Двадцяте століття, крім всього іншого, було століттям пам'яті. Тим часом, коли остаточно сформувалося таке явище як запам'ятовування, коли індивідуальна і колективна пам'ять перетворилися на особливу цінність. Завдяки цьому більшість з того, що ми тепер пам'ятаємо – і кожен з нас, і усі разом – походить із минулого двадцятого століття. Навіть тоді, коли пам'ять функціонувала як механізм витіснення пам'яті, поруч завжди була потреба згадування.
«Я пам'ятаю». Цей невеликий текст Перека міг би стати визначальним статутом століття, яке насправді ще не закінчилося у тому сенсі, що ним продовжує жити наша пам'ять, його найвичерпнішим девізом. Пам'ятати важливо – таким мало би бути головне послання того століття. Бо я – це моя пам'ять, а те, що я пам'ятаю, власне і є справжнім мною.
Тож головною стратегією тих часів були різноманітні мнемопрактики, скеровані на те, аби запам'ятати якнайбільше. Загальнопоширеним було відчуття, що рано чи пізно, хочеш того чи ні, витримаєш чи задихнешся, але доведеться свідчити. Переважно у царині пам'яті виявлялися такі суттєві речі, як сила і слабкість, порядність і непорядність. Іноді вартість цілого життя визначалася тим, що хтось є носієм, сховком, сейфом чогось, що втримує пам'ять. І навпаки – десятки сотні тисяч гинули тільки тому, що пам'ятали те, чого не слід було пам'ятати. Спогади набрали тоді ознак найціннішого спадку. Політика і інші важливі оборудки трималися на вмінні маніпулювати пам'яттю.
І треба визнати, що все у тому столітті було влаштоване так, що надавалося до запам'ятовування. Все якось само лягало у пам'ять, якось так було все структуроване. Всілякі битви і жертви, назви вулиць, послідовність лідерів, всілякі космонавти, олімпіади, футбольні рахунки, всі Папи Римські і легкоатлетичні рекорди, новостворені країни і старі столиці, лауреати Нобелівської премії й ордени різних країн, музиканти, їх альбоми і концерти, фільми і фільмографія, філателістичні з'їзди і сорти сигарет, ціни і їх зміни, зміст книжок близько до тексту і вірші, вивчені напам'ять, перші ракетки світу і безліч цифр і дат…
Не можу точно сказати, коли це століття пам'яті закінчилося в інших кутках світу, але для нас нова ера почалася якось відразу після здобуття незалежності. Правдоподібно це було пов'язано з несподіваним і нестримним входженням у стан гіперспоживання гіперпродукції. Гіперпродукції всього. В тому числі інформації. Інформація перестала бути знаннями, які надаються до пам'ятання чи навіть згадування. У споживанні інформації головним принципом стало постійне оновлення. До того ж таке оновлення, яке обов'язково пов'язане з з'явою чогось принципово нового. Досить того, що головною новиною стало те, що новини оновлюються.
З того всього кудись на далекий план відійшли спогади. Які можуть бути спогади, коли нічого не запам'ятовуєш, коли мало що можеш згадати, коли, зрештою, цього не потрібно, бо сьогоднішній день дасть більше нової інформації, ніж можеш сприйняти, і вона перестане бути вагомою завтра, бо там буде ще новіша.
Люди, обвантажені пам'яттю, відходять в минуле. Універсальною формулою, яка описує оновлений світ є щире – «я вже не пам'ятаю».
30.10.2014