Гуру сучасної психології і науки про мову Стівен Пінкер з теорії перекинувся на практику. В недавно виданій книжці вчить як писати краще. А принагідно бісить спеціалістів граматики. Бо воліє не їх правила, а д-ра Ґуґла.
Стівен Пінкер може є найвідомішим сучасним психологом — зі списком наукових бестселерів на своєму рахунку, кількома вченими ступенями доктора honoris causa і незліченним числом титулів Мислителя Року всіх можливих журналів від "Times" до "Foreign Policy". Однак під час розмови з ним про це легко забувається. Запитаний про Гарвард, де провадить кафедру психології, говорить, що найбільше любить, коли студенти запрошують його на порядний обід. А на слова про юнацьке зачарування анархізмом відповідає, що якби в 60-х і 70-х роках не визнавалося таких поглядів, можна б було забути про рандки.
Може саме через таку безпосередність він має нині статус неоспорюваної зірки, і це не тільки поміж інтелектуалів з їх дискусіями про філософів, прізвищ яких звичайні люди не в стані вимовити. Обожнюють його також ті, котрі наукові книжки зазвичай оминають десятою дорогою. На його ото якраз виданий порадник " The Sense of Style: The Thinking Person's Guide to Writing in the 21st Century " ("Відчуття стилю : Путівник про писання в XXI столітті для мислячих людей") фани Пінкера чекали віддавна. Він сам зрештою не міг дочекатися, коли ж закінчить його писати. З блиском в очах казав мені про це ще кілька років тому, коли я вперше розмовляла з ним про видану тоді книжку "The Better Angles of Our Nature" ("Кращі сторони нашої природи").
Моя пасія дієвідміна
У "The Better Angles of Our Nature" з типовим для себе завзяттям до скидання затхлих переконань він пояснював, що XX століття попри дві світові війни і Голокост було найлагіднішим в історії. На захист цієї доволі контроверсійної гіпотези кидав десятки статистик і відкриттів комп'ютерної археології.
— Цивілізація невдовзі так злагідніє, що наші діти вважатимуть варварством вбивство свині чи навіть мухи. Так як ми вважаємо неприпустимими, наприклад, середньовічні тортури колесуванням, — передбачав він.
Тоді кількість виступів в медіа по всьому світі і коментарів побила дотихчасові, цілком незлі, рекорди Пінкера. Буває і досі, люди затримують його на вулиці і просять автограф, що, щиро кажучи, навіть з-поміж найпопулярніших науковців є досить незвичним явищем. Попри це Пінкер на темі слави і успіху майже засинає з нудьги. Зате пробуджується, коли починає говорити про те, як наш мозок перетворює нерегулярні дієслова.
Про дієвідміну і нейрони розповідає з таким запалом, що за кілька хвилин ясним стає, чому на його лекції з нейролінгвістики приходять сотки студентів, а після кождого телевізійного інтерв'ю продаж його книжок зноситься вгору. Найновіший порадник стилю — це повернення до цієї лінгвістичної пасії, з якої почалася кар'єра Пінкера.
У 90-х роках, коли всі вважали, що мова — це витвір культури і виховання, Пінкер переконував, що це один з типово людських інстинктів, вироблених в ході еволюції і глибоко записаних в нашій біології. Словом, кожен зуміє навчитися говорити, навіть якщо не має надто красномовних батьків. Бо мова — це людський адаптаційний елемент, такий як здібність павука до будування мережі або довга шия жирафа, завдяки якій він може наїстися. Пінкер розвинув це пізніше у книжці "Tabula Rasa", в якій аргументував, що на противагу загальноприйнятій точці зору, нас більше формують не культура і виховання, а гени і еволюція.
Хоч — як і в кожній темі, до якої береться — нажив тоді чималу низку ворогів, Пінкер стверджує, що в науці йдеться саме про такі зіткнення. Часто нарікає, що науковці — особливо американські — сьогодні занадто політкоректні, і намовляє колег займатися контроверсійними темами, такими як, наприклад, вплив генів, статі чи раси на IQ.
Сам також не боїться підтримувати сміливі наукові проектів. Кілька років тому був одним з кільканадцяти осіб на світі, яким дослідники з Гарварду зсеквенціонували, тобто прочитали літера за літерою, цілий геном. І зробив це попри сотні голосів, що такі дослідження мають бути заборонені, бо надмірна інформація про наш біологічний стан знищить нашу крихку психіку. Сьогодні, після декількох років, такий лемент є рідкістю. Запис ДНК Пінкера можна, отже, знайти в інтернеті (крім фрагмента, що приховує ген спадкової хвороби Альцгеймера, бо Пінкер не відважився отримати інформацію, чи ця хвороба йому загрожує). Кожен може скачати цей код, і навіть спробувати відкрити в нім щось цікавого.
Фройду вже будем дякувати
Коли спитати його гарвардських колег, яким направду є цей академічний скандаліст, зірка і гуру сучасної психології — кажуть, що це гігант. Але гігант дуже лагідний, довірливий і несамовито доступний. Коли інші гарвардські знаменитості відгороджуються від світу штабом прес-секретарів і менеджерів, Пінкер завжди сам відповідає на мейли, часом через п'ять секунд. Журналістів запрошує не до бюра чи кав'ярні, а до своєї квартири в постіндустріальній будівлі у фінансовій дільниці Бостона. Зі своєю третьою дружиною, письменницею та філософом Ребекою Ґолдштайн (з якою, каже, поєднала його саме любов до аналізу дієслів) купив її кілька років тому. Раніше саме в цій будівлі — з тою лише різницею, що нелегально — мешкала його єдинокровна сестра, художниця. Пінкер говорить, що чудово тут ся чує, бо сира цегла і балки нагадують йому дитинство.
Прабатьки Пінкера, євреї з Польщі та Молдавії, емігрували до Канади в 20-х роках. В Монреалі його дзідзьо почав з того, чим займалося багато емігрантів єврейського походження. До нині американці кажуть, що робили в "шматтях" [shmatte]. Почалося з пошиву краваток у великій кімнаті, а закінчилось відомою фабрикою Metropolitan Cravate. Там працювали десятки осіб, але малому Пінкерові дідо краватки кроїв і шив власноручно. Дідо, як і батьки, мав надію, що малий Стівен колись буде її носив разом із стетоскопом: Пінкер повинен був стати лікарем. Але він не бачив себе в ролі заклопотаного чиїмсь здоров'ям і вибрав експериментальну психологію. Пізніше, наганячи жах на батьків, що махали перед його носом статистикою, за якою більшість докторантів в 70-х роках закінчували безробіттям („Світ не змінюється“, — жартує нині Пінкер), робив докторат в Гарварді.
Це саме тоді почала розвиватися наука про мозок і мову, якій посвятився Пінкер. І там раз і назавжди впевнився, що поділ на гуманітарні і точні науки є нав'язаний культурою, а до того ж — як пише в есеях до сих пір — є глупим. В його альма-матер в психології успіхів досягали тільки математичні ґенії, які так само добре як статистику розуміли літературу і так само справно і логічно вміли рахувати, як і писати. Тому Пінкер стверджує, що не варто переоцінювати його всебічність. Є попросту типовим продуктом свого факультету.
Із студентських часів в нього ще дещо лишилося: довговолосу фризуру не змінює ще з 20-річного віку. І стверджує, що це лишилося від боїв про нестриження, які він безупино провадив з батьком. Тепер, однак, застерігає, щоб не надто переоцінювати вплив сім'ї на його життя. Чергова контроверсійна теорія, яка вже віддавна проголошує, що наша розпсихологізувана до непритомності культура пересаджує з тим, який вплив — окрім генів — на людину мають його батьки. Замість Фройда, з його комплексами і травмами дитинства, переданими нам мамою і татом, Пінкер віддає перевагу психологу Юдіт Річ Гарріс, мало кому відомій. А перш за все її постулатові про розвантаження батьків, бо більше за істеризовану матір чи відсутнього батька на нас впливають ровесники. Тому найкраще, що можна зробити для дитини — це послати її до доброї школи. Пінкер сам не перевіряє цього на практиці, бо не має дітей, але каже, що для його розвитку найважливішим було попросту те, що народився в 50-х роках, виховувався в середньому класі, закінчив добрі студії , а потім вдягнув білий халат науковця.
Д-р Ґуґл вчить граматики
Хоч в пораднику для письменників " The Sense of Style " Пінкер цей лабораторний фартух скидає, щоб зайнятися практикою, при його написанні Пінкера наснажувала мотивація, подібна на наукову. Хотів поборотися з двома усталеними переконаннями, які, каже, його страшенно дратували.
По-перше, всюди чув, що в XXI віку культура мови сягнула плінтусу. Google робить з нас ідіотів, Twitter обмежує висловлювання до ста кількадесяти знаків, а в SMS-ах замість прекрасних слів емоційних висловлювань ми маємо емотікони. "Після таких коментарів починаю застановлятися чи їх автори не мають амнезії і чи взагалі пам'ятають передінтернетовий час, тобто 90-і роки. Чи тоді підлітки писали одне до одного прекрасною прозою?" — обурюється Пінкер і пояснює такі погляди відомим психологічним феноменом. Кожне покоління вважає молодших дурнішими. Та ба, це тільки ілюзія, на аналіз якого ми марнуємо занадто багато часу, хоч можна б його зужити на щось сенсовніше. Але згідно Пінкера вже саме захоплення цією темою показує, що за часів інтернетівської постреволюції нам потрібен путівник з доброго стилю.
— З тією лише різницею, що він не повинен мати надто спільного з безвинятковими правилами XX століття, — поясняє науковець. І, власне, віра в гроно мудреців, які встановлюють, що в письмі добре, а що погане, — є тою другою річччю, яка дратує Пінкера. Він дотримується думки, що мовні правила мають встановлюватися демократично. Особливо, що сьогодні завдяки інтернету можна дуже легко, швидко і точно аналізувати, як десятки тисяч людей стосують певні слова. А такі суперечки як, наприклад, про правильне використання слова "aggravate," тобто згірчити чи зденервувати, вважає суцільним курйозом. Суперечки про те, чи інтелігентам випадає стосувати його як "зденервувати," чи це є помилкою і мовною нетактовністю, супроводжують мовознавців вже третє сторіччя. Пінкер радить закінчити дебати, вписавши "aggravate" до Ґуґла.
Це, однак, не означає, що Пінкер схвалює тотальну мовну вільноамериканку. Якщо ми хочемо писати добре і бути зрозумілими читачам, треба дотримуватися певних принципів. "Лише з тією різницею, що в XXI столітті це не мусять бути безапеляційні принципи комісії спеціалістів у справах граматики, а принципи сучасної науки про те, як мова аналізується нашим мозком," — говорить Пінкер. І пояснює, що сірі клітини в цьому випадку є доволі невигадливими. Отже, якщо якась думка занадто заплутана і не враховує те, як діють відповідальні за її розшифрування нейрони — письменника чекає поразка. Бо він перенавантажить короткочасну пам'ять читача, і таким чином вимкне також і його мозок. Книжка або ділове видання опиняться в смітнику, і ми з них нічого не пам'ятатимемо. Замість старатися звучати мудро (тобто заплутано), ми повинні писати так само просто, як говоримо.
У цій схильності до заплутаності, що властива багатьом дослідникам, Пінкер бачить причину наукової неписьменності мас, яка в XXI столітті може стати серйозним викликом. Бо багато спеціалізованих галузей, таких як медицина чи генетика, торкаються нас дуже тісно, і ми попросту мусимо знати про них щось сенсовного.
Звідки ж береться це наше невміння писати просто? Для Пінкера це психологічна проблема. У школах ж бо нема доктора Ґуґла, але є вчителі, які вимагають, щоб ми відразу знали, як писати за правилами орфографії і граматики, порушувати які не можна. Пінкер ж хоче, щоб ми підходили до писання як до танцю, фотографування чи, найкраще, куховарства. Навчатися цих речей ціле життя є цілком нормальним, а такі поразки як палець в середині кадру або підгорілий помідоровий сос і балаган в кухні включені в цей процес. Якби в писанні ми далі собі більше люфту, а за помилки не картали як за злочин, ми всі б вміли писати краще. Отже, легше би нам читалося.
Може раз і назавжди закінчилися би тоді нарікання, що читання, а, отже, і культура, переживає занепад. Зрештою Пінкер навіть у своїх найважчих наукових роботах стосує свій порадник. Також і тоді, коли означує те, що якомусь дуже принциповому редакторові мусить пояснювати, що так само як Ґуґл не погоджується з його коректою. Поза тим, читачів Пінкерові поки не бракує.
Maja Gawrońska
Steven Pinker: Mózg ceni prostotę
Gazeta Wyborcza, 26.09.14
Переклад О.Д.
29.09.2014