Ранок. Метро Хрещатик. Вагони переповнені вишиванками та віночками, сотні немовлят, вбраних у вишивані костюми. Усі – на Майдан. На парад.
Від Хрещатика уже вишикувалась колона бронетехніки. Молоді хлопці розглядаються навколо, ненароком «підпрацьовують» атракціями, адже щохвилини до молодого солдата, який стоїть найближче до метро, підходять люди сфотографуватись. Після параду він їде на Схід. Дай Боже повернутися йому звідти живим та неушкодженим. Я простояла поблизу нього 15 хвилин, за цей час з юним вояком сфотографувалось близько десятка перехожих. Але лише одна пара побажала удачі. Інші: «Спасибо за фото. До свидания».
Старші військові з журналістами і перехожими спілкуватись не дуже охочі. Точніше, не хочуть взагалі. Тому довелось просто схитрувати і постояти збоку і побачити їхні емоції. Вони не раді ні параду, ні цій колоні. Вони обговорювали, що їх чекає завтра. Свята немає.
Йдемо в напрямку Майдану Незалежності, аби побачити початок колони. По дорозі чуємо конфлікт міліції з молодими хлопцями і дівчиною, які видерлись на громадський смітник, аби подивитись парад. Як виявилось згодом, дівчина, яка сварилась з міліціонерами – сестра вояка, який служить в АТО. Вона написала плакат проти параду, адже вважає, що такий захід – «пир во время чумы». Напис ненароком висковзнув з її рук і впав у смітник. Міліціонери витягти його звідти не дали.
На Хрещатику далі продають прапорці, синьо-жовті стрічки. Дівчата безкоштовно фарбами розмальовують щоки всім охочим у патріотичні барви. Ведучі параду читають пафосні речі радянського зразка канцелярським штампом і неприроднім дикторським голосом. Не знаю, хто писав сценарій цього дійства, але середньостатистична школа Львова може написати кращий. Тому просто перестаю слухати. Та й, в принципі, майже нікому нема діла до фонового звуку ведучих.
Адже свято… Тисячі вишиванок, щасливі українці, пишна бронетехніка… Незалежність… Чи ні?
Вулиця Городецького (це бічна вуличка одразу справа, якщо дивитися на стеллу) перекрита коштовними мерседесами. Нарахувала 19. Їх охороняє близько сотні охоронців. Стоять також металодетектори, через які можуть проходити лише «обрані» особи за «спеціальними перепустками». Що це за перепустки і хто їх може отримати – цієї інформації нам отримати не вдалося. Однак міліціонери підтвердили, що ці авто – депутатські. Чим вони важливіші за тисячі киян, які так і не мали змоги поглянути на парад? Адже вся площа навколо стели буде перекрита. Навіть там, де взимку стояло наметове містечко і головна сцена – також все закрито і пусто.
Навіть звідси, за 500 метрів до головної сцени, неможливо розпізнати слова. Аж тут… «Плине кача по Тисині…», – співає «Пікардійська терція». Кілька секунд – навколо плачуть усі: хтось відкрито, хтось стискає руки в кулаки, в чоловіка поряд червоні від сліз очі. Ми пам’ятаємо. Ми пам’ятаємо, як рівно півроку тому ще ховали тут, на Майдані, своїх хлопців. І бачимо перед очима кортеж з мерседесів, обгороджених міліцією, яка «охороняє» з народом. «Зимою це був наш Майдан. Ми ходили, куди хотіли. А це знову все прибрали до рук», – обурюється чоловік позаду мене. І також схлипує від пісні. Вона обривається після першого куплету. Дивно. Чому звичайні українські народні композиції виконують повністю, а пісню-реквієм – навіть не половину?
Слово має президент Порошенко. Скажу чесно, не чула ні слова. Замість президентського «спічу» до людей долинав лише тембр його голосу з обривками окремих слів.
Тож, допоки гарант говорить, пробую обійти навколо і зайди на Майдан з боку Інститутської, щоб все-таки побачити той парад, репетицію якого спостерігала, коли поверталась з роботи.
Тут тихо. На Інститутській тихо… Не чути параду, свята і сміху. Люди моляться за загиблими героями Небесної Сотні. Тут ми зустріли Сашу з подругою. Дівчата принесли на Інститутську оберемок троянд. Кладуть по 2 квітки на кожне пам’ятне місце для кожного героя Небесної Сотні. Саша плаче. Виявилось, ми разом волонтерили у Жовтневому взимку. Однак так і не познайомились. Дівчата категорично проти параду. Кажуть, під час війни такі речі робити неприпустимо.
Спускаємось донизу. Здалека видно бронетехніку, аплодують захоплені глядачі, а на пагорбі Жовтневого розвівається величезне чорне полотно. Це – картина з фотографіями героїв Небесної Сотні. І підписом: «Скільки життів коштує ваш парад?». Це – сотня Автомайдану. Вчора вони весь день їздили по Києву з закликом бойкотувати парад. А ввечері намалювали на Інститутській обриси полеглих у Небесній Сотні білою фарбою з червоними плямами. Як розповіли активісти, зранку комунальники силуети замалювали, залишивши замість них білі плями. Навколо «Автомайдану» військові.
На Інститутській також є металодетектори. Але вже для пересічних українців. Тут активні черги. Але який сенс пропускати всіх з вулиці Хрещатик і ретельно перевіряти кожного, хто спускається на Майдан з вулиці Інститутської?
Скоро буде опівдень. Час їхати на Контрактову, на парад вишиванок. По дорозі зустрічаємо ветерана Другої світової полковника Миколу Царьова. Цьогоріч йому виповниться 90. Ветеран вважає, що військовий парад сьогодні потрібен: «Парад проводити треба. Так робив ще Сталін в 1941. І Гітлер. Я брав участь у параді російських військ 1941. Тоді за 60 кілометрів були німці, мені було 17, і я брав участь у військовому параді. Ми мали показати, що ми сила».
Порошенко використовує ці ж пропагандистські методи, чи то як?
Поки я роздумую над цим, ми вже приїхали на Контрактову. Здається, парад розпочався уже звідси. В очах рябіє від розмаїття вишиванок, віночків, костюмів і суконь. По дорозі на площу нас зупиняє дівчина, яка гучно закликає підтримати наших вояків. Вона – волонтер «Громадського сектору Євромайдану». Перехожим роздають листівки з історіями життя наших героїв – як Небесної Сотні, так і тих, які полягли на сході України. Я отримала біографію легендарного генерала Кульчицького. Також людей закликаютьпідходити до мікрофона і вголос зачитувати ці біографії, аби вшанувати пам'ять загиблих. А одразу збоку стоїть столик з листками, фломастерами і фарбами. Тут пишуть листи хлопцям в АТО. Особливо стараються маленькі дівчатка, які фарбами розмалювали більшу частину своїх листочків.
Контрактова уже вщерть заповнена учасниками дійства. Маршрут – від Контрактової площі через Андріївський узвіз догори до Софійської площі. Спершу в колоні йде Луганськ, далі – Слов’янськ, Вінниця, Конотоп, Полтава. Кожен – з власними своєрідними костюмами і атрибутами. Колона Слов’янська, наприклад, починається з ікони, Полтави – з тканими різнокольоровими міні-килимами. Коли ти просто стоїш і дивишся на вишивану хвилю, ледве встигаєш слухати нові й нові українські пісні. Були серед них і «Червона рута» і «Рідна мати моя», а була й «нова народна» пісенька про Путіна. І в цій поліфонії одна тендітна жінка починає співати гімн України… І величезна колона, як мінімум тисяч п’ять, враз підхоплює його і починають співати усі – від малого до старого, офіціанти з кав’ярень, продавці на Андріївському узвозі, відвідувачі ресторанів поблизу… Всі. Не бачила жодної людини, яка б ці три хвилини не співала державний гімн.
Роздивляюсь вишивані строї та атрибути регіонів. Щоправда, жодної таблички із західної України так і не побачила. Мої пошуки галицьких табличок перервав чоловік, який звернувся до двох хлопців у колоні: «Слава Україні, бандерівці». Так привітались до хлопців з Луганська. Один з них, шістнадцятирічний Сергій: «Вдома в нас такого б не дозволили. Там не за російську, а за українську мову б’ють. Я виїхав звідти ще в червні, а от мій тато – лише в кінці липня. Проскочив, коли почались обстріли. Їхав приватною машиною. Думав, відберуть. Але вдалось виїхати. У нашому класі всі між собою розділились: є такі, які підтримують ЛНР, але їх уже зараз меншість. Більшість виступає за єдину Україну. Хоча вони досі проти Майдану. Вважають ці події безпорядками. Додому вертатись не буду. Лишусь тут. Лише потрібно речі забрати».
Для Сергія День Незалежності – свято, однак дійство він називає також «пир во время чумы».
Поки «хвіст» вишиваного параду підходить, на Софійські площі розгортається справжній селфі-батл: десятки відвідувачів фотографують себе на кожному кроці: біля скринь з приданим, вишиваними деревами, короваями, будиночком з тіста, між прапорами, у віночках, зблизька, здалека, в тіні і на сонці. І всі радісні, всі щасливі. Тут, як мені здалось, єднання між людьми було більше, ніж від споглядання військового параду через металодетектори і паркани. Тут усе просто. По-народному. Дівчата плетуть вінки з живих квітів, які пахнуть на пів-площі. За ними - черги. Аби сплести один – дівчині потрібно приблизно дві години. Таке задоволення коштує 100 гривень. Продають і вироби з тіста від 50 гривень.
В такому піднесеному настрої повертають до метро. На узвозі – імпровізовані танці. На Контрактовій – імпровізований концерт. На Майдані – імпровізовані міні-сцени.
Ніби й добре усе, і вишиванок тисячі, і у віночках на кожному кроці, але відчуття «не-свята» не покидає. Металодетектори, розумію – безпека. Чому так розміщені – ні. Кортежі. Закриті цілі площі від людей. Військові. Вони не виглядають щасливими. Люди… У пошуках свята.
25.08.2014