при отвореню селяньских вечерниць в день загальних зборів товариства "Просвіта" в Станиславові 17 (29) серпня 1889.
Здорові були панове Громадо!
По цілодневних трудах в малім перестанку зійшлися ми знов до купки, щоби відсвіжити нашого духа вечорницями.
Ся заслужена хвиля віддиху надаєся для мислячого чоловіка, щоби застановитися: що зроблено, які средства має до дальшої праці і якій буде вінець праці.
Не завадить про-то і нам, яко тямущим, запридуматись: що у нас зроблено? яка чекає нас робота? яка сила і надїя наша?
Ми бачили нинька, що на поклик видїлу нашого товариства згромадилися члени в невиданім доси числї, а найпаче о селянах належить сказати, що они надсподївано велике число участників доставили для нинішних зборів і вкупі з сурдутовими, що покінчили високі школи, а декотрі за-для своєї учености на весь світ вславилися, станули до ради над дїлом просвітним для добра цілого народу.
Хто-ж був на зборах і що приманило на збори тілько люда, котрому нїхто не зверне нї видатків нї труду? — То згромадились люде тямущі з кождої верстви нашого народу, котрим лежить на серци добро того-ж народу, і сміло можу сказати, що цілий нарід був тут заступлений, бо всї верстви мали своїх представителїв.
А що звело нас до купи: чи може горячі слова відозви місцевого комитету? Де там! Як би не було почутя, що ми всї сини одної матери — Руси і що єї справа всїм вам спільна, — то не ино відозвою, але і медом би нас сюди не заманив.
А з відки-ж взялося почутє спільної справи, що сурдутові не цураються сердаків, а тії горнуться до перших як до братів рідних?
Не вчинила того одна хвилина, не приснилося то через одну ніч, а потреба було праці через пів столїтя, а і сама праця не старчила на то. Дорога до нинїшного братерства братнього встелена кровю і сльозами, стражданями мучеників народних. Як Синь Божій перетерпів муки, щоби утвердити і на цілий світ розширити правдиву віру, так страждав Шевченко десять лїт в тяженькій неволи і вийшов зломаний на здоровлю, доки приймився єгo заповіт: "Обниміте-ж, брати мої, найменшого брата, нехай мати усміхнеться, заплакана мати!" Таким страдалцем був і наш Маркіян Шашкевич. Зложив простолюдною мовою найневиннійші стихи та повістку, забаг их видрукувати, та не позволили, — мусїв шукати доброго чоловіка, щоби займився друком на Уграх в Пештї. Прийшла книжка до Львова, — єї арештують, у Маркіяна роблять ревизію, ставлять єгo під дозір пoлиції, через кілька лїт не хотять святити єгo на священика, а потім кидають на голодівки, де в молодім віці умирає. Помер страдалець, але гадка єгo: зблизитися до невченого люду, вивчитись єгo бесїди а потім зєднати собі єго серце, так щоби простолюдин сам почув потребу горнутися до сурдутового, — гадка тая принялася всюди... а доказом того і нинїшні збори...
Але не так то одним замахом ся гадка вкорїнилася.
В 1848 році повіяв в цілім світї дух свободи, і нашому народови стало лекше: вільно було відбувати наради, скликати раду, — тож учені наші зїхалися до Львова, радили над письмом та не знали, бідолахи, з якого боку взятись до просвіти народу, бо були заспані, загукані... А тимчасом настало дванацять лїт тяженьких до віддиху, — знов заборонено було громадитись та писати що путнього, тож перші наші батьки поспускали голови, посоловіли, притихли, а деякі попали в роспуку тай відзивалися, що треба лишити все на волю Божу, бо ми без шляхти не маємо сили а горї водою годї плисти.
Та настали 1860-ті роки, — знов подуло теплійшим вітром і горячійші люде взялися за дїло, метались на всї боки, але не бачили наглядного хісна, і знов остигли і збайдужнїли...
А тимчасом з гнїзда перших батьків видобулись на світ их дїти вірпаки, що зачали вправлювати крила до лету, самі студенти. Им попалися в руки письма Шевченка, Маркіяна Шашкевича, Квітки-Основяненка тай других— і тут вичитали, що в своїй хатї своя правда і сила і воля, тай що тота хата недалїчко від нас, так би сказати, дивиться на нас і зове нас, а ми єї не бачили, доки слова Шевченкові не здіймили в очей наших палуди.
И взялася тогди сурдутова молодїж до вивченя бесїди проотолюдної — в завязала товариство "Просвіту", щоби простолюдина в єгo власній бесїдї освітити. І на диво, коли прочитано сїльскому людови поезії Шевченкові та Маркіянові, або повісти Квітки, — селяне зрозуміли від разу, любувались ними і приняли за свої, бо-ж там не тілько живе слово, але в ціле житє простолюдина з єго гараздом і недолею змальоване як в зеркалї.
Тогди то сурдутові поняли, де наша сила, і що нема ще чого віддаватися роспуці за-для того, що вона у нас богатирїв, бо підвалину народу становить простолюдин, і єгo число заступить магнатів, а знов селянин, що до недавна не довіряв сурдутовому, бо хоч у котрій орудці радився священика, професора і в дворї, а зробив так, як єму порадив арендар, — то незабавки почав горнутися до своєї интилигенції, пізнавши, як каже пословиця, хто єму стрик а кому колом в бік.
Таким чином "Просвіта" зєднала всї верству учених в неучених в одну громаду. Сурдутові придибали питомий грунт до засїву поміж простолюдинок, а люд знов віднайшов поміж интелигенцією цвіти виросли на власнім грунтї: руту, маруну і барвінок, що сто рази милійші аніж всякі цвіти плекані через заграничних огородників... Обі верстви зрозуміли себе і зєдналися так, що нинька одним без других годї обійтись, бо цвіти ино на питомім грунтї роскошуються, а на відворіт: грунт без розумної управи родить кукіль...
Як бачимо, сила наша в тім, що ми вступили в одну громаду, а громада великій чоловік! А як би хто злобний відозвався, що і великим людям не достає розуму, то єму скажу, що на злобу нема лїку, бо-ж нарід, що видав на світ з своєї таки утроби Шевченка, Федьковича, Качалу і других, — котрого піснї славять всї народи а з котрих Лисенко, Вахнянин, Воробкевич і инші уплели вінці слави для себе і народу, — нарід, що дрібними лептами від губи віднятими збудував величавий Народний Дім і удержує стілько бідних школярів по бурсах, нарід, що в просвітї поступив на тілько, що зрозумів интелигенцію і збратався з нею, а та интелигенція в дальшій линії також з народу вийшла, — той нарід варт не тілько жити та дожидати лучшої будущини, але і має на тілько животворної сили, що наверне на рідний грунт посїдачів більших посїлостей, так як учинив нарід ческій, котрий пятьдесять лїт тому назад складався також тілько з селян та горстки интелигенції, не більшої як наша, а нинька пани стямилась і завернули до праці на питомім ческім грунтї.
Заким то станеся, звернїмо вперед бачне око на одну слабу сторону нашу: Є межи сельским людом аристократія, не з меншими хибами, як поміж шляхтою. Нераз можна почути в селї: "Я не вдаюся з тим або з онтим", — а запитай єгo: чому? — то здвигне плечима і не знає, що на то сказати, бо встидно єму признатися, що нема властивої рації тамтого цуратися, хиба що він бідняка...
Отже рїчею селян з "Просвіти" єсть тую хибу направити. Як через "Просвіту" сурдутові знесли перегороду між ученими і неученими, так повинні члени "Просвіти" селяне в читальнях пригорнути до себе темнійших, поучити их і зробити спосібними до праці для спільного дїла на спасенє Руси. А тогди сповняться слова заповіту Шевченка: "Обниміте, брати мої, найменшого брата, нехай мати усміхнеться, заплакана мати!.."
[Дѣло]
09.09.1889