Вихід буде знайдено не з допомогою сили, а завдяки мистецтву дипломатії, пише Родрік Брейтвейт
Криза в Україні розворушила давні підозри щодо Росії на Заході та малораціональні пристрасті холодної війни з обох сторін. Західна політика стала просто пателярно-рефлексною ескалацією санкцій. Владімір Путін, президент Росії, здається, точно так само ідей не має.
Обидві сторони мають потребу в чомусь активнішому, образнішому, дотичнішому до основних питань: як поєднати єдність, процвітання, безпеку України, її відкритість до зовнішнього світу з тим, що Росія вважає своїми суттєвими інтересами? Відповідь полягає не в силі, а в зневажуваному мистецтві дипломатії: терплячий пошук результату, який дає всім те, що їм треба, але не все, що вони хочуть.
Криза має глибоке коріння. Путін прямо відповідає за нинішній хаос. Він не мав захоплювати Крим чи роздмухувати пожежу протестів у Східній Україні. Малайзійський авіалайнер було збито на його вахті. Однак він таки не досяг своєї мети — нейтральної Україна, яка належно звертає увагу на бажання Росії. Натомість збудив шквал обуреної протидії, руйнуючи свої шанси завоювати міжнародний авторитет, якого колись прагнув.
Західну політику теж важко назвати яскравим успіхом. Сподівання на те, що Україна може приєднатися до західного проекту як член ЄС і НАТО, розбилися. Наша так звана політика тепер має три складові. По-перше, вдихнути назад життя в НАТО і дати почуття комфортності його, НАТО, східним учасникам, які бояться стати наступними у черзі ударів Росії; по-друге, санкціями змусити Путіна змінити свою політику чи, можливо, заохотити його кумпелів його ж таки скинути; і, по-третє, перетворити Україну на стабільну, успішну та об'єднану країну, якою вона ще ніколи не була.
Сидіти склавши руки, і чекати, коли Путін визнає поразку, навряд чи заслуговує називатися політикою. Українська авантюра зробила його в Росії ще популярнішим — не насамкінець тому, що росіяни вважають західну поведінку минулих двадцяти років зверхністю, втручанням в їхні справи і зневажанням законних інтересів Росії.
Є всі ознаки того, що він не припинить військово підтримувати заколотників. Але більшість росіян не хочуть, щоб він ішов далі й посилав свою армію в Україну. Деякі впливові люди у Москві тривожаться, чим це все може закінчитися. Якщо Путіна загнати в кут, він не вийде просто з піднятими руками. І немає жодних підстав думати, що його наступник може бути кращим.
Отже, що маємо робити? Ми могли б почати з думкою про те, де ми хочемо закінчити, тобто з Україною, яка є в надійному мирі з собою та зі своїми сусідами. В осяжному майбутньому — питання про членство в НАТО. Крим залишиться російським. Але спершу — домовленості про припинення вогню. Тоді те, що має бути охоплене безпосереднім вреґулюванням: взаємовигідні торговельні зв'язки України з її сусідами, у тому з ЄС і Росію; серйозні зусилля для стабілізації економіки; кращі ґарантії прав російськомовного населення — можливо, разом з певною деволюцєію, але зі збереженням цілісності української держави; і припинення стороннього втручання у справи України.
Складна проблема нейтралітету могла б бути вирішена конституційною домовленістю, що зобов'язувала б Україну залишатися неприєднаною доти, поки дві третини її населення не проголосує за зміну цього.
Суспільна підтримка вступу в НАТО серед українців ніколи не була і близько до цього рівня: для зміни цього треба чекати еволюції громадської думки і, безперечно, демографічного балансу між проросійськими і прозахідними українцями. Щось подібне було основою белфастської угоди Великодної п'ятниці, яка принесла мир в Північній Ірландії: ідея, що вона не стане частиною Ірландської республіки, поки так не вирішить більшість її населення. Шукаючі вихід, росіяни могли б пристати на таку пропозицію; цього мало б вистачити і для західних яструбів.
Барак Обама, американський президент, здається, це все розуміє: ті, хто воліє повернутися до конформних антагонізмів минулого, недаремно звинуватили його в слабкості. Джон Керрі, його держсекретар, і Анґела Меркель, німецький канцлер, були стриманими в діях, хоча не зрозуміло, чи росіяни й досі трактують їх як валідних співрозмовників.
Для реалізації домовленостей є багато старих механізмів. Може бути призначений нейтральний посередник — хтось з реноме Мартті Ахтісаарі, колишнього фінського президента і Нобелівського лауреата миру, що був посередником в угоді 1999-го про закінчення Косовської війни; або хтось рівня Лахдара Брахімі, що був послом з особливих доручень ООН в Сирію, Ірак та Афганістан.
«Непрямі переговори» дозволили б росіянам та українцям відбути перемовини з певним буфером між ними. Головне — досягти вищих рівнів, перш ніж насильство вийде з-під контролю.
Деякі ексцитовані коментатори припускали, що криза в Україні має відлуння 1914-го і що ми провалюємося в європейську війну. Це малоймовірно. Можна знайти і більш обнадійливі паралелі. В 1870 році Німеччина відірвала Ельзас-Лотаринґію від Франції. Після двох світових воєн Франція повернула Ельзас, разом з німецьким Сааром. Тепер Ельзас — безпечна частина Французької республіки. А Саар проголосував повернутися до Німеччини в 1955 році. Це, можливо, прецедент для Криму, щоправда, ще протягом довшого часу — поки пристрасті не охололи — неправдоподібний. Утім старі вороги можуть об'єднатися, і територіальні суперечки можуть бути залагоджені без війни. Але на це потрібні час і шмат твердої дипломатії.
Автор був британським послом у Москві між 1988 і 1992 роками
Rodric Braithwaite
How to bring the Ukraine crisis to a peaceful end
The Financial Times, 11.08.2014
Зреферував О.Д.
11.08.2014