Semper idem.

(Гадки провінционала на тему словесної та азбучної війни).

(Конець).

Так само з формами. Мало того, що в якімсь говорі ви чуєте и не і (приміром са­ми не самі), але памятайте, що цїлі по­колїня вчили ся вимовляти і, що цїлі тисячі, а може й мілїони книжок так, а не инакше тую форму пишуть, що на великім просторі нашої країни нарід також так говорить і най вам не захочує ся притьмом новости вво­дити.

З новимиж словами, на нашу думку треба поводити ся не менше обережно. Чу­жих, але міжнародних слів не спішім ся чим скорше викидати. Можуть они бути в других язиках, най будуть і в нашім. Коли би ми мали свої власні вислови для таких понять як елєктрика, театр, механїка, то нарід сяк чи так, мусїв би вчити ся і там тих, старих міжнародних слів, або мусів би при кождій нагодї заглядати до словаря. От приміром — руханка, Кілько вже й не пишеть ся ру­ханка, замісць ґімнастика, а прецїнь чи приняло ся се слово? Видно, що оно не дуже й потрібне. Як прийде пора — прийме ся. Язив — се живий орґанїзм; він не любить насильства. Чудово творить всїлякі слова наш сїльский люд; перше всього дивім ся, чи він не має такого вислову, котрого нам в літера­турній мові недостав і прислухаймо ся, як він єго вимовляє. Алеж не вчім ся вимо­вляти від народу чужих слів, бо вийде за­місць ґеометриї — ґаламетрия, замість інжі­нєр — ганджимир і подібні нїсенїтницї.

Не жадайте, щоби ми нинї писали і го­ворили география, хвилософия, галоші, галу­кінакія і т. д., бо се немилосерно ріже наші уши, поганить мову і затирає значінє слів. Най отсї чужі вислови остануть ся такими як ми їх привикли чути в инших мовах.

І ще одно. Покраяли нас чужі держави кордонами, не краймож себе самі. Не робім подїлу нашої мови на галицку й україньску. Нїчо дивного, що в тій мові в деякі відміни і місцеві питоменности, бо простір, на ко­трім мешкають Українці, величезний. Не ди­вуймож ся, що Перемишляк ріжнить ся де­чим у своїй мові від Полтавця і не вимагай­мо, щоби усї намагали ся говорити і писати так, як приміром писана „Рада“.

Не попрікаймож себе, що мовляв я пи­шу, як слід, а ти „по галицькому“, так як би ся „галицька“ мова не була україньскою і як би она нїкуди не годила ся.

І дивне диво, що з такими докорами виступають не люди, що знають ся на річи (приміром проф. Кримський), а якийбудь незнайко, котрий до недавна цвенькав по ро­сийски, а може що йно в Галичинї навчив ся дещо україньского язика. Роблять се най­частїйте так звані „критики“, а властиво рецензенти тая порода людий (розумів ся у нас), що про всьо буде тобі торочити, а нічо­го не знав. (Знаменито описав їх д. Грицай у фейлетонах „Дїла“).

Не забуваймо о тім, що нема ніякої га­лицкої і негалицкої мови, а є тілько одна — українсько-руска, на цїлій великій териториї від Карпат до Дону, з невичерпаним бога­цтвом слів і зворотів та з доволї численними місцевими питоменностями. Тою мовою пи­сали свої чудові твори і Котляревский і Шаш­кевич і Шевченко і Федькович, а хоть у ко­ждого з них є дещо свого, місцевого, то все таки они україньско-рускі письменники, а мо­ва їх не инша, лише україньско-руска. Не викидатиж нам, анї гуцульских чудових ви­словів, анї долївских зворотів, бо хто любить свій язик, той не рад єго зубожувати, лише хотів би збогатити. Намагаючиж ся говорити, не так, як нас рідна мати зпід Снятина, або зпід Ярослава учила, тілько так, як собі спів­робітники якоїсь часописи при зеленім столи­ку придумують, ми зубожуємо свою мову і робимо її „гуглявим недорікою“.

Инша річ, що так звана літературна мо­ва повинна стреміти до того, щоби она стала одною для цїлого нашого народу, щоби мала ті самі форми, а навіть, о скілько се можли­во, одну правопись. Але таке дїло робить ся звільна, обережно, любовно, а не так напра­сно, згірдливо і зїдливо, як у нас хочуть ро­бити.

Дещо гарного є за кордоном, берім ми від них, дещо доброго в нас, най они від нас переймають, але вимагати, щоби цїлий народ, або навіть тілько вся єго інтелїгентна вер­ства говорила так, як собі який небудь „ре­цензент“ бажає — се прецїнь сьмішне і не­доладне, а всякі глузованя таких „цїлому­дренних“ добродіїв на „галицьку мову“ оста­нуть ся звичайною уличною лайкою або й простою, жидівскою напастию. Найбільше на­ше нещастя то власне отсї наші всезнайки. Они самі нїчо не вміють, а других беруть ся вчити, они то найгірше і лають на якусь нї­би то галицку мову, забуваючи, що там де йде о таке добро, як рідна мова, треба по­збути ся всїляких особистих амбіций та заба­ганок, треба хотїти одного добра тої мови — тай годї.

Хто що має гарного й доброго, най дає, най збогачує наш словесний скарб, а як хто і принесе якесь негодяче слово, то можна єго усунути без крику і вереску, без злоби і глу­зованя, як на культурних людий пристало. А прийме ся вже раз якесь нове слове, коротке, звучне, підходяче, якось приміром звіт, так держати нам єго, як добрий набуток, а не викидати на кількох лїтах, щоби зробити мі­сце зайді „справозданю“. Бо, коли будемо що кілька лїт уводили і викидали слова та зміняли разураз правопись, то і своїх до лі­тературної мови вразимо і перед чужими ви­ставимо її на наругу, а того хиба нїхто з нас не хоче.

І ще одна замітка. В останній язиковій полеміці виявило ся, шо ми не тілько гарно писати й говорити, але також чемно та лю­дяно поводити ся не уміємо, що у нас нема гідного пошанівку для людий старших, або й цілком старих, котрі весь вік свій чесно та хосенно трудили ся для свого народу. До таких людий навіть тодї коли они помиляють ся треба звертати ся з пошаною та витика­ючи їх похибки, не чинити їм прикрої обиди, бо нема нїчо поганїйшого над вид заслуги, котру беруть на глум. В теперішних тріво­жних часах, ощадїть нам того виду, панове!