Ювілей письменника.

Маестро!

Ви paз дали згоду "Т-ву письменників і журналістів" на свій ніби-то ювилейний вечір і тепер мусите вже стати жертвою цього свята. Згідно з Вашим бажанням ми не будемо вживати офіціяльно слова "ювилей", але літературна академія з нагоди "такого-то-ліття" літературної творчости буде пахтіти ювилеєм і наші люди, що сунуть на ювилей, як на похорон — з гордим почуванням високого громадського обовязку, не дадуть Вам спокою, згідно з усіма правилами цього сумного обряду.

Наше Товариство сильно настоює на тому, щоб Ви теж бодай коротко промовили на Академії і Ви дістанете офіціяльного листа у цій справі з арґументами, підписами і печаткою. Якби Ви хотіли сказати кілька слів, хочби на таку тему, яку Ви замінили востаннє за скромною закускою в Райха, то члени нашої Ради радувались би страшенне. Та знаю, що намовляти Вас даремне і що це може залежати тільки від Вашого настрою в останній хвилині.

Я повинен би в часописі на кілька день раніше написати статтю з цього приводу (так бодай настоює редакція), покликуючись на всесильну традицію. З огляду на те, що я маю вже промовляти на т. зв. "Академії", не знаю, як від того викрутитись ані кого прохати, щоб мене виручив. Друкувати свою промову день пізніше якось не лицює, тимбільше, що текст промови призначений для авдиторії має, як завжди, за багато води, щоб його призначати на статтю.

Галичина ввійшла в констеляцію ювилеїв і вже починає бути соромно вимовляти це слово в інтеліґентному товаристві. Які голови в нас не вкриті ювилейним лавром! навіть такі, що пахнуть маслом не запашнішим від брудних монахів Печерської Лаври! Я хотів би з приводу Ваших роковин висловити у промові думку, що ювилеї краще підходять громадським діячам, яким нічого кращого не можна дати в заміну за їx метушливу діяльність. Вони ввесь час працюють для загалу, раз-у-раз до нього звертаються із своїми підбадьорливими покликами і за якийсь час той самий загал у вдячности звертає їм те, що дістав у подібній формі. "Чим воюєш, від того гинеш", чи пак: "з чого живеш, тим і жий далі" — деклямаціями, промовами, жестами.

Письменник, що залишає по собі твори, не потребує прилюдного поклону від громадянства. Вийняток можна зробити для тих, що вживають пера, неначе шаблюки або кропила, вимахуючи ним на всі боки, щоб якнайширша маса почувала приплив бадьорого духа. Може в нас плодиться в літературі так багато ювилятів саме тому, то те, що на широкому світі належить до вийнятків — у нас стає правилом. Видасть автор дві-три книжки, проживе 50 років і автоматично як урядовець, що совісно виконує свої обовязки — одного дня "авансує" на ювилята. Він же-ж увесь час "працював для народу": пишучи вірші чи оповідання, думав заєдно про те, якби то поліпшити долю цього народу, спочував з ним, страждав за нього... робив усе для народу, нічого для літератури.

А що наші загальнодоступні письменники таки справді так щиро відчувають своє становище, то вони вважають себе навіть за жертву професії, бо витрачають час на "літературну працю замість робити щось практичнішого". Якже ж не ставитись до них як до народніх діячів, як не влаштовувати їм ювилеїв, згідно з цілою виробленою в нас програмою такої громадської маніфестації?

"Бувають-же літературні ювилеї і на чужині..." — кажуть наші оборонці таких "доказів нашої національної енерґії". Насправді великі культурні народи святкують ювилей тільки таких письменників, що дочекавшись сивобородого віку зєднали собі незвичайну популярність своїми творами серед усіх кляс населення. Мав такий ювилей Віктор Гюго і Жіль Верн, мав (здається) Бернсон, Толстой, Сєнкевич, Франко... Та коли перелічити двацять, пятьдесят чи сто анґлійських, французьких, італійських та еспанських письменників за останнє пів-століття — ніодин не дочекався загального прилюдного звеличання: їx талант і твори занадто індивідуальні, їх праця занадто спрямована на ідеї доступні тільки для вибранців, щоб можна їx "афішувати", як треба це робити афішами у дні ювилею.

Погляд, буцімто ювилеї поширюють твори письменника, приневолюють знайомитися з ними ширший загал байдужий до літератури — такий погляд таксамо поверховний, як ювилейні ґазетні статті про заслуги письменника. Не вірю, щоб у місяць Вашого ювилею продали бодай стільки Ваших книжок, скільки буде платних гостей за ювилейною вечерою. Саме такою вечерою неодин громадянин сплачує свій довг супроти письменника, щоб уже не потребував його читати.

Гарно було б у 30-ліття чи 40-ліття праці письменника зібрати довкола нього гурт письменників та його прихильників і обмінятися думками на тему його творів і життя! На такі сходинки не приходили б люди з тими вічевими фразами, якими промовці навзаводи переліцитовують один одного, повторюючи кожному ювилятові те саме: які він має заслуги для народу і нехай іще довго-довго працює йому на пожиток і собі на славу, амінь. Такі панеґірики пригадують нам промови з Шевченківських концертів і ґазетні некрольоґи. Коли читати постійно некрольоги в нашій пресі, аж серце на радощах оживає: кілько то ми маємо великих людей!

Навіщо писати Вам про це все? Чи на те, щоб Вас залякати і Ви, не дай Боже! застрайкували напередодні свого свята, залишаючися у свому селі? Ні, тільки на те, щоб Вас упевнити, що ми знаємо, що таке галицький ювилей і що по змозі з пошани для Вас будемо оминати обрядового ювилейного віча — не зробимо з Вас "гамана", як це часто робимо з іншими, приневолені запрягати Пеґаза до одного дишля з громадською кобилою.

[Діло]