Фільм Антона Фукуа «Праведник», що вийшов в український прокат, чітко знаменує відродження Холодної війни Сполучених Штатів проти Росії. Принаймні, в кіно.
До прем’єри фільму ніхто не міг бодай подумати про те, що «Праведник» виявиться не черговим міцно збитим екшеном в кращих традиціях мейнстріму Голівуду, а першим пострілом у війні, яка ніби то була давно закінчена – війни Холодної. За всіма ознаками «Праведник» є першим чітко визначеним пропагандистським продуктом, що за своїм меседжем дуже нагадує фільми ‘80-х в стилі «Рембо». І так само, як і раніше, за сюжетом він є доволі стандартним і максимально зрозумілим, аби масовий глядач зміг повністю всмоктати закладені в нього ідеї, не особливо при цьому напружуючись.
Головний герой «Праведника» у виконанні Данзела Вашингтона – законослухняний громадянин, що живе праведним життям: працює в супермаркеті будівельних матеріалів, допомагає слабшим колегам і підтримує розмовою нещасних повій. Він читає розумні книжки, тримає в ідеальному порядку маленьку квартирку і… приховує своє минуле. Але одного разу герой якось дуже особисто сприймає побиття його тої-таки, «підопічної», повії, і вирішує стати на шлях праведного гніву без страху та докорів сумління. При цьому він ефективно і смертоносно використовує очевидно спеціальні знання і навички військового зразка – включно з віртуозним володінням зброєю і бойовими мистецтвами.
На перший погляд, і сама історія, і її сюжетний розвиток ну ніяк не спонукають до серйозної розмови. Втім тут справа в деталях, бо ж «диявол, (як відомо) ховається в дрібницях». Повію «образили» росіяни, точніше, представники російської мафії в Бостоні. А вони, у свою чергу, представляють інтереси такого собі диявола з Росії з клішованим, але символічним прізвищем Пушкін: могутнього олігарха, дотичного до нафти, проституції та політики. Гроші дали йому владу, а політичні зв’язки – захист. Його посіпаки відмивають у Сполучених Штатах мільйони доларів, які потім перевозяться до Росії. Проституція – один з видів його бізнесу, і контролює він його з Москви. Отже, саме до Москви приїздить головний герой, без запрошення навідуючись до олігарха додому. І там відбувається діалог, символізм якого прозорий мов скло: олігарх запитує героя, що тому дасть його смерть, і чує у відповідь: «Мир».
Враховуючи сучасні реалії, відповідь однозначна – Хутіна, бо ж чия ще смерть може принести мир і припинити хоча б одну війну? Це розуміється на рівні умовного рефлексу – відразу. Цій швидкості розуміння допомагає кадр, що передував вбивству олігарха: лише на одну секунду перед очима глядача з’являється субтитром слово «Москва», а потім – крупним планом будинок з написом «Дом правительства Российской Федерации». Звісно, Пушкін не є ані російським урядовцем, ані, тим паче, президентом, але вживаний кінематографічний прийом – спочатку показ місця дії, а потім самої дії – зв’язує в мозку глядача одне з другим. Крім того, сам герой говорить олігарху сакраментальну фразу: «Я – послання», що, поєднуючи з попередньою пропозицією героя згорнути увесь незаконний і злочинний бізнес в США, може означати лише одне: якщо ви не зупинитеся, вам будуть непереливки.
Та як раз інша, невербальна деталь, робить цей фільм бомбою – пророцтвом, частина якого вже справдилася. Герой Вашингтона десь перед фіналом, вже завершуючи свою маленьку переможну війну проти потужного супротивника, виходить з автобусу, на склі котрого наліплена… жовто-блакитна стрічечка, закручена у формі петлі. Випадковість? У цьому випадку випадковості явно не випадкові. Перетин символів – американського спецназівця і російської мафії, Бостону і Москви, прізвищ Вашингтон і Пушкін з додатком кольорів українського прапору – робить «Праведника» непересічною подією, особливою в ситуації теперішньої неоголошеної війни Росії проти України, активної підтримки Сполученими Штатами українців та санкцій, накладених всім світом на північно-східного агресора.
Ще більш інтригуючим є той факт, що фільм знімався не зараз, і навіть не цього року, а влітку року 2013-го. А сценарій і поготів – писався 4 роки тому, коли навіть найзатятіші «колоради» і регіонали не могли собі уявити вступ російських військ на територію України, анексію Криму і війну на Сході.
Нехай за сюжетом «Праведник» є черговою осучасненою інтерпретацією історії Робін Гуда, трендово видозміненого у чорношкірого – за деталями, сприйнятими контекстуально і ситуаційно, він стрімко вибивається в лідери ідеологічно направленого кіно. Адже фільм одночасно і однозначно акцентує і позицію США, трансльовану Голівудом, і місце Росії – як Імперії зла, яка з розпадом союзу нікуди не поділася, продовжує поширювати зло, поки її не знищать. Принаймні, у неї є черговий шанс взяти чергове послання до уваги.
Фото Sony Pictures
29.09.2014