Іродіон

Вперше про долю історичної пам’яті гетьмана Мазепи я замислився дуже далеко від України – на руїнах Іродіону, давньої фортеці юдейського царя Ірода Великого. До цього місця – одного з найцікавіших археологічних парків Близького Сходу – я потрапив випадково, і вже сам цей факт змусив мене замислитись. Звісно, я знав про Іродіон, але приїхав до Віфлеєму на екскурсію до храму, зведеного на місці народження Ісуса. До Іродіону мене завіз місцевий таксист, який запропонував оглянути пам’ятки навколо давнього міста.

І вже сам факт, що я потрапив до руїн палацу знаменитого юдейського монарха не за власною ініціативою, а тому що ці руїни сусідили з одним із найзнаменитіших християнських храмів, демонстрував, що для мене спадщина Ірода не була серед головних пріоритетів. І це при тому, що йшлося про монарха, який відбудував той самий, згодом знищений римлянами, Храм – і був одним із найважливіших єврейських царів античності, хоча самі євреї його за співвітчизника тоді не вважали.

Для людей поза межами єврейської традиції Ірод – насамперед персонаж Євангелія: жорстокий тиран, який намагається позбутися можливих конкурентів і заради цього йде на жахливі злочини. І хоча ми розуміємо, що маємо справу з літературною й теологічною вигадкою, яка не знаходить підтвердження в історії, цей образ творів євангелістів, як бачимо, вплинув і на саме єврейське сприйняття його фігури.

Звісно, я не порівнюю Ірода з гетьманом Мазепою – тому що і справжній, історичний Ірод був тираном, який боровся за владу і не дуже обирав засоби та союзників у цій боротьбі. Але є щось спільне у самій історичній пам’яті про обох державників – саме тому я й замислився про Мазепу на руїнах Іродіону.

Петро І не просто розправився з пам’яттю про Мазепу в підручниках історії – він ще й примусив церкву, якій Мазепа щедро допомагав упродовж років свого правління в Україні, накласти на нього анафему й фактично викреслити з народної пам’яті. І українцям у російському імперському періоді довелося сприймати образ Мазепи – хай і величний – так само, як образ Ірода в Євангелії, через призму цієї анафеми й російської культури, через поему Пушкіна та оперу Чайковського. Як не дивно, Мазепа Байрона завжди був від нас на більшій дистанції, ніж пушкінський. А пушкінський Мазепа – це, звичайно, тиран і підступний зрадник.

Потрібні були століття, щоб українці усвідомили: пушкінський образ Мазепи – це образ імперського прийняття Мазепи в тій імперії, з якою гетьман рішуче хотів порвати. І яка стала імперією саме тому, що йому це не вдалося.

Є ще один важливий момент, який об’єднує Ірода й Мазепу: обидва були очільниками нібито несправжніх держав. Ірод був царем римської провінції і свою владу отримав від очільників могутньої імперії. Мазепа очолив Україну, яка у його часи уже фактично була частиною московської держави. Його готовність знайти нового сюзерена сприймалася цією державою як очевидна зрада.

Але це також – сприйняття самої моделі державності крізь призму імперської інтерпретації. У давнину відстані й ізольованість певних територій дозволяли їхнім очільникам фактично здійснювати державну владу й розвивати ідентичність власних народів, навіть якщо формально територія вважалася частиною іншої держави. І вже від самого державного діяча залежало, чи сприймає він цю територію як державу чи як провінцію.

Саме тому і Ірод, і Мазепа – які формально очолювали провінції – були справжніми державниками. І водночас поряд із ними були очільники нібито справжніх держав, які сприймали свої володіння як чужі провінції.

Саме тому Ірод повернув пишність Єрусалимському Храму. А Мазепа не шкодував грошей на Лавру і церкви. І саме тому їхні образи не могли не бути спотвореними в історії – бо імперії вимагали від очільників провінцій сприймати себе виключно як слухняних васалів монарха, а не як самостійних правителів.

Мазепа викликав ненависть не тільки тому, що був готовий знайти для України інше місце на політичній мапі Європи – а й тому, що під час свого гетьманства був державником, а не губернатором, гравцем, а не чиновником. Ну і у нього завжди були карти – кому ж це сподобається?

І, до речі, таке ставлення до українських лідерів у Росії зберігається й до сьогодні. Кожен, хто проявляв бодай краплину самостійності – і в гетьманські, і у радянські, і в пострадянські часи – викликав осуд і ненависть.

Розумовського примусили зректися престолу й знищити Гетьманщину, коли він почав занадто серйозно сприймати її відродження.

Раковському довелося залишити посаду голови раднаркому саме тому, що він заради власного честолюбства хотів зберегти для окупованої російськими більшовиками України хоча б позірний суверенітет,

Цілком ортодоксальному Шелесту ставили в провину книжку про радянську Україну.

Кравчук викликав роздратування тим, що занадто серйозно сприймав незалежність нової держави.

Ющенка і Порошенка записали в націоналісти.

А війну проти України часів Зеленського пояснювали тим, що молодий український президент “злякався націоналістів”.

І сам факт того, що прихильників українського суверенітету в Росії послідовно називають мазепинцями, петлюрівцями та бандерівцями – багато про що свідчить.

Про подорож до Іродіону я згадав тепер, коли відвідав присвячену гетьману Мазепі виставку в Лаврі. Той факт, що гетьман повернувся сюди – після анафеми й століть забуття – промовистий. Адже вже у наш час керівництво УПЦ Московського патріархату домоглося перейменування вулиці Мазепи, на якій стоїть Лавра, – лише б не мати нічого спільного з ненависним для російських церковників ім’ям.

Це нагадує: служіння своєму народові завжди перемагає спробу викреслити людину з національної історії.

Державник може бути суперечливим. Але було б дивно, якби Іродіон назвали іменем якогось римського намісника, що правив тут після юдейського монарха. Так і відсутність пам’яті про Мазепу в Лаврі створювала справжню пустку невдячності й неповаги – і нагадувала, що одна з найголовніших для українців святинь досі залишалася чужою.

На жаль, тільки війна цю несправедливість нарешті виправила.