Сьогодні Валерієві Шевчукові виповнюється 75. Про одну з граней його діяльності – у цій ювілейній статті.
Тим, хто читає українською, не треба пояснювати, хто такий Валерій Шевчук. Його твори включені до програми української літератури за 11 клас, щоправда, для «додаткового – самостійного» читання (неначе читання може бути й «несамостійним»...). А насамперед через те, що це та лектура, яка може захопити читача, навіяти йому намагання осмислити світ довкола себе, спонукати читача до самовдосконалення, самотворення. Проте тут я хочу поговорити про його дослідницьку, літературознавчу, перекладацьку і видавничу діяльність. Це – особливий аспект культурної діяльності, який засвідчує «справжність» громадянської позиції автора. Цей аспект ґрунтується на глибокій повазі до попередників, намаганні зберегти і донести до сучасників і нащадків унікальну інформацію загальнонаціонального значення.
Валерій Шевчук – автор і співавтор багатьох антологій творів давньої української літератури. Уже й двох видань – антологій «Пісні Купідона» та «Марсове поле» – було б достатньо, щоб упорядник і автор передмов і приміток увійшов до канону істориків літератури. Тематична антологія «Пісні Купідона: Любовна поезія на Україні XVI – поч. XIX ст.» побачила світ 1984 року. До її складу увійшли твори українських авторів XVI–XIX століть, вибрані з рукописних збірників, а також низка латиномовних творів. Антологія «Марсове поле» – героїчна поезія в Україні – спочатку складалася з двох книг, опублікованих упродовж 1988-1989 років. Книга перша (Х – перша пол. XVII ст.) містила модернізації зі староукраїнської мови анонімних епічних уривків X–XVI ст., а також переклади творів авторів XVI–XVII ст., які писали староукраїнською, польською та латинською мовами. До другої книги (друга половина XVII ст.) увійшла низка осучаснених україномовних віршів та перекладів польсько- та латиномовних творів, зокрема анонімний твір «Епітафія Богдану Хмельницькому» та «Вірш про Богдана Хмельницького» Гната Бузановського.
У версії 2004 року (перевидання антології «Марсове поле» в одному томі) упорядник вилучив серію творів, зокрема переклад латиномовної поеми Миколи Гусовського «Перемога над турками під Теребовлею 2 липня 1524 року». У передмові упорядника «Героїчне у поетичному дієписі народу», передрукованій без змін, Шевчук намагається подати панорамне бачення розвитку мілітарно-героїчної тематики як центрального мотиву літературного процесу України впродовж майже десяти століть. Прикметно, що більшу частину творів другої половини XVII ст., які репрезентують «героїчну тему», присвячено українським гетьманам: Богданові Хмельницькому, Данилові Апостолу, Іванові Мазепі, тоді як твори ранішого часу – XVI–XVII століття – мають переважно етнографічно-краєзнавчий характер (де, звичайно ж, ідеться і про важливий для краю чи держави мілітарний аспект буття), і оповідають про боротьбу з іноземними, іновірними загарбниками, або ж про громадянську війну поміж князівським кланом Острозьких та козаками.
Усі опрацьовані Валерієм Шевчуком твори зібрані у монументальному чотиритомному виданні «Слово многоцінне»: Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу (друга половина XV – XVI століття) та в епоху Бароко (кінець XVI – XVIII століття). У 4 кн. – К., 2006. Зі змісту хрестоматії бачимо, що упорядники – Валерій Шевчук і Василь Яременко – зробили компіляцію наявних перекладів із уже опублікованих раніше антологій, об’єднавши тексти під одною обкладинкою. Це видання нині – базовий навчальний матеріал для учнів старших класів, а насамперед для студентів філологічних відділень і аспірантів.
Узагальнення проробленої праці втілилося у двох томах авторської історії української літератури. Упродовж 2004-2005 року у видавництві «Либідь» побачили світ два томи під титулом «Муза Роксоланська». У першому томі своєї авторської історії літератури автор розглядає персоналії та твори епох Ренесансу та раннього бароко, у другому – літературний спадок епохи розвиненого та пізнього бароко. Хоча кожна з книг містить власні "Висновки" й "Іменний і предметний покажчик", обидва томи треба розглядати як нерозривну цілість, яку становлять конспективні огляди певної епохи та загальні статті про особливості літературного процесу, домінуючі види й жанри, головні теми й мотиви. Поміж ці огляди узагальненого характеру вкомпоновано розділи «Персоналії та пам’ятки XVI століття», «Персоналії та пам’ятки XVII століття. Перша половина», «Персоналії та пам’ятки другої половини XVII – початку XVIII століть» і «Персоналії та пам’ятки XVIII – початку XIX ст.». В обох томах подано короткі популярні огляди життя й діяльності чільних представників літературного процесу згаданих епох, які писали староукраїнською, польською та латинською мовами: Павла Русина з Кросна, Григорія Чуя Русина із Самбора, Станіслава Оріховського, Себастіяна Кленовича, Симона Пекаліда, Івана Домбровського та братів Зиморовичів (перший том), Стефана Яворського, Пилипа Орлика, Івана Орновського, Теофана Прокоповича, Митрофана Довгалевського, Григорія Сковороди, Іринея Фальковського, Василя Довговича (другий том).
Незважаючи на лаконічність цих есе, вони чи не вперше надають читачеві перелік імен латиномовних авторів, які творили упродовж названих періодів. Неважко помітити, що матеріалом для цієї авторської історії літератури – якщо мова іде про новолатинську творчість – стали переклади, публіковані у відповідних тематичних антологіях, як було вже зазначено вище. Про це свідчать, зокрема, й назви узагальнюючих розділів: есей «Пісні крилатого зухвальця» виразно перегукуються із титулом антології «Пісні Купідона», а есей «Героїчне у поетичному дієписі» – з титулом антології «Марсове поле: героїчна поезія на Україні». Літературно-критичний матеріал, викладений у передмовах антологій та у двох томах історії літератури, промовисто засвідчує «європейськість» тогочасної української літератури: відповідність жанрової структури літературного процесу загальноєвропейській системі жанрів епох Ренесансу, Бароко і Класицизму. А також подібність мотивів, ключових ідей, які висловлювали українські автори до загальноєвропейської проблематики, відповідність художніх засобів українських авторів естетичній природі згаданих епох, що переконує у подібності психології і світосприйняття тогочасних українців і мешканців решти країв європейського субконтиненту.
Оцінюючи зміст і значення цих антологій, зауважу, що упорядник ґрунтувався на емоційному критерії: з одного боку – «ословлена любов» (лірична поезія), з іншого – батальна лірика, як вислів необхідності рішучого захисту власної культурної екзистенції і як вислів ненависті до ворогів, які намагаються знищити оту любов до рідної землі, патріотизм українців.
Окремо хочу тут згадати про нашу спільну працю в царині реабілітації спадщини Пилипа Орлика, видатного українського державного діяча, ім’я котрого три століття перебувало під темним покровом інспірованої російським царатом анатеми Іванові Мазепі. Ще 1990 року в «Літературній Україні» було надруковане унікальне джерело з історії української культури – Конституція 1710 року. Для цієї публікації Валерій Шевчук модернізував староукраїнську версію документу. Проте перша публікація частини поетичної збірки Пилипа Орлика «Hippomenes sarmacki...» відбулася – нині важко у це повірити – 1989 року в антології з промовистою назвою «Марсове поле» (наголошу, за документами КПРС – це час «повної перемоги і утвердження соціалізму» на землях України). У 1990 році було зроблено й переклади латиномовного тексту Конституції. Тотожність висловлювань і формулювань обох версій документу переконували у автентичності Конституції – з одного боку, а – з іншого – у політичній прозорливості його автора і головного редактора Пилипа Орлика й у мірі його літературного таланту.
Мій пошук в архівах Львова дав добрий результат – було виявлено декілька поетичних творів Орлика більшого обсягу. Працюючи над перекладом латиномовних текстів, автор цих рядків запропонував саме Валерію Шевчукові перекласти польськомовні частини поетичних збірок Орлика. Наявний матеріал «провокував» укладення «Вибраних творів» з метою демонстрації різноманітності і кількості жанрів, до яких звертався гетьман. Пізніше ця ідея втілилася у виданні 2006 р.: Орлик П. Конституція, маніфести та літературна спадщина. Вибрані твори / Упор. М.Трофимук, В.Шевчук, К., 2006. – 735 с.
Це – перша сукупна публікація творчої спадщини Пилипа Орлика упродовж більш як трьохсот років. Треба зауважити, що дослідники XIX – початку XX ст. звертали увагу насамперед на документи політичного змісту, нехтуючи суто літературною спадщиною Пилипа Орлика: панегіричні віршовані збірки «Alcides Rossiyski...» та «Hippomenes Sarmacki...» перебували поза увагою дослідників, перекладачів та видавців. Отож, метою упорядників згаданої книги було подати насамперед зразки різних жанрів, які використовував Пилип Орлик. Тому у складі книги поряд із текстами конституції латинською та староукраїнською мовами і перекладами на сучасну українську мову є факсиміле текстів обох збірок, а також переклад на сучасну українську мову з коментарями.
Крім того, розділ «Маніфести, листи, договори» містить «Мирну угоду поміж Кримом і Військом запорізьким» (січень 1711), «Маніфест гетьмана Пилипа Орлика з 4 квітня 1712 р.», «Привілей імператора турків гетьманові Пилипу Орликові на володіння Україною цього боку Дніпра» (10.05.1712), «Вивід прав України», «Листи до запорожців” (1719, 1721), «Лист до Стефана Яворського» (1721), «Лист Пилипа Орлика до Папи Римського» (1727). Ці документи подають широкий спектр питань, пов’язаних з проблемою існування Української держави, які випало розв’язувати Пилипові Орлику впродовж першої третини XVIII ст. Цей матеріал доповнює своєрідне тло – частина тексту «Діярію» («Подорожнього щоденника») Орлика. Частина мемуарів гетьмана (1720–1723) пояснюють мотиви його політичної діяльності. На завершення поміщено літературознавче дослідження спадщини Пилипа Орлика доеміграційного періоду авторства Олександри Трофимук, де проаналізовано коло тем та ідей літературної спадщини гетьмана, багатство художніх засобів. За замислом упорядників, це видання повинне було викликати інтерес до літературної спадщини Пилипа Орлика, а в ширшому плані – спровокувати наукову дискусію довкола різних проблем тогочасної і сучасної української культури і політики.
Серце і душа Валерія Шевчука – у моєму баченні – становить точку відліку, осердя двох взаємозалежних і взаємодоповнюючих векторів. Один із цих векторів спрямований у питомо українську культуру й історію, а мислитель намагається розпізнати і зрозуміти суть заповіту колишніх поколінь для нас, нинішніх. Другий спрямований у майбутнє – до живих і ненароджених: Валерій Шевчук власним словом, натхненним знанням і переконанням, творить повноцінного українця, громадянина України.
20.08.2014