День пам'яті «виклятих солдатів». Виклинати чи звеличувати?

Трохи більше ніж два роки тому в Польщі відбулася подія, яку чомусь не  зауважили в світі, хоч насправді її можна назвати «важливою» й «історичною». Не побачили її і в Україні,  хоч вона досить відчутно зачіпає й українську історію. Так от, 3 лютого 2011 року Сейм Польщі практично одноголосно (406 голосів — за, 8 — проти і 3 — утрималися) підтримав пропозицію щороку 1 березня святкувати День пам'яті «виклятих солдатів».

У польському парламенті обговорення та ухвалення закону про свято проходило з гучними оплесками на дуже піднесеному, патріотичному настрої. Проект закону вніс до Сейму на початку 2009 р. ще живий тоді президент Лєх Качинський, а новий президент Броніслав Коморовський підтримав його.

Цей закон вказує, що «У пам'ять "виклятих солдатів" — героїв антикомуністичного підпілля, які в обороні незалежності польської держави, борючись за право самовизначення і реалізацію демократичних прагнень польського суспільства зі зброєю в руках й іншими способами, протистояли радянській агресії та нав'язаному силою комуністичному режимові, — постановляється що: Ст. 1. День 1 березня стає Національним днем пам'яті «виклятих солдатів». Ст. 2. Національний день пам'яті «виклятих солдатів» є державним святом. Ст. 3. Закон набуває чинності в день оголошення». 

Хто такі ті «Викляті солдати» (Żołnierze wyklęci)?  Цим терміном у Польщі окреслюють вояків підпілля, які боролися за незалежність країни, чинили опір спробам радянізації Польщі й підпорядкування її Радянському Союзові головно у другій половині 1940-х років XX століття. Щоправда, останній «виклятий вояк» Юзеф Франчак на псевдо «Лялєк» загинув під час облави в Люблінському воєводстві аж 1963 року, тобто фактично через два десятиліття по війні. Загалом до «виклятих солдатів» зараховували як вояків Армії Крайової, які після розгрому гітлерівської Німеччини не склали зброї, а почали антирадянську боротьбу, так і представників менших збройних формувань: «Свобода і незалежність», «Народне військове єднання», «Національні збройні сили» тощо.

Якщо відкинути рутинну дискусію навколо цієї теми, то варто все ж замислитися над таким питанням: чому в ухваленому Сеймом законі безпосередньо і беззастережно прославляється військова організація польських національних демократів, фактично профашистських «Національних збройних сил» (Narodowe Siły Zbrojne (NSZ)). Московський історик Климентій Федєвич, який досліджував цю тему, так описує NSZ: «Створені 1942 р. на базі вкрай націоналістичного Табору національної єдності, вони налічували до 100 тисяч осіб. Польські націоналісти з цих організацій усіма методами, включаючи фізичний терор і вбивства, боролися за національну польську державу «Велику Польщу», беззастережну полонізацію національних меншин та усунення з Польщі єврейського населення, яке в жодному разі не мало бути інтеґрованим в польську націю».

Про ідеологічну близькість до німецьких нацистів немалої частини учасників NSZ недвозначно свідчать успішні приклади нав'язування контактів між NSZ і німецькою владою проти спільного ворога — Радянського Союзу і комуністів, починаючи від 1943 року. Найвідоміший союз партизанів NSZ з керівництвом СС і ґестапо в м. Радомі. Після входження на польську територію радянської армії ці контакти ще більше посилилися. Члени NSZ проводили розвідку на користь Німеччини. А на заході Польщі з партизанів NSZ під контролем СС було сформовано т.зв. «Сьвєнтокжиску бриґаду» (Brygada Świętokrzyska), головним завданням якої була боротьба проти комуністів. У 1945 році бриґада відступила на захід разом з німецьким військом. Та варто зазначити, що частина NSZ, залишаючись в антинімецькому підпіллі, брала участь у Варшавському повстанні 1944 року.

Після закінчення ІІ Світової війни бійці NSZ далі боролися проти «радянських окупантів», зокрема фізично знищували їхніх польських колаборантів, комуністів, євреїв, прикриваючись гаслом боротьби з «жидокомуною». Не милували вони й українців, незалежно від їхніх політичних уподобань. Серед актів насильства проти українського населення відома трагедія села Верховини в Красниставському повіті Польщі 6 червня 1945 року. Загін NSZ кількістю 300 осіб під командуванням майора Мечислава Пазерского по-звірячому стратив 194 українців лише через їхню національну належність. Для вбивства були використані всі підручні засоби: вогнепальна зброя, кийки, ножі та сокири. Серед убитих було 45 дорослих чоловіків, решта 149 страчених — жінки і діти різного віку. Після виконання цієї злочинної акції каральний загін NSZ, який, за певними даними, повністю втратив боєздатність, святкуючи перемогу, майже повністю знищили радянські прикордонники. 

І це лише мала частина розповіді про подвиги вояків NSZ. Тому їх героїзація, офіційно затверджена ухвалою польського парламенту від 3 лютого 2011 року, суперечить загальнодемократичним і гуманітарним цінностям, які проголосила Варшава. Зайве казати, що це також стало на перешкоді процесові польсько-українського примирення. Злочини проти людяності не можна іґнорувати, а тим більше прославляти тільки тому, що їх вчинили «свої національні герої».

У цьому контексті абсолютним дисонансом виглядають наміри Польщі домогтися засудження діяльності підпілля ОУН, а також Української Повстанської Армії, які для України теж є «виклятими солдатами».

01.03.2013