Дотепний співрозмовник, шанувальник мистецтва та доброї кухні. І, перш за все, філософ права. Про померлого оногди [14 лютого] Рональда Дворкіна пише Войцєх Садурскі
Пішов з життя третій великий ліберальний філософ, останній у лінії, позначеній іменами Джона Стюарта Мілля та Джона Ролза. І водночас поза всяким сумнівом найвидатніший і найвпливовіший теоретик права за останні десятиліття.
Коли ви чуєте, що хтось є найвидатнішим вченим у своїй галузі, то легко припустити, що це ритуальне перебільшення, продиктоване характером посмертних спогадів. Це твердження, проте, я трактую цілком серйозно, і думаю, що так власне вважають багато правників у світі, зокрема й ті, що не обов'язково поділяють погляди самого Рональда Дворкіна.
Адже чим можна виміряти видатність філософа? Тим, що його аналізи та висновки є цілком переконливими, такими, що розв'язують раз і назавжди найважчі дилеми цієї дисципліни? Тоді, звичайно, Дворкін не пасував би до такої оцінки його життя. Зрештою, ніхто не відповідав би цій оцінці, тому що у філософії немає рішень, що остаточно розв'язують яку-небудь важку проблему.
Але це визначення навіть ще більше не пасувало б до наукової творчості Дворкіна, тому що її характерними рисами - які деяким, більш традиційно налаштованим теоретикам, не подобалися, але вони були особливо цінними - були полемічне завзяття, критичне мислення, наголошування на великій ролі інтуїтивних передчуттів, що на перший погляд (і не лише перший) були парадоксами та запереченнями.
Дворкін, безперечно, не був мислителем, який підсумував розбіжні позиції у філософії права і збудував навколо своїх думок широкий консенсус. Велич мислителя я оцінюю радше на підставі того, наскільки йому вдалося перенести на нові поняття стару проблематику, щоб відкрити можливості для подальших досліджень, наскільки йому вдалося наново визначити поняттєве поле своєї дисципліни.
Я переконаний, що Дворкін змінив фасад філософії права. Він викрив непридатність старих категорій та поділів, запропонував замість них інші - цікавіші, такі що відкривають шлях до міркувань, що більше відбивають реальні проблеми. Незалежно від згоди чи незгоди з конкретними відповідями, які дає Дворкін, його вміння ставити у новий та продуктивний спосіб старі запитання було його найважливішою заслугою і у цьому він не мав собі рівних у своїй дисципліні. Суддя у клопотах
Першим прикладом є теорія повноважень, пов'язана з розумінням джерел рішень суддів у справах, в яких немає чітких інструкцій, що випливають з правового акту чи однозначного прецеденту.
Для Дворкіна власне ця дилема судді, що має авторитетно розв'язати конкретну суперечку і водночас немає для цього очевидних підстав, стала джерелом проникливої та революційної теорії права. Її революційність полягала у подоланні традиційного бінарного поділу, який у 60- роках минулого століття, коли Дворкін уперше виступив на світовій філософсько-правовій сцені, був загальноприйнятим.
Що робити судді, коли йому бракує достатніх підстав у "твердому" праві, але він має прийняти яке-небудь рішення? Одні теоретики права вважали, що у таких випадках суддя просто «відкриває» вже чинне право, хоча й воно більш заховане під поверхнею текстів та прецедентів, ніж у багатьох інших, легших випадках, і тоді ані трохи не залучає до прийняття рішення свої моральні почуття. Інші вважали, що у таких випадках суддя, волею-неволею, "творить" право, виконуючи роль законодавця, але тоді він повинен спиратися на подібні засновки, що й законодавець, тобто використовувати моральну та політичну аргументацію.
У 60-х і 70-х роках виступ Дворкіна був проривом. Він полягав у відмові як від тези, що судді "творять" право у ситуаціях, неврегульованих авторитетними джерелами права, так і від тези, що вони діють у морально нейтральний спосіб, не залучаючи до прийняття рішень своїх цінностей та оцінок. Щоб подолати цей традиційний поділ, Дворкін запропонував новий підхід до структури права і до міркувань правників у ситуаціях, неврегульованих визнаними джерелами права. Титанічні зусилля
Це завдання Дворкін реалізував зі своєї першої теоретичної статті аж до кінця життя і хоча деталі та формулювання змінювалися, даючи теорії дедалі витонченіший характер, сутність залишалася такою самою.
Тож, право складається не лише з однозначних норм, але й з більш абстрактних засад, які можна реконструювати лише шляхом досягнення найглибших шарів обґрунтувань певної правової системи. Завдання з реконструкції цих засад не є морально нейтральним актом, і вимагає складних етично-правничих розмірковувань, у яких є місце для аналізу як прецедентного права, так і конституційних принципів, політичної історії та моральних поглядів суспільства.
Це титанічне завдання потребує опори на моральні і політичні цінності, але у цілком інший спосіб, ніж це робить законодавець, який повинен також оцінити ефективність запропонованих норм, їхню політичну доцільність, їх корисність для загального блага. Суддя, на думку Дворкіна, повинен реконструювати правові засади, спираючись на моральні "повноваження" індивідів, що часом конфліктують з нашими поглядами на це загальне благо. Власне можливість "виграти" цю конкуренцію з утилітарним аналізом витрат і вигод є фундаментальною рисою "повноважень" Дворкіна.
Ця теорія має універсальне застосування, і це можна побачити у випадку інтерпретації конституційних принципів, що стосуються громадянських прав і свобод. Коли суд - наприклад Конституційний суд Польщі - повинен прийняти рішення, чи якась норма закону відповідає цим принципам, він не «творить» права, але не є в стані уникнути розмірковувань про моральність.
Як писав Дворкін, "ми усі - судді, правники, громадяни - повинні застосовувати та тлумачити абстрактні конституційні норми, спираючись на розуміння того, що вони втілюють у собі моральні принципи політичної чесності та справедливості. (...) Тому, коли з'являється яке-небудь нове або контроверсійне конституційне питання (...), щоб виробити свою думку, ми повинні вирішити, якою є найкраща інтерпретація абстрактного морального принципу". Суверенна чеснота
Написати навіть короткий огляд усіх інших наукових ідей Дворкіна неможливо, оскільки він був вченим з широким колом інтересів, з великим науковим доробком, що складається з різноманітних форм, у яких він висловлював свої думки - від складного наукового аналізу до доступних для розуміння та блискучих публіцистичних текстів, які він публікував у The New York Review of Books. Тому я згадаю лише про дві інші сфери, обрані цілком довільно.
Першою з них є теорія демократії, яку він розвивав від своєї першої книжки аж до нещодавно опублікованої збірки лекцій у Принстонському університеті під назвою «Чи можлива тут демократія?». Питання демократії зачаровувало Дворкіна від самого початку, переважно з огляду на зв'язок з принципом компетенції судів щодо розгляду справ про конституційність законів - повноваженням, яке багатьом з нас видається таким, що суперечить ідеї представницької демократії.
Дворкін був найвидатнішим теоретиком, що обґрунтовував сумісність цього інституційного механізму з принципами демократії. Замість традиційних, вже застарілих поділів, зокрема на популістську, плюралістичну та деліберативну демократію, Дворкін пропонує розрізняти демократію більшості та демократію, що спирається на «партнерство». Ідея партнерства привела його до розмірковувань над взаємозв'язком між процедурами та змістом демократичних рішень і до висновку, що демократія є законною тільки тоді, коли у змісті державних рішень виражено ідею однакової поваги до громадян та їх однакового захисту.
Другою сферою, яку я хотів би коротко згадати, є теорія соціальної рівності. У двох монументальних статтях, які пізніше стали ядром чудової книжки "Суверенна чеснота", Дворкін сконструював складний і дивовижний аргумент про перевагу ідеалу "рівності можливостей" над ідеалом "рівності добробуту", приписуючи останньому різні вади, і, перш за все, неврахування індивідуальної відповідальності за життєві рішення. Таким чином, він став батьком-засновником цілої великої течії у сучасній теорії справедливості. Прагненням цієї течії є розвиток ідеалу рівності і нейтралізація виключно тих нерівностей, що є наслідком несприятливих обставин, на які зацікавлена особа не має ніякого впливу. Він не був аскетом
Він був чарівною людиною: харизматичним викладачем (він ніколи не тримав перед собою ані найменшої картки, але одного разу залишив мені свої нотатки; наддетальні, до останнього жарту або анекдоту), дотепним співрозмовником, шанувальником мистецтва і доброї кухні. Він був - як обережно сказав його друг Томас Нейджел - запереченням аскетизму.
Він не переймався критикою на свою адресу, але іноді його настільки захоплювала полеміка, що він зводив чужі йому погляди до абсурду. Він був класичним секуляризованим, ліберальним, нью-йоркським інтелектуалом, хоча й провів майже половину свого життя у Європі (він навіть був колись головою організації членів Демократичної партії США за кордоном).
Коли колись під час дискусії у Флоренції я "звинуватив" його, що у його баченні відносин між релігією та мораллю перша зредукована до цілком неістотної ролі, він із задоволенням потім розповідав своїй дружині про це у моєму автомобілі, додаючи: "Я був би дуже щасливий, якби Войцєх мав рацію".
Він знав собі ціну, але вмів також дотримуватися скептичної дистанції до себе. Він розповідав, як його, молодого та бідного правника-початківця, запросив його майбутній тесть, заможний нью-йоркський адвокат. Без усіляких ввічливих умовностей батько його нареченої почав: "А тепер переконай мене, молодий чоловіче, що Ти не хочеш одружитися на моїх грошах".
Насамкінець щось дуже особисте. Немає ніякого іншого мислителя, ані сучасного, ані класичного, який би більшою мірою сформував моє мислення у теорії права і політичній філософії. У свій скромний та часто незграбний спосіб як часто критикував окремі думки Дворкіна. Але я ніколи не мав сумнівів, що він є найвидатнішим та найцікавішим вченим у дисципліні, яку я обрав своєю.
Войцєх Садурскі - професор філософії права у Сіднейському університеті, професор Європейського центру Варшавського університету
Wojciech Sadurski
Śmierć giganta
Gazeta Wyborcza, 23.02.2013
Зреферував Омелян Радимський