Перикл Афінський, загнаний пелопонесцями в оточене урвищами місце, з якого було тільки два виходи, прокопав з одного боку величезний рів, ніби для того, щоби захиститися від ворога. А з другого боку він став прокладати дорогу, начебто для того, щоби нею вибратися. Обложники зосередили свої сили біля дороги. А Перикл, потайки перекинувши через рів наперед приготовлені кладки, вивів своє військо, не зустрівши опору…
У лісі, через який мало пройти наше військо, ворожі вояки повідрубували дерева так, що вони ледве трималися – до найменшого поштовху. Потім засідка, яка ховалася на узліссі, позвалювала найближчі до неї дерева, коли ми увійшли у ліс. Ті у свою чергу позвалювали сусідні. У такий спосіб дерева, безнастанно падаючи на римлян, знищили великий загін…
Тепер такі історії можуть здатися дитячими анекдотами, але ті, хто пам'ятає, що кожен пункт бойового статуту написаний попередньою кров'ю, а людський мозок перестав розвиватися в античні часи, сприймають їх поважно.
Ці історії – фраґменти з книги «Стратегми» римського полководця і військового історика Юлія Фронтіна. Найважливішим у цій книзі є навіть не безцінна збірка епізодів досвіду, а постійне наполягання на тому, що, спираючись на попередній досвід, потрібно передовсім відкривати свою здатність до придумування і створення несподіваних військових планів.
Сучасна українська військова думка теж повинна створити щось ориґінальне, щось таке, що могло б дозволити перестати орієнтуватися на ходи супротивника, а самим створювати корисні для себе ситуації.
Бо виходити варто з того, що – незважаючи на все патріотичне піднесення, на тотальну підтримку суспільства – українська армія у жодному разі не може стримати фронтального російського наступу, якщо Росія до нього вдасться.
Хай би що казали футурологи про такий очікуваний близький кінець самої Росії, знищити Україну вона зможе навіть у напівмертвому стані. Рускі ніколи надто не дбали про добробут свого війська, але навіть босі, голодні і майже беззбройні росіяни уміли завалити конструкції набагато надійніші, ніж сучасна Україна, яка вже перебуває на межі своїх можливостей.
Якщо Росія наважиться на окупацію, то вона легко заллє своїми потоками все, що забажає. І їй буде байдуже, що залишиться від того, що вона захотіла. Вона, переповнена деструкцією, нічого іншого, крім деструкції, від зайнятих просторів не потребує.
Власне тому потрібні стратегми. Бо потрібно щось придумати.
Скажімо, згадати айкідо. Айкідо не передбачає нападу, але дуже добре дає собі раду у захисті, використовуючи силу нападника супроти нього самого. Важливо лиш зійти з лінії атаки, з лінії удару. Пропустити напір повз себе і трішки допомогти аґресорові упасти і розбитися.
Керуючись стратегією айкідо, Україна мала би не вибудовувати перед супротивником якісь дерев'яні щити й огорожі з неповноцінних резервістів, а подбати про забезпечення фіксації окупантів.
Для цього досить лиш подумати про оснащення тилу, території, яка у будь-якому разі може стати окупованою. Способів і рішень є багато. Можна роздати зброю (смішно у такий час боятися, що хтось може нею скористатися у злочинних намірах, зрозуміло, що хтось може, але ж ідеться про щось суттєвіше). Треба вже тепер створювати реґіональну мережу організацій спротиву – починаючи від кожної сільської громади. Треба вже тепер закладати сховки з припасами, системи зв'язку, розвідки і контррозвідки у тих місцевостях, які ми наразі вважаємо глибоким тилом. Треба щось придумувати, поки не пізно. В айкідо це називається таймінґом. Діяти не за скоро, не запізно, а тоді, коли у супротивника з'явився тільки намір. Отож, намір з'явився…
І знову Юлій Фронтін. Коли син Фабія умовляв батька пожертвувати небагатьма людьми, щоб захопити зручну позицію, Фабій сказав: «А чи не хочеш ти бути серед тих небагатьох?».
знимка Тараса Хімчака
15.08.2014