За два тижні до цісарських уродин Музей ідей у Львові презентував чергову спробу пам’ятника цісарю Францу Йосифу І. Наразі у кишеньковому форматі, що дуже актуально в контексті нового скульптурного скандалу в місті стосовно самовільно встановленої на проспекті Свободи двометрової фігури Христа. А планувалась тридцятиметрова, щоправда не там, а на Високому Замку!!!...
18 серпня. 7.40 ранку. SMS. О такій порі, якщо нічого не трапилось в родині і в друзів, це може бути тільки Ярчик Бишкевич, львівський історик, краєзнавець-фанат і відданий шанувальник Галичини «часів бабці Австрії», який вже кілька років поспіль старанно інформує мене щодо річниць більших-менших і зовсім невідомих мені подій з минулого Львова часів магдебурзького самоврядування та Габсбургської монархії. Не помиляюсь, він: «Вітаю вас з 184-ю річницею народження Франца-Йосифа 18 серпня 1830-го року». Отже, бл. п. Є. В. Цісарю Францу Йосифу Першому, з Божої ласки Імператору Австрії, Апостольському Королю Угорщини, Королю Богемії, Далмації, Хорватії, Славонії, Галичини, Лодомерії і Іллірії, Королю Єрусалимському etc., Ерцгерцогу Австрії, Великому герцогу Тоскани і Кракова, Герцогу Лотаринґії, Зальцбурґу, Штирії, Каринтії, Країни і Буковини, Великому королю Трансільванії, Маркграфу Моравії, Герцогу Верхньої і Нижньої Сілезії, Модени, Парми, П'яченци, Гуасталли, Освенциму і Затору, Цішина, Фріулі, Рагузи і Задару, укняженому Графу Габсбургу і Тіролю, Кибурґа, Горіції і Ґрадішки, Графу Тренту і Бріксену, Маркграфу Верхньої і Нижньої Лужиці та Істрії, Графу Гогенемсу, Фельдкірху, Брегенцу, Зоненберґу etc., Володарю Трієсту, Котору, Словенської Марки, Великому воєводі воєводства Сербії etc., etc.... нині виповнився 184-й рік.
Європейські історики вважають, що саме його мляве керівництво державою, яке тривало 68 (!) років, призвело до руйнації однієї з наймогутніших імперій ХІХ століття – Австро-Угорської. Натомість в Галичині на рівні побутової родинної пам’яті період правління харизматичного старушка з бакенбардами, завдяки політичним і соціальним авансам австрійського уряду українському населенню та загальному економічному стрибку регіону після бурхливого старту нафтопромислу, перетворився на символ «золотих часів» та «молочних річок і масляних берегів». Мій добрий приятель Юрко Охріменко розповідав, що його дід, якому замолоду довелось послужити в цісарській армії, заповідав (десь вже на початку радянських 1970-х-!) поховати його з портретом Франца-Йосифа в нагрудній кишені. Тим не менше, цієї галицької любові часів незалежності не вистачило на... пам'ятник улюбленому цісарю у столиці Галичини.
Чернівці, пам'ятник Францу Йосифу
Львівські інтелектуали-романтики дуже ревниво сприйняли факт появи пам’ятника Францу Йосифу в Чернівцях (2009) – щедрий подарунок рідному місту від Арсенія Яценюка. Але, оскільки серед політиків та бізнесменів Львова бажаючих проспонсорувати скульптуру цісаря для міста таки не знайшлось, художник Олесь Дзиндра, відомий своїми ексравагантними проектами, запропонував 2012 року альтернативу– «Пам’ятник пам’яті». Фактично, такий собі спільнокошт (MEO SUMPTU), де кожен, кому чимось цінна пам’ять про Франца Йосифа І, мав нагоду особисто долучитися до проекту (VIRIBUS UNITIS). На відливку погруддя юного, щойно по коронації, цісаря, треба було віддати символічного цинкового таляра вартістю в сто гривень, прототипом для якого став союзний таляр (taller. нім.) 1855 року, де був спеціально викарбований, відповідно, 2012 рік. Кількість зібраного металу, тобто талярів, і мала стати свідченням доброї волі та живої пам’яті галичан щодо «останнього монарха старої дати». А протомоделлю для пам’ятника обрали прижиттєве мармурове погруддя Франца Йосифа роботи львівського скульптора Павла Ойтелє, яке зберігається у Львівському історичному музеї. Статуетка мала бути збільшена за допомогою 3D сканування, а під постамент мали використати відреставрований львівський артефакт XIX століття з мармуру, що колись служив п’єдесталом.
Як розповів Олесь Дзиндра: «До Першої Світової в кожній галицькій хаті між кольоровими олеографіями Божої Матері і Христа висів портрет цісаря, а в багатшій – ще й Марії Терезії. Тепер їх час від часу ще можна знайти десь по стрихах, але сучасні діти вже не знають, хто це за один оцей дідусик з сивими бакенбардами. Саме тому ми ще в 2012 році вирішили створити у Львові пам’ятник цісарю. Але ідея полягала якраз в тому, що пам’ятник мав бути нерукотворним! Бо у нас з цією манією заставляти всі вулиці і сквери сумнівної якості пам’ятниками і так нині проблем вистачає. А тут є можливість відтворити аутентичний варіант з відповідною повагою і до моделі, і до автора, і до доби. Нас ще привабила ідея зробити не традиційного – старушка з бакенбардами – цісаря, а молодого, сповненого сил і сподівань».
Проте за ці два роки, за словами Дзиндри, пам’яті про колись палко улюбленого цісаря у Львові назбиралось аж... на три тисячі гривень (тобто, тридцять осіб по сто). Великого пам’ятника з цього не зробиш, а от маленький (дуже-дуже маленький) можна спробувати. Головне, що є кому. 7 серпня у своєму подвір’ї Музей ідей спільно зі спільнотою молодих програмістів-інженерів de:coded презентував роботу майстерні «Від ідеї до матерії. 3D друк пам’ятника Франца Йосифа». Відвідувачі не лише прослухати оглядову лекцію про можливості 3D друку, потішившись принагідно, що у нас, попри всі песимістичні прогнози, виявляється, є молоде покоління професійних інженерів, але й мали можливість спостерігати за процесом створення 3D моделі на власні очі. Тобто, як відбувається процес 3D-сканування, -реконструкції та -друку зменшеної копії пам’ятника цісарю.
Групу технічного забезпечення проекту, до якої також входять молоді інженери Василь Рибак та Дмитро Кияниця, представляв директор ТОВ «Центр САПР» Юрій Музичук. Саме його фірма посканувала аутентичну скульптуру цісаря з Історичного Музею. Він розповів, що ідеєю відновлення скульптур за допомогою 3D технологій «Центр САПР» займається вже п’ять років: «На перший погляд, все виглядає просто. Але ці технології насправді тільки починають розвиватись. Ми перейнялися ідеєю створення пам’ятника Францу Йосифу у Львові, спершу зробили тривимірну модель оригіналу за допомогою лазерного сканера, який забезпечує точність до десятої міліметра, прорахували вартість його виготовлення. Виявилось недешево, враховуючи вартість модельного матеріалу і час фрезерування дуже дорогим верстатом, тому були змушені відкласти цю ідею. Але наразі можемо втілити варіант за допомогою 3D-принтера. Вже є принтери, які дозволяють зробити розмір моделі до 80 см. Хоча зараз ще існують проблеми з матеріалами і різними технологіями 3D-друку, але на даний час це дешевше, ніж фрезерувати. Перспективи цього напрямку залежать від розвитку ринку матеріалів, які дозволять розвивати ливарне виробництво нового покоління. Тому цей проект має, окрім мистецького, велике дослідницьке значення».
Можливість створювати об’ємні деталі за допомогою комп’ютера, які вже за кілька годин можна не тільки потримати в руках, але відразу й застосувати – давня мрія багатьох конструкторів, дизайнерів, та й просто творчих людей, які полюбляють щось майструвати. Така технологія існує, це 3D-друк. Радянська промисловість застосовувала верстати 3D-моделювання ще у 1980-х. А тепер... Китайці вже пробують друкувати (бетоном) будинки, американці розробляють принтер, який здатен друкувати (стовбуровими клітинами) живі людські органи (в першу чергу йдеться про заміну хворих суглобів, і про стоматологію-протезування, ясна річ). А ближча побутова перспектива цивілізації – зламалося чи потрібне в хаті щось пластикове, «не парся», надрукуй! Тому що саме в останні роки (точніше, з 2005 року) ця технологія завдяки проекту RepRap – відкритого проекту 3D-принтера – доступна не тільки великим компаніям, а й звичайним людям. Як виявилося, якщо бракує грошей купити 3D-принтер, то його можна «зібрати»!
«Саме тому нас зацікавив цей проект і ми почали поглиблено вивчати тему, – розповів інженер і винахідник Василь Рибак. – В основі роботи 3D-принтера лежить вже давно розроблена фірмою Stratasys технологія, яка полягає в пошаровому нанесенні розплавленого пластику на деталь. Все дуже просто: є комп’ютерно керований позиційний столик і є пластиковий дріт, який згідно з програмою розплавленим дозовано подається в сопло, і в такий спосіб деталь «ліпиться» шар-за-шаром. Наразі це єдина технологія, доступна до повторення в домашніх (гаражних) умовах. Плюси 3D-друкування: можна застосовувати різні типи матеріалів, різної твердості, жорсткості, кольору, і є можливість створити деталі підвищеної складності, які важко або неможливо отримати в інший спосіб. Цим вже користається авіаційна та військова промисловість. Наші принтери дуже подібні за принципом до верстатів з числовим програмним управлінням. Ближчим часом ми плануємо ще зібрати принтер з об’ємом задруку два метри кубічних. Тобто, все, що влізе в об’єм метр на метр і на два, в ближчому майбутньому (я сподіваюсь) може бути видрукуване».
8-сантиметровий пам’ятник Францу Йосифу з пластику друкувався майже чотири години, і публіка весь цей час захоплено спостерігала за процесом. Що черговий раз доводить, наскільки Львову нині бракує популярно-освітніх заходів на перетині науки і культури. До того ж, як на мене, 3D-друк – чудове вирішення львівського пам’ятникового «свербіння»: так вже хочеш пам’ятник – надрукуй і тішся, пощо засмічувати місто? Щоправда, пам’ятника Францу Йосифу це не стосується. Він свій пам’ятник у Львові заслужив. Адже саме за правління цісаря був збудований Оперний, філармонія, консерваторія (Технологічний інститут), Університет (Сейм), Політехніка, вокзал, поштамт, палаци Потоцьких, Сапєг, Семенських, Голуховських, Галицька ощадна каса (музей Етнографії), Промисловий музей (Національний музей), товариство «Дністер», Промислово-торгова палата (прокуратура), костел св. Ельжбети (церква св. Ольги і Єлизавети), готель «Жорж», Казино Герхарда (Будинок вчених), Стрийський парк... І всі ті пишні еклектичні та сецесійні будинки та вілли, в яких так престижно тепер жити. Одним словом – 9/10 дорадянського Львова – це так званий австрійський Львів. І з боку львів’ян відсутність тут бодай невеличкого-символічного пам’ятника цісарю (де-факто – Австро-Угорській імперії, чиїм символом він став на цій території) – це елементарна невдячність. Адже саме за Габсбурґів Галичина стала повноправною частиною Європи, чим ми зараз так пишаємось. Натомість вдячний Відень ще позаминулого століття скинувся на пам’ятну фігурку Юрію Кульчицькому, на згадку про його допомогу під час турецької облоги 1683-го.
P.S. За останніх 23 незалежних роки, поза обов’язковим Шевченком у Львові з’явились пам’ятники і Данилові Галицькому, і Святому Георгію, і Бандері, і Грушевському, і Чорноволу, і Івасюку, і Трушу з Никифором та Швейком, ось-ось буде Шептицькому. Про рекламні Мазоху, Пивовару, Кульчицькому та фонтан із закоханими я навіть не говорю... А от пам’ятник нібито улюбленому цісарю – ні. Відповідь на питання, чому таки не знайшлося критичної маси львів’ян, зацікавлених поставити пам’ятник Францу Йосифу, на мою думку, лежить у площині поганого знання історії загалом та у педалюванні у шкільній програмі і мас-медійних форматах її суто рустикально-кріпацько-козацької версії. Відповідно, міська історія українців Галичини «за Польщі» та «за Австрії» у цю «картинку» аж ніяк не вписується. Отже, найвлучніші та найоригінальніші ідеї мистецької та інтелектуальної тусовки на цю тему, не знайшовши соціального резонансу (бо немає з чим резонувати) та активної медійної підтримки (бо потенційним читачам про культуру нецікаво), приречені варитися «у власному соці».
Подолати цю ситуацію можна хіба програмно (на рівні державних змін до шкільної програми з історії як мінімум), і це – марудна робота не на один рік на всіх рівнях. Але необхідна. Відповідно до довільного цитування думки угорського письменника Дьюли Ійєша, минуле також треба створити, без якісно створеного минулого не можна сподіватись на якісне майбутнє. Постійні скандали з кітчовими пам’ятниками і неадекватними новобудами/руйнацією пам'яток архітектури в історичних частинах українських міст – якраз результат неякісно зафіксованого, потрактованого та спопуляризованого нашого українського. І цьогорічний розкол країни «по Майдану» – також.
PPS. Щодо безпосередньо пам’ятника Францу Йосифу у Львові – за 16 років маємо нагоду реабілітуватися з приводу 200-річчя з дня народження. Хоча можна було б і швидше.
Львів, 2013, вул. Л. Українки: "Ми пам'ятаємо..."
18.08.2014