Привид «третього Майдану»

На майдані Незалежності відновилися сутички з міліцією і знову чути крики: «Ганьба! Алярм! Геть!». У середу міліція та комунальні служби спробували розчистити центральну площу від наметового табору — але наразилися на аґресивний опір тамтешньої публіки. Бунтівний анклав у центрі Києва втратив свій зміст, паразитуючи лише на формі. Майдан давно завершився. На місці, де він є, лишилися тільки декорації. Шукати Майдан на майдані Незалежності — все одно, що шукати дитинство в дворі, з якого ти виїхав десятками років раніше. Може, такі пошуки допоможуть витиснути зі себе сльозу ностальгії, але ніяк не повернуть років…

Спроба звільнити площу Незалежності. Ліворуч — «майданівці»

«Вихід з Майдану» є важким для суспільства. А проблема порозуміння з людьми, які залишаються на центральній площі України, — одна з ознак цього явища, найпомітніша. Попри те, в Україні пожвавішали розмови про «третій Майдан». Цей текст — про те, чому його варто боятися.

Поріг допустимості

…29 червня активісти Майдану за підтримки батальйону «Донбас» протестували біля Адміністрації Президента. Вимогою акції було припинити перемир'я в зоні АТО, відновити бойові дії і відрядити на Донбас добровольчі батальйони, що їх протягом якогось часу без діла утримували на полігонах. «Ми оголошуємо, що сьогодні була остання мирна акція біля Адміністрації Президента», – заявив один з бійців, якому доручили оголосити вимоги демонстрантів. Невдовзі антитерористичну операцію було поновлено — зате бажання запалити «коктейль Молотова» на вуличному протесті нікуди не поділося.

«Остання мирна акція» на Банковій. Протест з вимогою відновити АТО

«Фантом Майдану» досі живий. Є на те об’єктивні причини: суспільство ще не відійшло від тяжких і навіть травматичних подій минулої зими. Внутрішня напруженість, з огляду на аґресію Росії, тримається і не спадає.

Тож часто доводиться натрапляти в соціальних мережах на погрози: «У разі чого — беремо шини і йдемо на Майдан, і дискотек більше не буде»; «Якщо це триватиме — нова влада не просидить довше осені і завершить так, як Янукович».

Спостерігаючи за відсутністю радикальних змін, людям хочеться повернутися у точку, в якій все спинилося, — й довершити справу до кінця. А та точка, крім психологічного чуття, має і матеріальні вияви: барикада, діжка, кий, щит, «коктейль Молотова». Умовно беручи, це є «больовим порогом» вуличних акцій — порогом, допустимим суспільством, при котрому, як вважається, влада нарешті прислухається до громадськості. Але ключове тут усе-таки — про допустимість.

Воєнні дії на Донбасі можуть піднести «поріг допустимості» ще вище. Ми зовсім інакше реагуємо на смерть, ніж п'ять місяців тому. Інакше сприймаємо криваві фото з учорашніх мирних вулиць. І навіть якщо ми маємо щонайсвітліші наміри, то, хоч-не-хоч, вільніше ставимося до того, що цих світлих намірів може досягатися через застосування насильства, порівняно з мирним часом. Це властиве не лише для частини суспільства, котра підтримувала Майдан (той еволюціонував з молодіжної тусовки у шпичасту фортецю з запасами саморобного напалму), а й тієї частини суспільства, котра підтримала формування «ЛНР» і «ДНР» і леґітимізувала початок бойових дій на Донбасі.

Саме тому розмови про «третій Майдан» викликають не ентузіазм, а острах.

Майдан на щодень

Революція гідності тривала три місяці. Почалася як мирний протест — завершилася як повстання народу проти диктатора. Жорстокість протестних акцій залежала від того, як з демонстрантами поводився державний апарат насильства: на кожний різкий крок влади Майдан давав адекватну відповідь. Було дотримано логіки розгортання протестних акцій: Майдан не виходив на щабель жорстокості, поки не чинив спроби залагодити конфлікт мирними засобами. Саме тому, озираючись у минуле, треба визнати: як на свій час, і «дискотека», і періоди перемир'я були виправданими. Хоча завжди існувала когорта «яструбів», які вимагали жорстоких дій тут і зараз.

Яскравий протест буває і таким

Понад те: кожна майбутня вулична акція, і навіть «третій Майдан» — якщо він таки буде — мали би починатися саме з транспарантів, з «дискотек», з широкого переліку заходів від Джина Шарпа (смішно нині згадувати, але ще в 2004 році стратега ненасильницького спротиву називали «екстремістом»), допоки вони не вичерпають себе.

Що ми маємо на думці, коли кажемо «майдан»? Очевидно, що не всі вуличні акції можна вважати майданом. В історичній перспективі виглядає, що «майданами» були Помаранчева революція і Революція гідності. Можливо, ще студентська «Революція на граніті» — хоч тоді слово «майдан» (у політичному трактуванні) ще не входило в обіг. «Податковий майдан» і «Мовний майдан», попри гучні назви, виглядають набагато дрібнішими і за енергією протесту, і за його масштабами. Підсумовуючи: Майдан — це великий громадський протест, спрямований проти центральної влади, який втягує широкі пласти суспільства, є тривалим у часі і супроводжується розгортанням протестної інфраструктури (наметових таборів тощо).

Чи є нині передумови для того, щоб кричати «Іду на ви!» центральній владі, скликаючи проти неї масштабний і тривалий протест — Майдан? Слава Богу, нема. Існує дуже багато зауважень до роботи правоохоронних відомств, уряду, президента — ці прорахунки справедливо здіймають обурення серед громадськості й навіть вимагають від неї, від громадськості, активних дій включно з вуличними протестами. Аналогічно, навіть не правом, а обов'язком громадськості є організація протестних акцій проти корумпованих чи старих чиновників на місцях. Тільки якщо воно стосується до локальних вимог або конкретних посадовців при владі, не треба називати це «Майданом». Бо врешті решт, це применшує подвиг, звершений українцями минулої зими.

Українському суспільству вкрай важливо перелаштуватися на розміреніший спосіб громадської активності. Не раз на кілька років — а щоденно домагатися дотримання своїх прав, вчитися контролювати свою владу, виявляти громадянську зрілість на виборах. Для активніших громадян — уміти працювати в форматі середовищ, волонтерських та експертних груп, власноруч формувати порядок денний для влади. Бо без того Майдан стане перманентним протестом, покликаним раз на кілька років «дати владі в морду», помститися за пережиті приниження, каналізувати свою енергію та гнів. Воно часами справді годиться, але з таким підходом явище Майдану стане швидко контрпродуктивним. Бути «майданівцем» щодня — набагато важче.

Танк на Майдані

Дивовижно, як багато ентузіазму будять в українцях повідомлення з фронту про те, що рядові бійці, розчаровані центральним командуванням, нестачею палива та їжі, готуються «розвернути танки на Київ». У генштабі вистачає «пацюків», політики дивують своїми рішеннями. Але чому обов'язково «танки»? Чи це реакція людей, охочих дати високопосадовцям «в морду» — чи це щире бажання, щоб повноту влади отримали військовики, а відтак «сильною рукою» навели порядок? Ну, в такому разі нам і справді до «хунти» зовсім близько…

Бруківка й «коктейль Молотова» — основне озброєння Євромайдану

Тішить позиція командира батальйону «Донбас» Семена Семенченка, який у свіжому інтерв'ю заявив, що виступає «категорично проти будь-яких військових переворотів». «Щодо "іти на Київ". Іти на Київ треба. Але не військовим шляхом, а активними загонами громадянського суспільства, як альтернатива, як люди, що мають волю до дій, котрі не бояться й усвідомлюють, що їхні товариші не мають гинути даремно. Але й не факт, що треба йти для того, щоб міняти уряд. Може, краще чинити тиск, контролювати, пропонувати», — вважає Семенченко.

До речі, повернення добровольчих батальйонів з фронту теж загострить порушену проблему. Нехай всі хлопці повертаються з боїв живими й здоровими, і обов'язково з перемогою — саме це є нині найважливішим. Але мусимо бути готовими подивитися на інший бік медалі. У лавах добровольців нині сотні активістів «Братства» і «Соціал-національної асамблеї», які були аванґардом у сутичках з міліцією 1 грудня на Банковій, активісти «Правого сектора», які взяли на себе відповідальність за 19 січня на Грушевського, і багато-багато інших. Сьогодні вони знайшли гідне застосування власній мужності, рішучості, войовничості. Та чи доречними ці риси будуть у мирну епоху, конкретно — під час майбутніх вуличних (хочеться сподіватися, що мирних) акцій? Чи схочуть вони слухати промовців зі сцени — чи відразу візьмуться до силових дій, тим паче, що тепер у них буде серйозний військовий вишкіл? Варто подумати про це після перемоги.

А Москва чатує

Коли йдеться про «третій Майдан», неможливо оминути Росію. Володимир Путін пережив Помаранчеву революцію та Революцію гідності як власну поразку. Власне, після болючого досвіду 2004 року він і почав готуватися до можливої відповіді на нові протести неспокійних українців. Цьогорічна анексія Криму та «російська весна» — докази того, що такі плани у Кремлі виношували давно.

Керована Росією контреволюція почалася тоді, коли Майдан вже досяг своєї перемоги. Уявіть собі наслідки, якби поява «зелених чоловічків» у Криму й атака на адміністрацію й міліцію Слов'янська відбувалися одночасно з протестами в Києві; якби повстання на Південному Сході (бо нема сумнівів, що за режиму Януковича воно поширилося б на півкраїни) було симультанним з Майданом?

1 грудня на Банковій
 

Одна з версій «втечі Януковича» полягає в тому, що екс-президент планував за межами столиці ініціювати протест мас, незгодних з «бандерівським Києвом». Можливо, що цей рух завершився б введенням в Україну російських миротворців і фактичним розколом держави. За цією версією, Україні вдалося оминути такого сценарію лише завдяки притомності частини політичних і армійських еліт, повноважності парламенту та збігу низки обставин.

Так от, якщо в Україні котрогось разу ще виникне масштабний протест, який ділитиме державу навпіл своїми вимогами, то нема сумнівів, що Володимир Путін (чи хто там буде?) з того шансу неминуче скористається.

Кремль наразі піймав облизня в намірах відколоти «Юговосток». Москва спромоглася запалити протест в індустріальних районах Донецької та Луганської областей, але не облишила намірів «розтрусити» увесь Південний Схід. Наважмося на прогноз: найближчими місяцями Володимир Путін намагатиметься «розхитати» ситуацію в решті областей, але використовуватиме як важіль не так арґумент «русского міра», як соціальні питання. Дуже ймовірно, що почнуться акції з вимогою знизити ціни на газ для громадян, страйки задля встановлення вищих зарплат, протести проти щораз більшого безробіття. На мітинґах промовлятимуть, що Україні жилося добре та спокійно, допоки не почався Майдан, поки не було підписано Угоду про асоціацію з ЄС. Для ініціаторів тло буде сприятливим: восени та взимку Україну чекатиме дуже скрутний період. А тут ще й виборча кампанія, популісти, критикани… Соціальні вимоги підтримають мешканці інших областей, навіть «майданівських». Можливо, в лаві суспільного невдоволення стане навіть важко розрізнити, де «свій», а де — «чужий». Влада ослабне. Виникне сильна політична та суспільна опозиція. То буде шанс, з якого спробують скористатися зовнішні вороги. Тобто ворог.

***

Якщо суб'єктивно, то хотілося б, щоб в Україні менше говорили про майбутній Майдан, а спробували натомість переосмислити те, що сталося з нами минулої зими. Направду велична подія тьмяніє під тиском обставин, до яких загнав Україну зовнішній аґресор. Ми ще не повною мірою вшанували Небесну сотню — а треба відправляти на цвинтар нових героїв… Нащо нам «третій Майдан», коли ми ще живемо ТИМ Майданом?

Власне, хотілося б добути аж до того часу, коли ненасильницькі акції знову стануть в Україні трендом і коли можновладці виявляться спроможними реагувати на суспільний перед тим, як бунтар наповнить скляну пляшку бензиновим розчином. Крокуємо важкими часами. Суспільство мусить набратися терпіння. Влада мусить пам'ятати про те, кому вона служить, а в разі чого — не доводити людей до ситуації, коли їм доведеться вийти на мороз, забивати у бруківку кілок для намету й ладнати щита.