«Я багато чув про бандерівців і хотів сам їх побачити», — щиросердно заявив хлопчик, який утік з інтернату на Донеччині і врешті потрапив до притулку у Львові. Він — один з тих 37 дітей, яких за час АТО прийняв у себе «заклад для неповнолітніх» на Левандівці.
Загалом Львівщина вже зараз прийняла у себе 4,5 тисячі переселенців зі Сходу та Криму. Наразі живуть у санаторіях, гуртожитках, хостелах і притулках. Багатьох прихистили мешканці, що мають власні будинки. «Біженці», як називають цих людей, здебільшого планують тут і залишитися, думають, як влаштувати своє майбутнє, шукають собі роботу і постійне житло.
Зрештою, притулок на Левандівці, про який вже йшлося, приймає не тільки дітей-сиріт. Минулого тижня тут оселилася багатодітна родина з-під Луганська: мама Галина і семеро з десяти (!) її дітей. Кажуть, перше, що зробили у Львові, то це відіспалися, бо вдома цього вже довгий час не давали зробити вибухи та постріли — звуки війни. «Z» зустрівся з цією родиною і довідався, якою була дорога на Захід і як їм тепер ведеться тут.
Підірваний міст
В родині пані Галини десятеро дітей, найменшому синові виповнилося п'ять років. Вони всі разом жили за 40 км від Луганська, але за останні кілька місяців вирішили, що місце проживання треба змінювати. Зробити це виявилося вкрай складно, бо ані залізниця, ані автобуси від їхнього дому кілька тижнів не їздять — головний транспортний міст нещодавно підірвали.
«Я навіть не можу це описати. У нас там вже нічого немає, ні автобусів, ні потягів. Замість мосту, на відрізку дороги тепер лежить металеве полотно, яким може проїхати лише невелика машина. Люди цим користуються і навіть на такому заробляють. Нам вдалось виїхати абсолютно випадково: якось в мережі натрапили на телефон приватного водія, який вивозив людей з області. Квиток звідси до Харкова коштує 450 гривень з однієї особи, у мирний час ми їздили орієнтовно за 35–40 гривень, — розповідає пані Галина. — Гроші частково ми позичили, а частково мали свої. Те, що ми виїхали, для нас чудо! З Харкова ми вже приїхали потягом. Напередодні задзвонили у притулок з проханням приїхати сюди на деякий час — нас підтримали».
Родина приїхала до Львова минулого тижня втретє. Раніше вони приїздили сюди складати ЗНО і в гості до своїх кумів, щоправда, жодного разу не мандрували таким великим складом. Цього разу багатодітна мама запевняє, що якби була можливість, то вона тут залишилася би жити.
«Навіть моя дочка після короткого візиту до Львова каже: "Мам, я так не хочу їхати звідси!". Мабуть, місцеві вже не звертають увагу на такі деталі, але коли ми з дітьми заходимо у тролейбус та трамвай, то я завжди отримую місце. Хоча, відверто скажу, що зовсім не вважаю себе "старшою", але мені це дуже приємно. Пригадую, я зі старшою дочкою їхала трамваєм вдома, поруч стояла жінка з паличкою, але їй ніхто не поступився місцем. Це не означає, що там погані люди, а тут тільки хороші, але побачити у транспорті, як тобі пропонують присісти, можна набагато частіше саме тут. Ще мене здивувало, що якщо ви живете у будинку, то всі діти з вами вітатимуться, це не порівняти з Донбасом...», — коментує Галина.
Жінка зізнається, що у неї вже є невеличкий план: вона хоче в селі орендувати будинок, з часом хотілося б його викупити, мати шматок землі і там працювати.
Велика сім'я
Загалом у родині переселенців десятеро дітей, шестеро прийшли у дім з притулку. Сюди приїхали семеро, бо троє дітей вже дорослі, мають свої домівки зі сім'ями або навчаються в університеті. Їхній гамірний дім часто викликав зацікавлення у журналістів, які приїздили знімати сюжет. Щоправда, Галина навіть не уявляла, що колись розповідатиме не історію про сімейне вогнище, а про війну біля свого будинку. Те, що колись було для батьків предметом гордості, тепер стало предметом хвилювань, адже щовечора вони засинали під звуки вибухів та пострілів.
«Біля нашого будинку був відносний спокій. У Первомайську та Стаханові воєнні дії, Дебальцеве визволили, тому ми й проскочили, тобто виїхали...», — уточнює пані Галина.
Натомість її дочка додає, що одна з перших приємних речей, що їх вони мали у Львові, це був довгий і спокійний сон, який вдома вони вже не могли собі дозволити.
«Мені тут подобається, бо можна спокійно лягати спати. Вдома ми весь час хвилювалися, чули, як недалеко стріляють, — розповідає чистою українською Олена, якій 14 років. — Коли ми переїжджали, то знали про Львів тільки те, що тут бувала мама і сестра, вони місто розхвалили. Я знала, що Львів дуже гарний, і тому була тільки "за" сюди приїжджати. Ми тут кілька днів, але встигли погуляти, щоправда, тільки навколо притулку. Я досі не знаю, хочу лишитися чи ні. Бо вдома — своя школа і всі знайомі, з якими дружила багато років».
Українською дівчина може говорити без проблем, бо мала уроки рідної мови. Каже, що їй однаково, якою мовою говорити, навіть допомагає молодшим братам вчити нові українські слова. Олена не лише поділилася думками про школу та навчання, а й розповіла про одну зі своїх мрій. Після буднів на Луганщині вона хоче бути лікарем, навіть точно знає, яким. Педіатром.
«Я б хотіла бути лікарем, мені подобається, що людей можна вилікувати, особливо дітей. Тому вирішила стати саме педіатром, в дитинстві в мене теж було багато хвороб, тому хочу, щоб в інших їх не було», — підсумовує дівчина.
Маленька міліція
Пані Галина за кілька днів ще не цілком орієнтується у довгих коридорах притулку. Цей маленький будинок на Левандівці, каже вона, зараз для них комфортніший і гарніший за відпочинкові будівлі на березі моря, бо тут її діти у безпеці.
«Я міліціонер!» — вигукує маленький хлопчик, щойно ми заходимо до ігрової кімнати. Тут сидять усі діти Галини. Вони помістилися за двома великими столами і кожен робить своє: хтось малює, хтось рахує машинки, доїдає яблуко чи дивиться у вікно.
«Міліціонер» — це Коля, якому вісім років. Коли він бачить, що в кімнату зайшла не тільки мама, то нітиться, але не перестає усміхатися. Поки він не став справжнім міліціянтом, усмішка — це його безпрограшна зброя, яку він ніколи не полишає.
Виявляється, коли ми зайшли, він намагався взяти на себе обов'язки контролю за безпекою руху іграшкових машин своїх братів, які розганяли на столі автівки завбільшки з долоню.
«Я просто хочу бути міліціонером, коли виросту, — пояснює ситуацію Коля. –— Я зовсім не боявся їхати маршруткою з дому, в поїзді теж, думаю, я зможу бути міліціонером... Тут, у Львові, мені вже подобається: спокійно. Точно знаю, що хотів би тут залишитися жити».
Натомість його брат Роман, якому дев'ять років, переконаний, що Львів має свої переваги та недоліки. До плюсів хлопець зараховує гарну погоду, до мінусів — відсутність старих друзів та однокласників, тому він поки що не впевнений, чи хоче тут жити. На цьому балансі доброго та поганого ми закінчуємо розмову.
А мама балакучих хлопців додає, що вона б дуже хотіла пожити у місці, де у транспорті будуть поступатися місцем тому, кому стояти важче.
ДЛЯ ТИХ, ХТО ХОЧЕ ДОПОМОГТИ
Гаряча лінія діє цілодобово
0-800-501-727 або (050) 887-03-47
Сюди звертаються ті, кому потрібна підтримка, і ті, хто може її надати.
Основні потреби переселенців: житло, харчі, робота, фінансова підтримка.
19.08.2014