Ці землі були колись землями кривди і пригнічення. Там, де пливе крутий Стир, де серед зелених вільх поблискує на сонці Стоход, де білий в'юнок перекидає гілля над каламутною водою Турії, жила пригнічена людина. Сльозами i кров'ю покривалась українська земля. Я мандрувала по цих місцях кілька років тому, збираючи матеріал для книги.
Я бачила селянських дітей. Блідих, хворих дітей, які кривими ніжками переходили через заболочені шляхи запущених сіл. Я бачила маляток, які сотнями вмирали без допомоги і врятування. Я бачила цілі села, де не було людини, яка б не сиділа в тюрмі. Я бачила людей, яким під час слідства вбивали голки під нігті, яким поліція відбивала прикладами легені. Я бачила родини, годувальники яких розстріляні по дорозі, і родини тих, яких вішали без суда і вироку на гратах тюремної кухні.
Тут сипались вироки на дванадцять-п'ятнадцять років. Звідсіль цілими громадами йшли в концентраційний табір Береза Картузька. Тут в ім'я "пацифікації" зривали дахи будинків, палили хліба, знищували худобу, прирікаючи людей на голодну смерть.
Я мандрувала ріками України, я проходила через українські ліса, і рум'янець кривавого сорому покривав моє обличчя, хоч я не належала до табору тих, що ображаються, а перебувала в стані тих, хто бореться з несправедливістю. А тут мені було соромно, що я — полька.
Тепер, у вересневі дві, я знову перебувала на українській землі. Я побачила, що український народ добре розібрався в тому, що є дві Польщі. Польща, символом якої була поліцайська палиця і концентраційний табір, Польща, яка пригнічувала, давила і була дужа і хоробра, коли справа йшла про пригнічення. Та Польща, яка робила великі несправедливості і обманювала, яка зрадила свойому народові; видала на смерть селянина, робітника, одягнутих в солдатські мундири, посилаючи їх в бій без зброї, харчів і зв'язку, без плану — на залізну стіну танків і під град бомб, які падали з літаків.
І друга Польща — Польща пригнічених і скривджених.
Я пройшла пішком десятки кілометрів через українські села. Без чобіт, з пораненими ногами, без грошей і одягу.
В українських селах нам давали молоко і хліб. Ділились з нами, як з братами. Давали нічліг на сіні, місце в хаті. Багато тих, що рятувались від повітряних нальотів, від розривів снарядів, кулеметних куль, загинули б від голоду, коли б не український селянин, який допомагав біженцям, як рідний брат.
В Ковелі я бачила картину, яка глибоко схвилювала, бо це був живий вияв братства. Дванадцятирічний хлопчик, син батрака спід Остроленки прийшов в Ковель. Його батьки загинули від бомби, дім перетворено в руїни. Дитина вибралась в далеку дорогу зовсім одинокою. Йшов хлопчик дні, тижні від Остроленки до Ковеля. Я розмовляла з ним. Запитала, що він думає робити далі. Він підняв на мене очі, повні сліз.
— Адже тут мені не дадуть загинути, — сказав хлопчик.
До нього вийшов з кімнати реєстрації біженців колишній ув'язнений українець, який просидів в польській тюрмі десять років. Він поклав руку на плече польського хлопчика.
— Не сумуй, ми тобі тут не дамо загинути.
І тоді я зрозуміла ще раз, що на землях пригнічення, несправедливості вже розквітло, як чудова квітка, братство народів.
І сьогодні розквітає це братство у променях волі, в зорі нового дня, який став днем волі.
Червона Армія принесла на ці землі мир. Звільнила від ярма війни, безпощадної загрози бомбардувань, врятувала від знищення, якому піддавалась польська земля по той бік Бугу. Тепер народ України будує майбутнє, сам вирішує питання свого життя. І я вірю, вирішить правильно. Кануть у вічність довгорічні образи, несправедливості, тому, що тут гинув від голоду селянин, тяжко працюючи на маленькому клаптику своєї землі, а золото витягував з своїх маєтків поміщик, який сидить за кордоном. За мізерні гроші працював робітник на фабриках, які давали міліонні прибутки.
Вірю, що український народ скаже: — земля — селянам, фабрики — робітникам, а Західна Україна — великій батьківщині — Союзові Радянських Соціалістичних Республік. Вірю, що починається для всіх нас нове життя, що українець, поляк, єврей будуть працювати в братерській любові над загальною великою справою, загальним, великим щастям.
І вірю, що червона зоря волі засвітить ще й тим, які живуть під ярмом пригнічення. Що вона освітить шлях всім пригніченим і приниженим.
Думаючи про тих, яких сьогодні немає разом з нами, я поздоровляю червону Західну Україну, яка була землею несправедливості і стає тепер землею щастя, яка була землею злиднів і стає землею достатків, яка була землею ненависті і стає землею братської любові.
[Вільна Україна]
25.10.1939