Мінхен і Москва.

Дві лєкції на тему: ідеольоґія і дипльоматія.

Наші часи — це повна, основна переоцінка вартостей, ревізія метод, революція світоглядів. Щo вчора вважалось останнім словом поступу, нині є наївним назадництвом, що вчора було варварством, нині є програмою. Словом — "панта peй".

Taк є воно принайменше у внутрішньо-політичній царині, в ідеольоґічній. А в міжнародній, у дипльоматичній? Дипльомати дальше носять свої ґротескові однострої, тримаються своєї передпотопової єpapxiї, установленої ще на захенському конґресі, уживають старої французької термінольоґії. Так, але рівночасно на кришах амбасад побіч фляґових маштів появились антени радіотелєґрафічних стацій, літак заступив карету, у дипльоматичному вишколі етикета пішла на друге місце після глибоких студій.

Це лиш форма дипльоматії — але який її зміст? Чи залишився він той самий, що давніше — чи підпав карколомній еволюції, яку переходить тепер усе політичне життя?

Серед нашого громадянства часто доводиться чути погляд, що дух часу просяк міжнародню політику так само глибоко, як і внутрішню. Нинішнє міжнародне життя — мовляв — це вже не змагання держав — це могутня боротьба ідеольоґій. На наших очах родяться нові ідеї, нове життя — могутнє, яке не знає компромісів зі старим загибаючим світом, яке мусить його знищити і заняти його місце. Як хочемо перемогти, мусимо вповні вплести наші змагання у переможний похід того нового життя — воно нас не заведе. Коли напр. Гітлєр видає безпощадну боротьбу большевизмові — твердять прихильники "нової дипльоматії" — робить він це не у висліді дипльоматичних калькуляцій, які можна кожночасно змінити, а на основі ґранітної ідеольоґічної програми, яку сам проголосив і якій мусить залишитись вірний. Не вірите? Прочитайте лиш "Майн Кампф" — сторона... рядок... Там найдете все, чорне на білому!

Українська політична думка скоро зрозуміла, що напр. рада народніх комісарів СССР не є помічним органом комінтерну, лиш владою російської держави: але треба було щойно кілька сильних поглядових лєкцій, щоб переконатися, що так само III. Німеччина є державою німецького народу, а не еманацією ідеольоґії міжнароднього націоналізму.

Першу лєкцію становив Мінхен, який у нас уважали початком нової історичної доби — доби самовизначення народів, а який виявився лиш початком могутньої німецької територіяльної експанзії, для якої самовизначення народів було таким самим тактичним арґументом, як старосвітські "історичні права" чи нововинайдений "життєвий простір". А оце прийшла друга лєкція, яка виказала, що для дипльоматії ІІІ. Німеччини протикомінтернівська ідеольоґія, яка здавалось би лежить в основі націонал-соціялістичного світогляду, не має більшої питомої ваги, як самовизначення народів — ця ефемерида, що мала узьке завдання — оправдати німецькі домагання до Судетів.

Нечайно прийшла з Москви вістка, яка дотла збурила загально розповсюднені поняття про ідеольоґічні основи закордонної політики сучасної Німеччини. Виявилося, що всі ідеольоґічні канони — це лише звичайні месіяністичні декорації для реальної німецької політики, які розлетілись від одного подмуху вітру, відкриваючи одиноку реальну дійсність: німецьку державу, яка подібно як і всі інші національні держави, служить виключно інтересам німецького народу, а не якимсь універсалістичним ідеольоґіям.

Закордонна політика новітньої обєднаної Німеччини перейшла кілька фаз, які йшли рівнобіжно з ріжними фазами розвитку внутрішнього устрою Німеччини, але не були у безпосередній залежности. ІІ. імперія мусіла змагатися з Францією, опісля також і з Анґлією, за геґемонію в Европі та на морях, тому дбала про добрі сусідські взаємини з Росією, які давали їй вільну руку на Заході. З огляду на те цісарська Німеччина не розвивала своєї експанзії у східному напрямі, континентальному, лиш у західному, заморському. Не зважаючи на таку політику, Німеччина й Росія найшлись підчас світової війни по противному боці фронту, у висліді складної системи аліянсів.

Антантські морські сили замкнули відразу німецьку фльоту у пристанях, зате російська революція дала німецькій армії змогу обсадити велитенські простори над Чорним та Балтійським Морем, скермовуючи таким чином німецьку експанзію з кольоніяльного напряму на східно-европейський.

Кінець світової війни відібрав Німеччині спільний кордон з Росією і тим самим змогу продовжувати східну експанзію, зате поставив обі держави у таке саме положення — "гнаних і голодних". Це й була площина німецько-совітського порозуміння в Рапалльо.

Гітлєр мусів очистити Авґієву стайню ваймарської республики від розпаношеного комунізму, тим самим станув на пальці Москві. Ще перед приходом до влади мусів він кинути масам програму, яка зєднала б виголоджені, збідовані маси — мусів показати шлях до якоїсь обітованої землі, де є подостатком сирівців, хліба, простору. Перспектива кольонізації здорових тропікальних кольоній мало приманчива, зрештою доступ до них замикали непереможні фльоти; тому Гітлєр вказав на недалеко багаті землі, що їx німці 1917-18 р. залишили так легко. Тимчасом французька дипльоматія втягнула СССР до протинімецького "демократичного" бльоку, що згуртувався довкола Женеви — у відповідь на те Німеччина обєдналася з Італією та Японією і назвала цей бльок "протикомінтернівським" — дарма, що практично він був у першу чергу звернений проти Анґлії та Франції.

При здійснюванні одного етапу своєї імперіялістичної програми Німеччина стрінула — як за Бісмарка — сконсолідований фронт на заході, тому вертається до Бісмаркової концепції "рікферзіхерунґсфертраґу" з Росією, ховаючи до архіву всі ідеольоґічні реквізити, якими до тепер декорувала свою закордонну політику. Під впливом міжнародної дійсности Німеччина покинула 1939 р. — на довший чи коротший час — протибольшевицький фронт, так само, як Анґлія 1920 р. і Франція 1934 р.

Німецько-совітський пакт нарушує політичні концепції деяких українських політичних груп — тим більше, чим більше в тих концепціях переважала орієнтація над вірою у власні сили. Ніякого катаклізму для української визвольнoї політики не становить так само, як не була катаклізмом ліквідація антантської інтервенції. Німецько-совітський пакт неаґресії, заключений у розгарі переговорів над совітсько-анґлійсько-французьким та над німецько-італійсько-японським військовим союзом наглядно доказує, яке хитке у міжнародному житті поняття союзника та ворога. Вже навіть та подія може поставити проти СССР нові політичні сили — так само, як франко-совітський пакт замінив рапальського союзника Совітів на завзятого ворога. Нація, здібна до здійснення своїх завдань, знайде скорше чи пізніше міжнародні сили, з якими могтиме співпрацювати.

Для кого визвольна політика не полягає на штивному примонтовуванні до готових "ідеольоґічних бльоків", хто вміє відріжнити форму від змісту, фразу від дійсности — для того сензаційна вістка з Москви не могла принести ніякого удару ані навіть розчарування.

[Діло]