Кіно і рускіє

Неоголошена війна Росії проти України вносить свої корективи, доречні у такій ситуації: тепер всі фільми російського виробництва мають проходити через Експертну комісію з питань видачі прокатних посвідчень.

Позаяк кіно є сильним ідеологічним пропагандистським інструментом, особливо ефективно вживаним під час війни, на цей інструмент треба адекватно і радикально реагувати – шляхом його прискіпливого аналізу та, при потребі, відсікання від мас, які легко зомбуються вмілими спеціалістами. У радикалізмі нічого дивовижного чи нового немає: закони війни придумані не нами, лише шкода, що ми їх не знали. Тож тільки зараз, після п'яти місяців російської агресії, фактично повторно вигадуючи велосипед, запроваджуємо відоме у всьому світі «військове» законодавство.

Одним із пунктів ідеологічної підтримки держави є пропаганда. У тому чи іншому вигляді вона існує всюди, впливаючи на людей з різними цілями і різною силою. У новітній Росії пропаганда трималася на найвищому рівні, і це було логічним підтвердженням взятого на себе Росією правонаступництва СРСР. Кіно в цьому плані відігравало значну роль, і вплив його ударною хвилею розходився від Москви «да самих да акраін». В Україні вплив відчувався ледве чи не найбільше, і це цілком зрозуміло: перефразовуючи відомого вихідця зі Львова – без Києва Росія не можлива, як Володимир без хреста. Тож втримати «молодшого брата» гіпнотичним навіюванням, що він молодший, менший, недоладний, без історії, з селюцькою мовою і такою ж культурою, було головним, життєво необхідним завданням російського паразита, який без свого українського донора просто здох би.

Втім, війна Росії проти України глобально змінила парадигму співіснування паразита та його донора – здається, уже тільки до тупого, сліпого і глухого не дійшов сенс «братніх» стосунків двох народів, чудово виявлений в усіх можливих агресіях, записаних на відео і викладених в мережу. А все одно: як би ти довго дурневі не плював у вічі, він скаже, що то дощ. Вимога Нацради з питань телебачення і радіо заборонити трансляцію російських телеканалів «Росія 24», ОРТ, РТР і НТВ у зв’язку з відвертою дезінформацією, які ці канали вели, викликала у російських журналістів та продюсерів щире здивування й обурення. Мовляв, «це суперечить нормам міжнародного права» – як абсурдно заявив генеральний продюсер ОРТ Костянтин Ернст, анітрохи не турбуючись про ті самі норми, нівельовані його каналом.

Підписаний Сергієм Сьомкіним, першим заступником голови Держкіно (тоді ще не призначеного), наказ про перенос експертизи всього виробленого Росією кінопродукту зі служби Держкіно під юрисдикцію Експертної комісії з питань видачі прокатних посвідчень – крок, логічний у всіх відношеннях. З одного боку, Держкіно знімає із себе відповідальність за можливі «заборони» чи «дозволи» контроверсійних аудіо-візуальних матеріалів, а з іншої, перекладає відповідальність на більш розлогу установу. До Комісії не входять держслужбовці, але натомість входять спеціалісти з різних областей, де кіно – не єдине мірило і ценз. Крім кінокритиків і кінознавців, там зазначені психологи, філологи і юристи – всього 23 особи. Тепер «громадські організації» ініціюють перегляд складу комісії: бажають ввести інших членів, маючи на меті чи то отримати підконтрольних собі людей, чи просто поміняти шило на мило. І не розуміють при цьому, що комісія з такою кількістю представників різних професій не може мати вплив на рішення – і через великий склад, і через відсутність зацікавлення (бо ж гроші членам комісії платять мізерні і працюють вони на громадських засадах, без запису до трудової книжки, без премій та винагород). Втім, можливо, ініціатива змін лежить якраз у площині економічній.

Раніше, за правління Хама, кіно в Україні парадоксально не було ідеологічним інструментом, перебуваючи під особистою протекцією «молодшенького», якому кіно перепало за залишковим принципом після підгрібання під себе всього старшим. Тепер кіно може стати і ідеологією, і бізнесом. З ідеологією все зрозуміло, а от при чому тут Експертна комісія з питань видачі прокатних посвідчень? Насправді, все дуже просто. До комісії приходять фільми, що подані до Держкіно для отримання посвідчення на прокат аудіо-візуального продукту на тому чи іншому носії. Фільми можуть демонструватися кінотеатрами, на телебаченні, у кіноклубах чи на відео-носіях (DVD і т. п.). У кожному випадку компанія подає те, що вже придбала для території України (якщо це не представник мейджора, скажімо, американських компаній Warner Bros., 20 Century Fox чи їм подібних, які отримують фільми «зверху» безкоштовно, витрачаючи кошти лише на оформлення «прокаток», друк копій, рекламу, і натомість віддають більшу частину зібраних з прокату грошей назад, «нагору»). Так чи так, фільм подається на експертизу. Комісія займається визначенням рейтингу, що регламентує вік глядачів, виставляючи обмеження в 14, 16, 18 чи 21 рік, в окремих, дуже рідкісних випадках, не видаючи прокатного посвідчення, виходячи з прописаних у положенні про діяльність Комісії чотирнадцяти пунктів. Проблема в тому, що, як показує українська дійсність, фільм подається на експертизу ледве чи не за тиждень-два перед заявленим його стартом в кінотеатрах (а буває і за кілька днів до старту!), коли вже і реклама запущена, і копії надруковані. Тобто, дистриб’ютор йде на свідомий ризик втратити великі гроші, якщо прокатне посвідчення не буде видане до потрібного часу «Х» (а комісія має право розглядати поданий аудіо-візуальний твір протягом 2 робочих тижнів). Часом так і стається. Причому «прокатку» не видають не просто у потрібний термін, а взагалі: так, наприклад, було минулого року з фільмом «Я плюю на ваші могили – 2», забороненим через «художньо невиправдане насильство» (один з пунктів). Очевидно, що в разі наявності в комісії лояльних певним компаніям людей (так би мовити, лобістів) можна уникнути фінансових втрат.

Та це лише один з варіантів, чому була ініційована процедура перегляду складу Експертної комісії з питань видачі прокатних посвідчень. Друга причина вкладається в прокрустове ложе тої-таки ідеології, про яку ми починали.

Два тижні тому Держкіно не видало прокатного посвідчення двом російським фільмам – «Білій гвардії» та «Поддубному». Власне, подача цих фільмів остаточно (нарешті) зумовила вищезгаданий наказ про перегляд Експертною комісією всіх російських кінотворів. Умови війни, так би мовити. Ці фільми справді мають у воєнний період максимальну силу, і не будемо приховувати – саме для ідеологічної війни вони і були створені. Без сумніву, в цьому не винний ні Михайло Булгаков, автор «…гвардії», ні Іван Піддубний: лише інтерпретатори твору в першому випадку і долі – в другому. Продюсери та їх замовники.

«Біла гвардія» – давній фільм. Цей мінісеріал виходив ще два роки тому, і після тривалих дискусій таки отримав «прокатку» на телевізійний показ з обмеженням аудиторії «18 років». Не заборонили його через кілька голосів, що переважили заборону. А заборонити можна було, спираючись на пункти положення про діяльність Експертної комісії: зокрема, «приниження і образа нації або особистості за національною ознакою» та «розпалювання ворожнечі». Сюди можна було б ще додати «порушення територіальної цілісності» та «заклики до повалення існуючого ладу», але і перших двох достатньо. Так, зараз, коли фірма Direct Sight Aquisition, яка відповідає за планування закупок телеканалу «Інтер», подала «Білу гвардію» для перегляду аудиторії, виявилося, що рейтинг «18» фірму не влаштовував. Рейтинг дійсно переглянули – його просто не видали.

В «…гвардії», де мова йде про Київ 1918 року і про революцію, українську армію Симона Петлюри і самого Петлюру вже такими останніми словами називають, і з такими експресивно-негативними емоціями (це, зокрема, робить герой поручика Мишлаєвського у виконанні Михайла Пореченкова), що годі слухати. Цікаво, що у самого Булгакова – дарма, що він був українофобом – у романі аж такого не було: це дописали новітні російські сценаристи. І так само з «Поддубним», де, прикметно, грає той-таки Пореченков: герой фільму, Іван Піддубний, українець за народженням, у фільмі говорить вустами Пореченкова «для нас, рускіх…». Таке не можливо собі уявити в дійсності, адже в своєму паспорті, який йому видали з прізвищем «Поддубний» і національністю «рускій» він сам, за відмови це поміняти, написав «Піддубний» і «українець». До слова, на його пам’ятнику у Росії вандали-руйнівники написали «хохол, петлюровец».

Заборона фільмів, звісно, мала резонанс в Росії. Але він ідеально ілюструє ситуацію – на злодієві шапка горить. Продюсер «Поддубного» Леонід Верещагін (працівник компанії ТРиТе, очолюваною «великоросом» Нікітой Міхалковим) чітко сказав, що фільм «показивает сілу і дух нашего народа, говоріт о руском міре…» (при чому тут українець до «руского мира»?). Ще більш красномовною була реакція міністра тамошньої культури Володимира Мединського, що згадав російськомовного Гоголя і Шевченка, який писав щоденники російською. Ця дуже важлива і зважена думка особливо цікава у контексті його недавньої пропозиції повністю заборонити іноземні фільми в російському прокаті та на телебаченні. 

Насправді агресія, абсурд і тупість російської дійсності, подій і фільмів не мусять викликати таку вже емоційну реакцію, яка назагал є нормальною. А не мусять тому, що все це підпорядковане загальній російській політиці та ідеології. І в умовах війни це все є зрозумілим. Тому гадаю, так само є зрозумілим, коли ворожі прояви виявляють і припиняють. «Не треба нервувати, просто тримайте порох сухим», як каже Андрій Охримович.