«Володимир Жалюгідний»

А вона лежить і каже:

“а тепер пішов на @уй”.

А він: “как ето?..”

От жалко пацана.

(Лесь Подервянський «Місце встрєчі ізмєніть ніззя»)

Ітак, що ми маємо станом на сьогоднішній день у розкладі «Україна-РФ». В інформаційному просторі ходить уйма різних думок з цього приводу – від «це перемога» до «здали Україну черговий раз, сволочі…» (цього разу вони – «порошенківські»). Причому, негативний варіант інтерпретації суттєво переважає позитивний. Він, цей варіант інтерпретації, якийсь звичніший для українця, рідніший навіть можна сказати. Ми ж звикли програвати. Звикли, що нас здали, кинули, надурили і т.д.

Тому саме час глянути на розклад з дещо довшої перспективи – не тиждень, два, місяць. А хоча би рік, п’ять, триста.

Ще рік тому пан Путін мав у своєму розпорядженні підконтрольну на всі 100% «державу». «Держава», а точніше просто «територія» була підконтрольна через хорошу прокладку, яку задля годиться називали «президентом». У цієї прокладки були хороші міцні крильця, що забезпечували пану Путіну (як і будь-яка якісна прокладка) гарантований захист від неприємних відчуттів – тобто представники «сім’ї президента». Цілу 45-и мільйонну країну, населення якої ненавиділо його прокладку, але не його самого – Путіна. Бо маніпулятор пан Путін непоганий, він довго і ретельно приховував ху із ху в цій історії. Ні, ну звичайно ж, що усі здогадувалися, але хуйлом не називали – це точно. А головне мовчав як риба об лід Захід, бо ж «президент» незалежної «держави». Все цивільно, ніяких доказів.

Територія не те що дешево обходилося, ні – вона ще й сама себе годувала. І навіть ріст економічний демонструвала. Крім того, забезпечувала Путіну серйозні переваги в Європі. Пан Путін чітко розуміє, що без такого ресурсу як Україна, Російська імперія існувати не може – ні ментально, в головах населення РФ (бо ж «Кієв – мать гарадов рускіх», а не якесь там зажоп’є типу Москви), ні військово-економічно (критично-важлива частина ВПК знаходиться в Україні), ні військово-енергетично (труба і, найголовніше, підземні сховища газу – також в Україні).

А на сьогоднішній день пан Путін уже не мають підконтрольної території з 45-ти мільйонним населенням. Вони мають підконтрольну територію з максимум кілька мільйонним населенням, володіння якою глобально нічого не дає, а утримання буде обходитися у дуже серйозні гроші. Решта ж сорок з гаком мільйонів населення ненавидить особисто і персонально пана Путіна лютою ненавистю і не те що «хуйлом» обзивають десь тихесенько так собі, по кухнях, між собою – ні, прямо на стадіонах пісні про Хуйло співають. Леніни валяться не тільки в Києві, а навіть у Харкові, на русифікацію якого його попередник і ідейний натхненник, товариш Сталін поклав так багато сил і енергії. Ланцюжок ВПК розірвано,стратегічно важливі труба і (найголовніше) сховища газу на заході України непідконтрольні ні грама. Населення з ватою в голові, яке, власне кажучи, і гарантувало утримання при владі таким прокладкам як Януковощ отримало те, що моя бабуся називала «за дурною головою – і ногам нема спокою» – і вже ні на що не впливає: ні на виборах Президента цієї держави, ні на виборах в парламент.

Але головне інше. Головне те, що вперше за 360 років (від 1654, коли були укладені у Переяславі Березневі статті про військове співробітництво між Козаччиною і Московщиною – як наслідок т.зв. «Переяславської Ради») Україна вибрала Захід, а не Схід. І мало того,що вибрала – навіть формально-юридично цей вибір оформила. І як на зло, і дата така кругла – 360 років саме цього року. До того ж, Захід почав усвідомлювати важливість України для РФ і почав приділяти їй доволі немалу увагу. Просто так вкрасти кусок території не вийшло. Санкції накладено хоч і не сильно страшні, але неприємні і обтяжливі, з ними не сильно зможеш сконцентруватися на війні.

Але головне тут, все-таки, часова та історична перспектива. Вдумайтеся – Путін увійде в історію як перший за 360 років російський правитель, при якому Україна вибрала шлях розвитку з Заходом, а не зі Сходом. Як перший за 360 років правитель, що не зміг втримати Україну в орбіті Москви. І це не прості 360 років. Це для китайської цивілізації 360 років невеличкий відрізок часу. Для російської історії це період, за який, власне кажучи, і появилася Росія як держава, що грає якусь роль у Європі. Бо до середини ХVII століття територія на північний-захід від Чернігова вважалася диким марґінесом європейської історії.

У випадку з Путіним чим більш груба і вульгарна аналогія – тим вона більше підходить до опису ситуації. Так от, Путін увійде в історію Європи як перший російський правитель, що не зміг звабити Україну. І, як Дон-Жуан-невдаха, – вдався до сили. Чим остаточно налаштував проти себе і Україну і все навкруги. І то налаштував всерйоз і надовго. І якщо раніше протягом історії такі випадки насильства вдавалося якось приховати (замовчування Голодомору) чи замаскувати під злочини інших (Друга світова війна) таких самих Дон-Жуанів-невдах, то у сьогоднішньому випадку, з даним рівнем проникнення соцмереж і інтернету в життя пересічного громадянина – це виявилося нереалізабельним.

Зрозуміло, що іншого виходу Путін не бачить. Знову намагатися звабити вибагливих українців? Та це ж довго і з неясними перспективами успіху, бо це ж треба буде конкурувати з американцями, японцями,європейцями. Це ж треба створювати нові знання російською мовою (щоби в українців знову виникла потреба вчити російську), це ж треба реформувати державний апарат (щоби олігархи не крали), вибудовувати таку структуру економіки, щоби появилися російські Курсери, Епли, Ґуґли, Андроїди і Панасоніки. А ще бажано – Єлі, Стенфорди, Гарварди і Кембріджі.

Нереально. Але ж хочеться… Отак і виникає насилля. З неспроможності і з імпотенції. 15 років людина управляє країною – за такий час можна було досягти чогось у реформуванні економіки, а не на бузьках літати. А так, результати 15-ти річного президенства Путіна для цивілізаційного майбутнього російського світу, м’яко кажучи, невтішні. Ну бо якщо вже навіть у Казахстані батьки нації почали задумуватися над тим, навіщо дітям вчити російську мову – що вже говорити про Україну чи про Грузію, скажімо. І логіка то у людей залізна: «Російську дитина і так буде знати, бо ж вулиця, садочок, телевізор. А от так щоби вчити – хай вчить краще китайську». Без коментарів.

І це все – прямий результат діяльності Володимира Володимировича. Або ще один цікавий момент. Нещодавно, десь на початку вересня, ринкова капіталізація соціальної мережі Facebook перевищила 200 млрд.дол. Якщо порівнювати це з капіталізацією російських активів, то один єдиний Facebook за рівнем капіталізації дорівнює Газпрому, Роснєфті і Сбєрбанку разом взятим. Отак от. І це при тому, ці російські компанії не відновлюваними ресурсами торгують, а Facebook – рекламу в інтернеті продає. Відчуваєте різницю? Американці гроші з повітря роблять, а росіянам за Путіна торгувати нема чим крім рідної землі і того, що в ній знаходиться.

Тому Путін увійде в історію не як Грозний, Крутий. І тим більше не як Мудрий чи Великий. Він увійде в історію як Жалюгідний. Володимир Жалюгідний, який довів Росію до ручки.