facebook воскрешає померших
„Коли Facebook оголосив, що міг би воскрешати померших, світ сміявся. Але Facebook був смертельно серйозним. Його люди сказали, що технологія вже є, треба тільки доопрацювати деталі. Зробили копію кожного цифрового сліду, який ти залишив. Кожного мейлу з твого архіву, кожного фото і відео, який ти зробив або в якому виявився, кожної сторінки в мережі, яку ти відвідав, кожної клавіші, яку натиснув. Історії місць, в яких був, активності в соціальних мережах – всього, що назбирувалося десятиліттями. На підставі цього з петабайтів і екзабайтів даних Facebook побудував приблизну модель твоєї поведінки", – снує свій похмурий мислений експеримент Том Скотт, експерт нових технологій (www.tomscott.com/dead/).
Скотт заповідає прихід дня, коли твої друзі чи рідні надалі будуть висилати тобі повідомлення – хоч тебе поміж живих вже не буде. Тебе будуть просити поради, розповідати про те, що в них чути, а після години або двох твоя цифрова модель вишле відповіді, котрі не відрізниш від тих, які ти б дав сам.
Це виглядатиме так, немовби ти був на іншому континенті і мав доступ тільки до мейлу. І лише час від часу фірма, яка уможливить вам ці розмови з потойбіччям, в певному моменті розмови дозволить собі рекламу.
Це Facebook і подібні на нього форстерівскі машини сміятимуться останніми, бо ж ми завжди живитимемо їх тим, чого не можемо позбутися: потребою близькості, надії, ілюзіями.
Хто бачив "Be Right Back" ("Зараз вернуся"), перший відрізок другої серії британського кінематографічного циклу "Black Mirror" ("Чорне дзеркало") Чарлі Брукер на Channel 4 (прем'єра 11 лютого 2013 р.), добре знає, в чому річ.
Еш, соціально-мережно узалежнений тридцятиліток, гине через день після свого переїзду в село. Марта, його дівчина, після похорону дізнається від приятельки Сари, що в інтернеті є новий сервіз, що "повертає померших до життя". Аватари небіжчиків вибудовує з інформації, яку залишили після себе в мережі. Спочатку Марта різко відкинула цю ідею. Але потім дізнається, що вагітна, і починає відповідати на мейли (Сара наполягла на свому і записала приятельку у сервіз) від "воскреслого" Еша. Розповідає йому про те як ся чує і як поводиться малюк в її лоні.
Потім можуть вже розмовляти по телефону, врешті якогось дня дівчина анімує "цифровою індивідуальністю" Еша його синтетичне тіло, зроблене на замовлення...
Хто живий, а хто мертвий
Девід Іґлман звертає у своїй книжці "Sum" увагу на те, що розрізнити мертвих від живих буде щораз важче. Ніколи незасинаючі комп'ютери вперто погіршують нашу ситуацію, невпинно висилаючи в ефір соціальні контакти мертвих; бажання, співчуття, запрошення, флірти, пояснення, розмови, дотепи – коди між людьми, які добре знаються чи зналися.
У результаті "тепер вже ясно - пише Іґлман – куди прямує це суспільство. Більшість людей вже померли, і я є одним з нечисленних, що ще живуть. До того часу, коли буде натиснутий мій власний вмикач смерті, не буде нічого, окрім тільки витонченої мережі транзакції - але не буде нікого, хто б міг її прочитати. Тому потобічне життя не існує для нас per se, а існує як те, що існує між нами".
Нашою вічністю стали поєднуючі нас зв'язки: хто кого кохає, а з ким воює чи кого ненавидить, хто з ким пліткує, а кого висміює, кого зневажає, а за ким зітхає. У цифрових повідомленнях записані всі наші зв'язки з друзями, братами, дітьми, співпрацівниками, коханками, шефами, суперниками, ідолами, знайомими з відпусток чи з навчань.
„Вмикачі смерті копіюють суспільство так точно – пише Іґлман – що на їх підставі можна відтворити цілу мережу суспільних зв'язків. Спогади планети вціліють в нулях і одиницях ".
Інтернет зайняв місце, що до цієї пори належало до людських спільнот: близьких, приятелів, знайомих, співпрацівників. У статті "The Internet Has Become the Extemal Hand Drive for Our Memories" ("Інтернет став зовнішнім твердим диском для наших спогадів") Деніель М.Веґнер і Адріан Ф. Вард, психологи з Гарварду, зауважили, що колись один знав це, інший те, кожен відповідав за якусь частку знання потрібного в житті і у разі потреби відкривав іншим доступ до цієї частки.
Така ситуація об'єднувала групу, робила людей одне одному потрібнішими, навзаєм для себе цінними.
Сьогодні для цього є інтернет, а нам вже не хочеться пам'ятати. Нашою пам'яттю є мережа: власну пам'ять ми експортували назовні, від себе. Недавно Веґнер і Вард вирішили дослідити, до якого ступеня люди включають інтернет в границі суб'єктивного сприймання самих себе. Експеримент виявив, що відчуття власної пізнавальної цінності виразно більше в тих, хто, шукаючи відповіді навіть на прості питання, користувалися Ґуґлем.
Висновок? Ми визнали мережеві програми частиною нашої власної пізнавальної апаратури.
Ми почали трактувати інтернет як живу особу і будуємо "інтерсвідомість" – новий інтелект, який вже не закорінений в локальних спогадах, нагромаджуваних тільки нашою власною свідомістю. Ми переносимо свою людськість до мережі.
„Але чи щось таке є взагалі можливим"? - розмірковувала на шпальтах "New York Times" Сюзен Шнейдер, філософ з Університету Коннектікут, подивившись фільм Спіка Джонза "Вона".
Його герой, самітник і симпатичний дивак Теодор Твомблі, закохується в Саманту – комп'ютерну програму, що вдає жінку. Усвідомлення, що має справу з віртуальним реальністю, зовсім не остуджує почуттів Теодора. Чуттєвість Саманти, її багата індивідуальність, інтелект і емпатія стократно перекривають цей факт.
Оскільки комп'ютерна програма може оволодіти душею живої людини, то може і людина могла б відшукати сповнення, переселяючись до цифрового світу?
Есенція свідомості
Майкл Ґразіано, нейробіолог з Університету Прінстон, досліджував людський мозок протягом майже 30 років. Сьогодні на питання, чи дійсно ми б могли запакувати вміст свідомості людини до комп'ютера, відповідає: майже без сумнівів. І незабаром це зробимо. Проблемою є тільки ціна, яку доведеться за це заплатити.
Цей акт "цілком перетворить людськість – ймовірно більш спустошливіше, ніж корисніше. Це нас змінить далеко сильніше, ніж змінив інтернет, хоч, виглядає, в подібному напрямі" – пише в статті "Endless Fun" ("Нескінченна розвага") в грудні 2013 р. на порталі ідей Aeon Magazine.
Визнаючи, що технологіям ще далеко до симуляції пекельно скомплікованих біохімічних процесів в мозку людини, Ґразіано додає, що, може, для відтворення людської свідомості це зовсім не буде необхідно. Фонограф Едісона вмів же відтворювати звучання різних інструментів, хоч і не був побудований так як вони.
„Однією з найзагальніших суґестій є те, що структура з'єднань нейронами заключає в собі суть всієї машини. Якщо можна було б визначити як кожен нейрон з'єднується зі своїми сусідами, ми отримали б всі дані, потрібні до відтворення свідомості".
Проблему розв'язує коннектом, який незалежно одні від одних в 2005 р. відкрили два науковці – Олаф Спорнс з Університету Індіани і Патрік Гаґманн з Університету в Лозанні. Це – аналогічно до ґеному – мапа-діаграма нейронових з'єднань в мозку, інструкція його діяльності.
Коннектом згідно Ґразіана вміщує суть свідомості. Отже, достатньо, що комп'ютер його прочитає, а в машині оживе свідомість людини. Американський Національний Інститут Здоров'я вже реалізовує Human Connectome Project, що має замапувати людський мозок.
Цифрово відтворений розум стане незалежним від тіла, а про його часову тривалість вирішуватиме вже не природа, а техніка.
У довільний момент – наприклад, коли твоє тіло вже буде старе і хворобливе – ти зможеш його евакуювати до мережі, в заздалегідь для нього там запроектовану нову "посмертну реальність''.
Хто зна, може в майбутньому найбільш ходовими фахівцями будуть саме проектанти віртуальних світів, у яких ми захочемо помістити свою свідомість після того, як умертвимо тіло? Може місце священиків займуть інші "брамкарі вічності" - комп'ютерні деміурги, ківер-кравці, що шиють нам приватне небо в міру наших мрій, знання, ерудиції, бажань і уяви? Проектанти цифрових потойбічних світів, які в одних нагадуватимуть ліси Толкіновського Рівенделл, а в інших - хоч би "Сад земних насолод" Босха.
Найбільшим ворогом фундаменталістів майбутнього буде не іновірство чи атеїзм живих, але саме ця цифрова вічність померших. Це за неї точитимуться найкривавіші війни, це за неї найбільше гинутимуть невинні люди. Обкладені семтексом смертники висаджуватимуться не в автобусах чи на вулицях, а в серверах і на виставках цифрових технологій.
Життя після смерті вже не буде нагородою за чесноти. Стане предметом торгівлі як середньовічні відпусти. Найбільший контроль над людьми здійснюватимуть "цифрові Хароми" – ті, від котрих залежатиме, як швидко і в якій версії ми перенесемося до віртуальних потойбічних світів. Рано чи пізно цей кібер-некро-бізнес опанують корпорації, а тоді їх влада затьмарить могутність всіх священиків, яких свята земля носила. Вірні прилучатимуться гурбою, бо і великої віри в цій Церкві не треба буде.
Докази того, що існує життя після смерті, стануть ж бо намацальними; у кожен момент їх можна буде висвітлити на кишеньковому екрані: "Прошу, бабця шле вітання. Чудово ся має, грає в гольф з леді Діаною і не може ся вже дочекати тебе. Пропонуємо вигідні знижки".
У порох ти не обернешся
„Цифровий рай" не потребуватиме місіонерів і мучеників, котрі б увірогіднили цю нову ідею на вічність. Він набухне в мить ока, бо швидко заселюватимуть його незчисленні юрби вірних.
Літом 2014 р. інтернет стосувало 2,4 мільярди людей – на 400 мільйонів більше, ніж було на світі людей в 1930 р., вдвічі більше, ніж жило за наполеонівських часів, вшестеро більше, ніж проживало на Землі в момент, коли татари наткнули на спис голову Генріха Благочесного, і майже стократ більше, ніж було їх в епоху Христа. Інтернетчиків є нині більше, ніж було всіх людей за часів занепаду Римської Імперії, Болеслава Хороброго, шостого хрестового походу, відкриттів Христофора Колумба і французької революції разом взятих.
Мережі будуть також першими позасвітами, до яких вірні увійдуть не марним прахом і пилом – голі і без тлінних дібр, а з пристойним майном. На початку 2014 р. фірма McAfee, що спеціалізується в страхових програмах, оцінила, що середня вартість цифрових активів (інформації), залишених в інтернеті кожним користувачем, виносить 35 тис. доларів: особисті спогади – це 17 тис., приватні дані - 6,4 тис., інформація на тему кар'єри - майже 4,4 тис., на тему зацікавлень - 3,3 тис., особисті повідомлення - трохи понад 2 тис., а розважальні файли - 1,7 тис.
Тільки чи це надалі будемо ми?
Скільки спільного з тими, які ми були за життя в своїх природніх тілах, матимуть наші творіння, що заселять нутрощі комп'ютерів?
З усталень Шанянґа Жао, Шеррі Ґрасмука і Джейсона Мартіна, соціологів Університету Темпі у Філадельфії, виходить, що небагато. У роботі "Identity Construction of Facebook"("Конструкція тотожності Facebook", 2008) вони довели, що вже самі профілі користувачів цього порталу значно відрізняються від того, які ці люди є реально.
Це радше вимодельоване буття – такі, якими б ми хотіли бути, а не якими є насправді. У соціальних порталах ми живемо життям, позиченим з наших ідеалізованих уявлень про самих себе. Це ми в "навернутій" версії de luxe, після глибокої ретуші психологічного Photoshop'у, а принагідно безперервно позираючі на профілі інших, порівнюючи з ними власні, щоби при потребі далі їх перероблювати.
Перенос людьми своєї свідомості до "вічного віртуалу" змінює ще щось: донині, щоб пережити у свідомості когось більше, ніж найближчих, і довше, ніж триватиме життя тих, котрі нас знали, ми мусили якось істотно проявитися: написати книжку, звести величну споруду, щось відкрити чи когось врятувати.
Незабаром, щоб тривати у суспільній свідомості – і то довше, ніж тривали найзнаменитіші люди – не треба буде нічого робити.
Віртуальні супермерці
Багато вказує на те, що до віртуального раю ми увійдемо не тільки неавтентичні і без заслуг.
Ми втратимо в нім також і усамітнення. Адже ж реально індивідуальних бітів не існує; все може бути збільшене і розмножене. У своїх цифрових копіях, що менш чи більш вірні з "аналоговою реальністю" прообразів, ми зможемо переживати різні версії себе у всіляких можливих конфігураціях. І дізнаємося те все, що хотіли би знати про своє життя, але про що боялися запитати.
Якщо нам вистачить фантазії, відваги (і пристойності?), проживемо її з власним (для витривалих) чоловіком і чужими, в шкірі своїй чи сусіда, на тому чи тамтому краю світу.
„У реальному світі двоє людей може ділитися досвідом і думками – пише Ґразіано. – Але оскільки ми не маємо у своїх головах портів USB, ми не можемо безпосередньо з'єднувати наші свідомості. У симульованому світі цей бар'єр зникає. Проста аплікація – і двоє людей можуть безпосередньо з'єднувати свої думки. Чом би і ні? Це логічний наслідок. Ми, люди, ми є гіперсоціальними. Ми любимо з'єднуватися в мережі. Вже тепер ми живемо в напіввіртуальному світі свідомостей, залінкованих з іншими свідомостями". Нейробіолог журиться, що в цьому штучному "житті після життя" ніщо не стримає нас вже перед поєднанням потенціалу кількох чи більше розумів-свідомостей в надсвідомість чи у суперсвідомість "віртуальних супермерці".
„Поняття окремої тотожності зникне – провіщає Ґразіано. – Потреба мати симульоване тіло для спацеру по симульованому світу зникне. Зникає потреба симульованих продуктів і симульованого краєвиду. Натомість з'являється єдина платформа думки, знання і тривалого сповнення. Потреба справжнього життя, нашого життя, стискається, аж поки не стане чимось як фаза личинки".
Направду хочеш такої вічності?
Чи може вже краще нормально померти, поки ще можна?
Robert Siewiorek
Nie będzie nieba ani piekła. Będzie tylko sieć
Gazeta na Swieta, 31.10.2014
Переклад О.Д.