Вольфґанґ Шивельбуш. Розчаклована ніч: До історії штучного світла у ХІХ столітті. К.: Ніка-центр, 2014. 216 с.
Німецькі вчені довели: штучне освітлення спричиняється до розлучень.
Виглядає як заголовок у якійсь жовтій газеті? Натомість це – одне зі спостережень Вольфґанґа Шивельбуша про вплив технічних удосконалень на соціальне життя. Із винайденням достатньо функціональних індивідуальних/інтимних джерел освітлення, люди все більше часу проводять на самоті, відтак у самітності – поодаль від великого родинного вогнища (буквально), яке єднало їх колись у групи і спільноти. Родина навколо контрольованого джерела вогню доти була певним уявленим цілим, в котрому кожен був зайнятий своєю справою (рукоділлям, читанням, мрійливим спогляданням полум’я свічки), а проте розділяв спільний простір. Власне, простір і ставлення до нього постали першими «жертвами» яскравого світла.
Прототипом центрального газового освітлення був водопровід. Рекламні брошури «гендлярів світла» весь час обігравали цю аналогію, і у такий спосіб заспокоювали наляканого споживача – продається щось незнане, схоже на щось знайоме, старе у новому викликає довіру покупця. Натомість люди уявляли собі вогонь, який несеться по трубах (навіть прикладали руки до них; в рукавичках, звісно, щоб не обпектися) і руйнує їхні затишні оселі. Десь так воно і було. Приєднання дому до центральних артерій – водопровідних, потім газових – означало кінець його автономії. Показова аналогія тут – залізниця: у індивідуальному транспортному засобі ти сам вибирав маршрут, час і швидкість пересування, нині твоїм «ритмом» керуватиме машиніст. Життя домівки і родини залежали від приладів, віддалених від рідної споруди, та від людей, які до сім’ї не належать. Будинок втрачає самодостатність. Разом з тим більшою стає ізоляція людини, яка в ньому мешкає.
Пам’ятаєте класичну кінострічку Джорджа Кьюкора «Газове світло»? В ньому героїня Інгрід Бергман зауважує перепади тиску газу у лампі, які дозволяють їй, такій собі професійній жертві при жорстокому чоловікові, викрити і довести злочин родинного маніяка. Сімейне насилля, психоз, залежність від ґвалтівника – все тут невипадково вихоплює хисткий гасовий вогник. Власне, маємо елегантну метафору, суголосну спостереженням Шивельбуша з соціальної історії сім’ї.
Втім, всі технічні удосконалення, пов’язані з освітленням (від смолоскипів до ламп Аргана і централізованого газового світла), ґрунтуються на відповідних потребах великих підприємств і виробництв, вугільних передусім. Газове світло з’явилося і утвердилося як промислове. Ще десятиліття потому як велика індустрія перейшла на нові типи освітлювання, приватні будинки користувалися технічно менш досконалими за газ керосиновими лампами. Поява світла без ґноту лякала приватного споживача: чого тут більше – соціальних фобій чи психологічних, годі й зрозуміти. Але розробка нових способів виробництва світла «великому бізнесу» приносила значну економію за рахунок світильної сили газу. Гроші – остаточний у своїй переконливості аргумент будь-яких технічних інновацій. Натомість є чим поживитися «лівим» (я про політичну думку, пов’язану з критикою індустріального/капіталістичного суспільства): масове запровадження газового освітлення скоротило свободу і статок приватного виробника. Централізоване постачання газу у житлові будинки і на фабрики викликало дику конкуренцію між газовими компаніями, потім хаос на ринку і, нарешті, монополію певного муніципального або регіонального підприємства. Велика промисловість вторглася у приватність дому – не криючись, під світлом газової лампи.
Жюль Мішле 1845 року писав (його цитує Шивельбуш): «Великі павільйони, залиті сліпучим світлом, боляче вражають око, що звикло до темнішого домашнього освітлення. Тут взагалі немає темряви, в якій могла б сховатися думка, жодного тінистого куточка, в якому сила уяви могла б віддатися своїм мріям. У цьому освітленні неможлива жодна ілюзія. Безперервно й немилосердно вас повертають до дійсності».
Подолана темрява не просто висвітлює, і тим самим змінює уявлення про приватне. Вона переробляє саму конфігурацію суспільства на рівні груп: під сяйвом газової лампи «родина» смиренно поступається «гурту товаришів», а усамітнення людини водночас стає і химерним, і абсолютним.
Таким є один з сюжетів (і це ще не найбільш захопливий!), які складають книжку Вольфґанґа Шивельбуша про історію штучного світла у ХІХ столітті. Розчаклована ніч (Lichtblicke), котру оспівує німецький дослідник, як всяке піднесене, його і манить, і жахає. Кінець-кінцем, робота Шивельбуша походить з тієї традиції, в якій фройдівське «unheimlich», яке ми звикли сприймати/перекладати як «жахливе», є насправді чимось протиставленим домашньому затишку. Психологічний стан людини, яка «споживає» газове світло, є станом відчуження, газ – субстанція віддалена і невловима, таким є й вогонь, котрий він породжує. Де вже тут говорити про спокій і затишок?
Жахливе? Так, цей крок – перехід від живого вогню до газових ламп розжарювання – був для людства нелегким. Але нас завжди можна втішити, змусивши повірити у прогрес.
Вогонь має три базові функції: варіння, опалення і освітлення. Вони виходять з одного джерела – з первісного вогнища. А чим далі ці функції вогню відокремлюються одна від одної і чим більше ускладняються (варіння, скажімо, «просувається» від гарячого обіду до металургії), тим більше підстав тішитися думкою про технічний прогрес. Освітлення, до речі, виокремлюється першим; винайдення ґноту прирівнюється в індустріальній революції до винайдення колеса. За цією озвученою у ХІХ ст. схемою стоїть давнішнє уявлення про чисту енергію, віднайти котру людство прагне «від Прометея». На початку ХХ ст. «чистою енергією» стане електроенергія, яка позбулася уже не тільки ґноту, а й полум’я.
Є таке поняття в соціології – свідки споживання. Не просто долучитися до нових товарів і послуг, а споживати їх під чужим поглядом, контролюючим і співчутливим – технічні інновації входять до нашого життя (більш-менш надовго) тільки за таких умови. У історіях Шивельбуша свідки споживання курйозно стають «монолітною» групою однодумців. Бертольту Брехту належить відома максима: щось, що існує завжди, не обов’язково існуватиме вічно. Автор «Розчаклованої ночі» бере цей парадокс за керівництво до дії. І зрештою, пише книжки про те, що із запровадженням кожної нової технології – від появи газових ламп розжарювання до паровозу і нових способів обсмажування кави (інші книжки Шивельбуша насправді про залізницю і каву) – змінюються не просто соціально-культурні умови суспільного існування, відбувається зміна генерацій. Що ж курйозного у думці про те, що технічне «покращення життя» формує нове покоління? Просто тут стає явною, здається, незалежна від влади автора думка: генерації визначає не те, як вони живуть, а те, як вони помирають. Із винайденням нової технології винаходять і новий спосіб померти – потрапити під потяг, сісти на електричного стільця або отруїтися газом, захворіти через отруєння ґрунту і води, загинути при вибуху газу. Це вам, ясна річ, не в зашморг лізти чи миш’як ковтати: «Коли в 1865 році на вимірювальній станції одного лондонського газового заводу стався вибух, через який загинуло десять робітників, було від самого початку зрозуміло, що може йтися лише про вибух величезного (об’ємом у 28 тис. куб. метрів) газометра». Уже 1813 року у Лондоні була створена постійно діюча спеціальна комісія з розслідувань газових вибухів. «Новенька» смерть швидко стала узаконеною і більш-менш упорядкованою. Такі от поступи прогресу.
Вправи з історії технологій зазвичай уже на початку книжки занурюються в опис відповідних «механічних» процесів, щоб не виринути звідти до останнього абзацу. Досліди ж з історії винаходів часто-густо перетворюються на збірники анекдотів. «Розчаклована ніч», здається, не уникає обох пасток: є тут й глумливі історії-забавки, є і детальні схеми всіляких термоламп та газометрів. А втім, з цією книжкою не занудиться навіть той, у чиїй пам’яті урок історії після уроку фізики – це півторагодинне пекло (свідчу!). Відразу видно, що у культурну антропологію Шивельбуш прийшов з театральної критики – він знається на видовищності та розважальності. Отож, читаючи детальний розбір способів виробництва «свічки Яблочкова», можна натомість милуватися дамами, які гуляють вночі Потсдамською площею і прикриваються парасолями, щоб не обпалитися під яскравим світлом дугової лампи.
За корисними розповідями і дотепними картинками Шивельбуша стоїть на диво живуче уявлення західноєвропейської гуманітарної думки про те, що прагнення змінити світ навколо себе (чит.: технічний прогрес) прямо пов’язане зі спроможністю змінити внутрішній світ людини і систему її цінностей (чит.: революційні перетворення). І уже наш вибір: прочитати цю історію штучного світла як утопію чи як антиутопію. Зрештою, ми маємо «технічну» перевагу, адже належимо до наступної генерації, аніж «оригінальний» читач виданої на початку 1980-х «Розчаклованої ночі».
08.10.2014