Учора на порозі свого дому загинув один дивовижний кіт. Він називався Мілош. Був дуже любленим і умів відповідати ще більшою любов'ю. В дитинстві він багато хворів, тож часто був пацієнтом ветеринарної клініки. Його витягли із сліпоти і всіляких інших слабостей величезними зусиллями, які, однак, не видавалися труднощами. Мілош все ж погано орієнтувався у просторі, хоча це не перешкоджало йому щовечора у темряві впізнавати ще здалеку господиню і кидатися їй назустріч. Він вже був дорослим котом, коли наважився вискакувати на шафи, виходити трохи далі на подвір'я із садом, довго сидіти на сходах, подібних на ганок і зблизька роздивлятися інших котів, якими кишіло подвір'я. Він – що дивно для котів – любив виноград, моркву та всілякі інші овочі. Незважаючи на те, що мав невиліковні проблеми з диханням, любив показувати, що життя і любов можуть все одно бути повноцінними. Навіть більше. Ще більш повноцінними. Він зовсім не уявляв собі, що щось таке може бути – на рідних сходах на нього чомусь напали великі бродячі пси, які випадково забігли на подвір'я. Пси, особливо ті, які від народження змушені виживати, уміють притиснути шию і груди зовсім непотрібного їм дивовижного кота так, щоб у того не залишилося шансів на життя більше, ніж на півгодини. Мілош помер власне так. Пси побігли собі далі ще задовго перед його остаточною смертю. Такою була плата за делікатне і щасливе життя без страху із вільним виходом у відкритий світ подвір'я.
Про подібні речі я почав думати ще двадцять років тому, коли мої діти були зовсім малими. Часи були тяжкі, але обнадійливі. Я і мої друзі вчилися тоді виховувати якихось файних дітей – люблених і навчених, ніжних і вільних, відкритих і вдумливих. І ці діти, і наше до них ставлення витворювали уявлення-ілюзію, що на нашій землі починається нова світла рахманська ера.
І в той сам час – двадцять років тому – я щоденно підгодовував у своєму кварталі зовсім інших дітей. Також дуже файних, я їх любив і з ними водився. І циганчат, і безбатченків, і витіснених з дому рідною мамою. Двадцять років тому таких було дуже багато. Годуючи і розмовляючи з ними, я зрозумів, що мусить настати такий момент, коли мої діти і діти моїх близьких перетнуться, зустрінуться віч-на-віч із цим прекрасним, але диким племенем. Розумів, що вижити нашим дітям у такій зустрічі буде так само важко, як важко уціліти тим всім покиненим в умовах мирного і доброго, делікатного життя.
Все собі поволі тривало і розвивалося, дозрівало. Аж поки не вибухнуло минулої осені і зими. Тоді остаточно проявилося, які різні діти повиростали за цих двадцять років. Наскільки рахманність одних неподібна на архаїчну вітальність інших. Та вітальність, яка, на жаль, неможлива без притискання когось іншого, зовсім не знаного.
Думаючи про такі речі, вже не можна було особливо дивуватися з того, що відбувалося на цьогорічній весняно-літньо-осінній війні, яка ще обов'язково мусить захопити хоча б частину найсуворішої зими.
Ну, і ще одне. Коли я був малим, то були подерті светерки і штани, хліб з повидлом, винесений на вулицю, луки, рогатки, каміння, патики, лазення по деревах, зелепухи, черешні, горіхи і коричневі руки, каштани, алича, один на один…
Тепер щось подібне походить тільки від дітей, чиї батьки втекли в нашу делікатну Україну із Середньої Азії, бо тут, в Україні май краще.
23.10.2014